ВЕЛИКІ ФРАНЦУЗЬКІ МОРАЛІСТИ: Антуан де Рівароль — журналіст-мораліст і геній фрагмента
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Складно дати визначення талановитій людині, надто коли намагаєшся розмірковувати про одного з блискучих моралістів Франції Антуана де Рівароля (1753–1801), який вважав, що «розумних людей на світі набагато більше, ніж талановитих», а суспільство «переповнене розумниками, геть позбавленими таланту».
Сам Рівароль, не обділений ані інтелектуальними даними, ані літературними здібностями, увійшов в історію французької словесності як «ледачий геній», що не залишив після себе жодного закінченого твору.
Подібно до Сократа він віддавав перевагу усному мовленню і розмовам, а коли сідав за стіл і писав, то пред’являв до себе завищені вимоги, бо вважав: «Якщо книгу підтримують — вона погано стоїть на ногах». Прагнення знайти найвдаліші формулювання і відшукати найточнішу фразу забирало в нього багато сил і часу.
Рівароль — це ювелір слів, що відточує майстерність під час виготовлення фрагментів, перетворює кожен афоризм на діамант, а збірку роздумів — на розсип дорогоцінних скарбів.
Дотепний журналіст, який отримав за сміливі політичні погляди прізвисько «Тацит революції», він не боявся вступати у полеміку з авторитетними письменниками того часу, створював зухвалі памфлети, чим викликав суспільне обурення й примножував число ворогів.
Рівароль не намагався нікому подобатися, він був чесний як мораліст і безжальний як журналіст, та саме в цьому принадність його роздумів і довголіття творчої спадщини.
Нічого у своєму житті не досягти — величезна перевага,
не треба тільки нею зловживати
Антуан де Рівароль
ІСТОРІЯ ЖИТТЯ ТА ТВОРЧОСТІ АНТУАНА ДЕ РІВАРОЛЯ
Лише дуже сміливій людині під силу назвати себе графом і долучити до зміненого на французький зразок прізвища дворянську приставку «де», а потім користуватися протягом усього життя перевагою вигаданого нею самою аристократичного походження.
Саме такою людиною був народжений 28 червня 1753 року в сім’ї італійського шинкаря на прізвище Ріваролі, власника заїжджого двору «Три голуби» у П’ємонті, майбутній учень Вольтера, письменник та перекладач, скандаліст і монархіст, розумник і дотепник, ледар та полеміст, памфлетист і мораліст — Антуан де Рівароль.
Людина-енциклопедія, володар величезного літературного обдарування й філософського складу розуму, майстер у написанні фрагментів, безжальний критик соціальних перетворень і аналітик новин культури, журналіст, який писав під десятком псевдонімів, — таким бачили сучасники Антуана де Рівароля.
Таким ми сьогодні побачимо зблизька образ цієї незвичайної людини й унікального мислителя, зануримося на кілька хвилин у запаморочливий вихор його дивом уцілілих слів та насолодимося поетичною мовою, якою захоплювалися Пушкін і В’яземський, Сент-Бьов і Юнґер.
Старший син у родині, де виховувалося 16 дітей, Антуан де Рівароль не міг розраховувати на належне матеріальне забезпечення в отриманні освіти, проте йому вдалося закінчити семінарію в Авіньйоні. Але, як личить людині епохи Просвітництва, основну масу універсальних знань юнак отримав завдяки самоосвіті та безперервному читанню. Серед його улюблених авторів — Данте, Паскаль і Августин. Любов до Данте підтверджувала італійське походження письменника, а його знання двох мов стало у пригоді при здійсненні ним перекладу «Пекла» «Божественної комедії».
Деякий час Рівароль служить священиком у Ліоні, але 1776 року вирішує присвятити себе журналістиці і переїжджає до Парижа. Там його вводять у коло спілкування Вольтера — центральної фігури інтелектуального життя Франції того часу. Нескінченні розмови на всілякі теми швидко закріплюють за Ріваролем славу дотепного й ерудованого співрозмовника, дають йому можливість побудувати потрібні соціальні зв’язки і вільно обертатися в аристократичних колах Парижа.
Ернст Юнгер у своїй книзі про Рівароля пише: «Новачка вважають симпатичним, привабливим, кмітливим, безмірно чарівливим, сліпучим, заворожуючим своїми принадами. Включившись у розмову, а незабаром і ставши її центром, Рівароль затвердив свою славу спочатку у вузькому, потім у ширшому колі й нарешті став тим незаперечним arbiter elegantiarum («суддею в питаннях вишуканого»), у ролі якого й став легендою».
Інтелектуальна спроможність Рівароля цілком перекриває його матеріальні проблеми та недворянське походження. Завдяки вмінню вести бесіду письменник знайомиться з Дідро, Д’Аламбером і Бюффоном, починає співпрацю з журналом «Меркюр де Франс».
Його літературні праці на той час — це переважно публіцистичні форми: есеї, невеличкі фрагменти, журналістські нотатки, рецензії та відгуки на книжки відомих сучасників, записи з нагоди, імпровізації та анекдоти. Популярність Рівароля настільки висока, що видавці навперебій замовляють у нього огляди літературних новин, хоча знають про його непунктуальність і схильність до зриву домовленого часу подачі матеріалу.
Лінощі — недолік, з яким Ріваролю доводилося боротися протягом усього життя. Складена ним самим епітафія, хоч і з певною часткою самоіронії, проте досить точно передає суть цієї проблеми письменника: «Лінощі забрали його в нас раніше, ніж смерть».
Незважаючи на схильність до лінощів, Рівароль все ж уміло використовує їх (за влучним висловом Ніцше) як «знаряддя неприборканої енергії», що приносить результат. 1783 року, відповівши на поставлене Берлінською академією запитання «чим можна пояснити універсальність французької мови?», письменник не лише здобуває головний приз, його ще й обирають до Академії, він отримує схвальний лист від Фрідріха Великого, а Людовик XVI призначає Ріваролю пенсію.
Однак настає подія, яка круто змінила не тільки життя Рівароля, а й усієї Франції, — Велика французька революція — і тут заради справедливості слід зазначити, що, на відміну від Ніколя де Шамфора, герой нашої оповіді виступає в ролі затятого монархіста, який висміює повстання мас і лідерів революції. Пише їдкі статті для «Політичної та національної газети», яку видає літературний критик Антуан Сабатьє. За негативну оцінку революційних ідей Рівароль отримує прізвисько «Тацит революції», а 1792 року змушений емігрувати з Франції у зв’язку з можливими репресіями.
Перебуваючи в еміграції (Берлін, Лондон, Амстердам), Рівароль продовжує літературну діяльність і навіть планує повертатися до Парижа, але раптово хворіє на застуду і 11 квітня 1801 року раптово помирає.
У передмові до видання книги Рівароля французький письменник Поль Ле Кур написав: «Рівароль не належить до наших літераторів першого рангу. Він прагнув цього досягти і мав належні здібності, але піднятися на цю висоту йому завадила Революція, яка відштовхнула його на поле політичної боротьби. Передчасно померши у вигнанні у віці сорока семи років, він не встиг повною мірою розвинути свої сили».
Та не можна не погодитися й із німецьким письменником і перекладачем Рівароля Ернстом Юнгером, який справедливо зазначає:
«Слава Рівароля пережила його самого. Ріваролеві максими — це абревіатури, зародкові клітини всієї його праці; в них ми в концентрованому вигляді знаходимо все, чим він займався in extenso. У них його перо найближче до того терену, на якому він був воістину сильний, — до сфери розмови. За його життя вони жодного разу не публікувалися і являють собою результат пізнішого відбору. Духовний вигляд автора і його вподобання відображені в них як в округлому шліфованому дзеркалі».
Послідовників стилю Рівароля достатньо, а в середині XX століття іноземним авторам, які писали французькою мовою, вручали літературну премію Рівароля, і серед відомих лауреатів — румунський письменник Еміль Мішель Чоран, який отримав її 1950 року. І це невипадково, бо за способом філософствування й манерою письма Чорана цілком можна зарахувати до послідовників літературного стилю Антуана де Рівароля. Та, як любив повторювати Хорхе Луїс Борхес: «Великі письменники самі створюють своїх попередників», і його зауваження більш ніж справедливе.
МАКСИМИ РІВАРОЛЯ ПРО ПОЛІТИКУ
«Царську владу не можна розплескати ненароком».
«Деспотичні держави чахнуть від нестачі деспотизму, як культурні люди від браку культури».
«У державі арифметичну більшість потрібно чітко відрізняти від політичної».
«Втомившись від порядку, французи почали різати один одного; втомившись один одного різати, підкорилися ярму Бонапарта, який забиває їх тепер на полі бою».
«Бонапарту не щастить ані в ненависті, ані в дружбі. Революціонери та царевбивці накличуть на нього біду, якщо він їх до себе наблизить. У нього більше влади, ніж гідності, більше блиску, ніж величі, більше зухвалості, ніж розуму, і правильніше буде його не похвалити, а привітати».
«Союзники завжди запізнювалися на один рік, армія — на одну ідею».
МАКСИМИ РІВАРОЛЯ ПРО ЛІТЕРАТУРУ
«Мова — це мислення, звернене до зовнішнього світу; мислення — внутрішня розмова».
«Робота над мовою має відбуватися нечутно».
«У мовах історія карбує свої справжні пам’ятні монети».
«Слова подібні до монет, що мають власну вартість ще до того, як у них буде виражена вартість усього іншого».
«Словники — це цвинтарі застарілих слів, що чекають на великого автора, який дасть їм воскреснути у цілковитому блиску».
«Великі автори володарюють завдяки могутності своєї мови».
«Геній знищує попередників, спадщиною яких користується».
«Мистецтво книгодрукування — артилерія ідей».
МАКСИМИ РІВАРОЛЯ ПРО ЖИТТЯ
«Юнаки у стосунках із жінками — сором’язливі багатії, а старі — безсоромні жебраки».
«Чому батьки вважають за краще видати свою дочку за дурня зі званням та ім’ям, а не за розумну людину? Тому що перший може поділитися своїми благами, а другий ні: герцог робить свою дружину герцогинею, а розумник свою не робить розумницею».
«З інтимного знайомства народжується як найбільша ніжність, так і найсильніша ненависть».
«З десяти осіб, які обговорюють нас, дев’ять скажуть погане; і той єдиний, хто скаже хороше, найімовірніше, зробить це погано».
АНЕКДОТИ ВІД РІВАРОЛЯ
Автору, який попросив скласти епіграф для його книги, Рівароль сказав: «На жаль, вам я можу запропонувати тільки епітафію».
Людині, яка прочитала йому свій двовірш, він відповів: «Все добре, але є довготи».
Одного разу Рівароль розмовляв із Д’Аламбером про Бюффона.
Д’Аламбер сказав: «Дайте ви мені спокій із цим базікою, який починає з фраз на кшталт «Найшляхетніша перемога, яку коли-небудь здобувала людина, є підкорення цього гордовитого й швидконогого звіра». Чому він не пише просто: кінь!
«Так, — відповів Рівароль, — тут він змагається з Жан-Батистом Руссо, який пише так: «Від узбереж, де встає Аврора, до берегів, де полум’яніє ніч», замість того, щоб просто сказати: зі сходу на захід».
—Чому він наклав на себе руки? — запитали у Рівароля.
І той відповів: «Для того щоб жити, потрібні ґрунтовні причини, а для самогубства жодних особливих причин не потрібно».
ВЕЛИКІ ФРАНЦУЗЬКІ МОРАЛІСТИ: Ніколя де Шамфор — психолог епохи Просвітництва