Мартин Гал
Український письменник
Liberal Arts
5 хв. на читання

ВЕЛИКІ ФРАНЦУЗЬКІ МОРАЛІСТИ: Мішель де Монтень — родоначальник есе

ВЕЛИКІ ФРАНЦУЗЬКІ МОРАЛІСТИ: Мішель де Монтень — родоначальник есе
Поділитись матеріалом
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop

 

Поняття «французькі моралісти» увійшло в культурний ужиток завдяки письменникові Емілю Золя (1840–1902), який випадково натрапив на книгу «Французькі моралісти» журналіста Люсьєна Прево-Парадоля (1829–1870) і написав рецензію на неї.

Критична стаття Золя, опублікована ним 23 січня 1865 року, яка пізніше увійшла до збірки «Що мені ненависно» (1866), дала точний аналіз переліку авторів-моралістів XVI–XVIII століть, про яких згадував у своєму творі Прево-Парадоль.

Відкривається рецензія описом ставлення Еміля Золя до першого французького мораліста зі списку — Мішеля де Монтеня (1533–1592):

«Під час читання «Дослідів» не відчуваєш великого душевного хвилювання; завдяки спокійному тону автора, його цілковитій незворушності та холоднокровності мир у вашій душі залишається нестривоженим, хоча самі судження мораліста могли б своєю сміливістю налякати її. У цьому — джерело нездоланної чарівності Монтеня; з ним поступово зближуєшся, відчуваєш потребу в частих з ним зустрічах, знаючи, що бесіда з цим мислителем не принесе прикрощів, що він буде говорити вкрай ризиковані речі, не підвищуючи, однак, при цьому голосу і, мабуть, не страждаючи сам від тих бід, які він вам цікаво розпише; завдяки своєму чудовому моральному здоров’ю він стає вашим добрим другом, легким та приємним у спілкуванні».

Сьогодні ми познайомимося з цією незвичайною людиною і з його унікальними «Дослідами» у прозі, що дали ім’я найпопулярнішому філософсько-літературному жанру початку XXI століття — жанру есе, родоначальником якого з повним правом вважається наш сьогоднішній герой — французький письменник Мішель де Монтень.

 

Слово належить наполовину тому, хто говорить, і наполовину тому, хто слухає

 

Мішель де Монтень

 

ТРОХИ БІОГРАФІЇ

 

Монтень — спадковий аристократ, він народився 28 лютого 1533 року у родинному замку сім’ї мера Бордо — П’єра Екема і Антуанетти де Лопез, єврейки іспанського походження. Військові заслуги батька додали їхньому імені дворянський титул де Монтень, звідси й повне ім’я майбутнього письменника — Мішель Екем де Монтень.

Виховувався хлопчик згідно з педагогічними методиками батька, який віддавав перевагу класичній освіті вдома: вчителем запросили німця, який геть не володів французькою мовою, і все навчання здійснювалося латиною. Здобувши прекрасну домашню освіту, Мішель продовжив освіту в Тулузькому університеті, де вивчав правознавство і здобув професію юриста.

Після закінчення навчання Монтень захопився політикою і деякий час навіть думав присвятити їй життя. Був призначений радником парламенту міста Бордо і брав участь у кількох військових кампаніях, за участь в одній з яких навіть був удостоєний ордена Святого Михайла.

У 1565 році Монтень одружився, отримав великий посаг і мав потонути в аристократичному неробстві та сімейному благополуччі. Але доля розпорядилася інакше: після смерті батька 1568 року Мішель успадковує родовий маєток, а 1570 року йде у відставку із суддівської посади й присвячує свій час літературній творчості.

Останні двадцять років життя, за винятком часу, коли йому довелося бути мером Бордо (1582–1586), усі свої сили Монтень віддаватиме роботі над головною книгою — Essais, що в перекладі з французької означає: досліди, нариси, випробування, есе.

 

Этьен Мартелланж. Портрет Мишеля де Монтеня, 1587
Етьєн Мартелланж. Портрет Мішеля де Монтеня, 1587 / wikipedia.org

 

«ДОСЛІДИ» (1580)

 

У мене немає іншої сполучної ланки під час викладу моїх думок, крім випадковості.

Я викладаю свої думки в міру того, як вони у мене з’являються; іноді вони тісняться гуртом, іноді виникають по черзі, одна за одною.

Я хочу, щоб видно було природний і звичайний хід їх, у всіх зигзагах

 

Мішель де Монтень

 

«Досліди» Монтеня — книга унікальна й банальна, зрозуміла і складна, нудна та шалено захоплива, безсистемна й впорядкована, універсальна і вузькоспрямована, суб’єктивна та всеосяжна, фантастична й реалістична, абсурдна і така, що йде за логікою, книга про все і ні про що.

Феноменальність «Дослідів» Монтеня сходить до первородного гріха письменства, коли, одного разу спробувавши зілля для авторів і отруївшись отрутою літературного покликання, людина вже не в силах придушити свого бажання: писати, писати й писати. Але писати не про світ речей, а винятково про себе саму: про враження від усього, що її оточує, і про думки, що виникли з усіх приводів одночасно, — після прочитаного, почутого чи витягнутого з колодязя спогадів.

Монтень — творець нової літератури, де суб’єктивність піднесена до рангу абсолютної істини, яка не потребує доказів. «Досліди» — це книжка голослівних тверджень і карколомних та часто помилкових умовиводів, фантазія фантазій, що має єдину мету — писати про все, не вкладаючи погляди в якусь систему, писати не лише з нудьги, а й за чистою випадковістю, зробити ентропію письма енергією натхнення і рушійною силою літературної творчості.

 

Страница из знаменитого Бордоского экземпляра, копии второго издания «Эссе» с исправлениями, примечаниями и дополнениями Монтеня для третьего (окончательного) издания. Это страница из сочинения №28 первой книги, озаглавленного De l'amitié («О дружбе»)
Сторінка зі знаменитого Бордоського примірника, копії другого видання «Есе» з виправленнями, примітками та доповненнями Монтеня для третього (остаточного) видання. Це сторінка з твору №28 першої книги, озаглавленого De l’amitié («Про дружбу») / wikipedia.org

 

Ці досліди — тільки проба моїх природних здібностей і в жодному разі не випробування моїх пізнань. Те, що я викладаю тут, усього лише мої фантазії, і з їхньою допомогою я прагну дати уявлення не про речі, а про себе самого; про ці речі я, можливо, колись дізнаюся або знав їх раніше, якщо випадково мені доводилося знайти пояснення їх, та я вже не пам’ятаю його…

 

Мішель де Монтень

 

Існує два способи читати (але так і не прочитати!) творіння Монтеня, одну, невдалу, спробу здійснив французький письменник Поль Валері, 12-разовий номінант на здобуття Нобелівської премії з літератури, який зізнався: «Якось я було відкрив Монтеня, проте не минуло й кількох хвилин, як я його відклав. Він наводив на мене смертельну нудьгу. Такі речі може писати кожен».

В останніх словах виражено суть пастки, в яку потрапив навіть такий досвідчений читач, як Валері, він не повірив у Монтеня, погляд його послизнувся об поверхню письма, надто простого й зрозумілого. Валері не пішов углиб тексту і не подужав широту «Дослідів», книги, яку потрібно або читати цілком, або не читати зовсім.

Секрет Монтеня простий: якщо ми наберемося сміливості прочитати всю його книжку (а це немало-небагато — понад одну тисячу сторінок!) і дізнатися все про французького дворянина, який жив майже 500 років тому, то раптом виявимо, що дізналися дещо нове не про нього, а насамперед — про самих себе.

«Досліди» — це книжка «Про», бо переважна більшість її розділів (близько 80% усіх назв розділів) починаються з «Про» і називаються: «Про совість», «Про мінливість наших вчинків», «Про пияцтво», «Про книжки», «Про батьківську любов», «Про скорботу», «Про педантизм», «Про пророцтва», «Про неробство», «Про брехунів», «Про страх», «Про сон», «Про те, що не можна судити, чи щасливий будь-хто, доки він не помер», «Про марноту слів» тощо.

«Про» в «Дослідах» — це своєрідна формула жанру, згідно з нею погляд автора йде ніби збоку, а потім кружляє довкола описуваного предмета, який, мов птах, стає окільцьований, стиснутий до обсягу глави, і все сказане залишається в клітці назавжди, застигаючи, ніби лава після виверження, а автор тим часом уже відплив в інші краї, вибрав нову тему і зайнятий зовсім іншим.

 

Гравюра из ежемесячного издания Mosaïque du Midi 1839 года. Отрывок из заметки о Монтене
Гравюра зі щомісячного видання Mosaïque du Midi 1839 року. Уривок із замітки про Монтеня / wikipedia.org

 

Саме тому Монтень — автор, приречений на неуважне прочитання, бо написана ним книжка, на перший погляд (достатньою мірою легковажний!), створює хибне враження, буцімто вона й справді може бути написана кожним, хто володіє мінімальними літературними здібностями. Але це геть не так.

У чому ж тоді секрет чарівності цієї «примітивної» книги, складеної безладно, сповненої чужих думок, анекдотів, історій з минулого і прихованих цитат?

Відповідь проста: «Досліди» Монтеня не тільки відображають досвід мислення і спосіб життя одного з європейських аристократів епохи Відродження, а й виявляють загальнолюдські інтереси та хвилювання, відповідають на питання звичайного повсякденного життя, розкриваючи його глибину з позиції чистої, нічим не затьмареної суб’єктивності.

Читаючи «Досліди» Монтеня, ми створюємо всередині себе досвід власної думки.

Першою публікацією «Дослідів» у 1580 році справа не обмежилася, книга була перевидана з внесеними авторськими правками в 1582 та в 1587 роках і користувалася незмінною популярністю у читачів. У цей період життя Монтень не лише підготував і написав третій том книги, а й вніс близько 600 доповнень до вже наявного тексту.

1588 року «Досліди» опублікували знову, але вже в трьох книгах, і з цим виданням Монтень продовжував працювати до самої смерті, що наздогнала його 13 вересня 1592 року. Саме цей примірник з останніми авторськими правками, знайдений випадково на початку XX століття в Муніципальній бібліотеці міста Бордо, вважається «канонічним», і всі подальші видання «Дослідів» походять від нього.

 

МОНТЕНЬ ПІСЛЯ МОНТЕНЯ

 

Після виходу у світ «Дослідів» Монтеня — а минуло вже майже чотири з половиною століття — різні покоління читачів продовжують говорити про письменника, він досі актуальний і сучасний, його книжка розбурхує думку, підстьобує творче натхнення й дарує гарний настрій. Про Монтеня написано понад три тисячі статей і книжок, а його вплив на розвиток світової літератури та філософії вельми значний.

Георгій Косіков у праці «Останній гуманіст, або рухоме життя істини» справедливо зазначає:

«Шекспір сповнений ремінісценцій з Монтеня, Паскаль і Декарт сперечалися з ним, Вольтер його захищав; про нього писали, на нього посилалися, полемічно або схвально: Бекон, Гассенді, Мальбранш, Боссюе, Бейль, Монтеск’є, Дідро, Руссо, Ламметрі, Пушкін, Герцен, Толстой. Навіть філософи і художники, загалом далекі від Монтеня, починаючи від бунтівного Ніцше, який знаходив у собі «дещо від рвучкості Монтеня», і закінчуючи ексцентричним Сальвадором Далі, котрий на п’ятому десятку почув у собі мотеневські нотки й проілюстрував «Досліди» (1947 р.), виявилися чутливими до його думки й таланту».

Але воістину новаторським виявився стиль викладу, застосований Монтенем: абсолютно вільний, не пов’язаний путами сюжету і літературними перепонами, що дало життя прекрасному жанру — есе.

 

Портрет Монтеня работы Томаса де Леу, украшающий издание «Эссе» 1608 года
Портрет Монтеня роботи Томаса де Леу, що прикрашає видання «Есе» 1608 року / wikipedia.org

 

ЖАНР ЕСЕ — ЛІТЕРАТУРА МАЙБУТНЬОГО

 

Есе — жанр спонтанний, несподіваний, а отже, й оригінальний

 

Людмила Кайда

 

У 1697 році Френсіс Бекон уперше позначив свої твори як essays, а незабаром жанр успішно перекочував до англійських газет, де почали публікувати свої есеї письменники Джонатан Свіфт і Генрі Філдінг. Жанр есе безсоромно проник у західноєвропейську літературу, а незабаром переплив і Атлантичний океан. У США яскравими есеїстами були Генрі Девід Торо та Ральф Волдо Емерсон.

XX століття — століття розквіту есеїв, коли жанр використовується багатьма авторами, серед відомих імен можна назвати Альбера Камю, Томаса Манна, Анатоля Франса, Андре Моруа, Джорджа Орвелла, Жан-Поля Сартра і Льва Шестова.

Есе виявилося настільки «живучим» із кількох причин: жанр цей безсистемний і підпорядкований інтонації Я автора, проникає в будь-який інший жанр із легкістю і за потреби замінює його, має афористичний стиль, який запам’ятовується та на малому літературному просторі здатний завдати найсильнішого метафізичного каліцтва читачеві.

Есе — апологет випадковості й оригінальності, бездоказовий за своєю суттю.

Серед видатних філософів-есеїстів можна виокремити Фрідріха Ніцше та Еміля Мішеля Чорана, а також класичну філософську книжку, написану в жанрі есе, — «Арістос» Джона Фаулза.

Монтень не міг і припустити, що його Essais буде настільки популярною, а винайдений ним жанр і далі впливатиме на манеру філософствування та письма багатьох поколінь авторів, починаючи з «Думок» Блеза Паскаля й закінчуючи текстами сьогоднішніх володарів умів — популярних блогерів із мільйонами підписників.

У сутичці із забуттям та смертю Монтень переміг, і цього разу назавжди.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: