ВЕЛИКІ ЯПОНЦІ: Рюноске Акутаґава — геній короткого оповідання
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Незважаючи на те що Рюноске Акутаґава (1892–1927) — визнаний класик японської літератури, прозу якого вже сто років перекладають багатьма мовами, а за накладами видань японських авторів за кордоном він упевнено посідає перше місце, для широкого загалу письменник відомий хіба що за фільмом Акіри Куросави «Рашьомон», знятим на основі сюжетів двох його оповідань.
Акутаґава цілком міг би носити заснований мною спеціально для нього титул — «Басьо в прозі», бо був майстром малих літературних форм: писав оповідання й есе, мініатюри й афоризми. Така особливість його творчості не зменшила значення письменницької спадщини Акутаґави, що стала для японської літератури основоположною, надала їй нового вигляду й окреслила контури розвитку на все XX століття.
Рюноске зі старту літературної кар’єри був надзвичайно популярним автором, і тому не дивно, що найпрестижніша літературна премія Японії для дебютантів — це премія Акутаґави і нагороджують нею письменників, які роблять перші кроки в літературі.
У різні роки її отримували майбутні класики японської літератури, як-от Кобо Абе та Кендзабуро Ое — лауреат Нобелівської премії 1994 року.
Проза посідає місце в літературі тільки завдяки поезії, що міститься в ній
Рюноске Акутаґава
НАРОДЖЕННЯ ДРАКОНА Й ПОХОДЖЕННЯ ІМЕНІ
Герой сьогоднішнього нарису народився в Токіо в сім’ї торговця молоком Тосідзо Нііхара вранці 1 березня 1892 року. Дата народження визначила його ім’я. Дитина з’явилася на світ у рік Дракона, місяць Дракона, у день і годину Дракона. Новонародженого назвали Рюноске, і перший ієрогліф його імені «рю» означає «дракон».
Коли дитині не було й року, мати Рюноске збожеволіла і наклала на себе руки, а його віддали на виховання в бездітну сім’ю брата матері — Акутаґави Мітіакі. Відтоді хлопчик втратив своє прізвище Нііхара й отримав прізвище прийомного батька — Акутаґава.
ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ АКУТАҐАВИ
Прийомний батько мав високе соціальне становище і працював начальником будівельного відділу префектури Токіо. Рюноске пощастило: завдяки волі випадку уникнувши бідності й невігластва, він опинився в розкішному домі знавця й поціновувача японської культури. Сім’я дядька письменника мала глибоке культурне коріння, серед предків були письменники та науковці.
Акутаґаві з дитинства прищепили любов до середньовічної поезії та живопису Японії. У віці одинадцяти років разом із друзями він «видає» шкільний рукописний журнал, який сам редагує та оформлює.
Навчаючись на літературному відділенні в коледжі, юнак мав можливість багато читати. На той час Японія переживала небувалий інтерес до європейської культури. Рюноске знайомиться з найкращими творами Бодлера, Ібсена, Стріндберга та Анатоля Франса. Читає «запоєм» і багато: від японської та китайської класики до книжок російськомовних авторів: Гоголя, Толстого і Достоєвського.
У 1913 році Акутаґава вступає до Токійського університету на відділення англійської літератури і починає пробувати себе в мистецтві письма.
ПЕРШІ ПРОБИ ПЕРА І ПЕРШИЙ УСПІХ
Навчання в університеті не надто припало до душі Акутаґаві. Його пригнічує атмосфера рутини, яка панує в навчальному закладі. Акутаґава геть розчарований формалізмом викладання, коли замість широти роздумів студентам намагаються вкласти в голови величезний обсяг знань, надлишкових і дуже часто абсолютно непотрібних. Та Акутаґава не розгубився, і незабаром місце університету у сфері його інтересів займає заснований ним 1914 року літературний журнал «Сінсітьо», що в перекладі з японської означає «Нова течія».
Об’єднані бажанням творити, товариші Акутаґави по університету так само активно долучаються до роботи над випуском журналу. З’являється група літераторів «нової майстерності», яка проголошує своїм творчим методом неореалізм — реалізм, що заперечує натуралізм і популярну в Японії того часу его-белетристику. Завдяки Акутаґаві та його журналу вдалося дати дорогу багатьом авторам нової японської літератури.
До цього часу відносять і перші проби пера письменника. 14 квітня 1914 року Акутаґава пише оповідання «Старість», яке публікує в журналі «Сінсітьо». У 1915 році він створює одне з найкращих своїх оповідань — «Ворота Рашьомон», а в 1916-му ним написані новели «Ніс», «Бататова каша», «Пекло самотності», «Носовичок» та інші. Примітно, що новела «Ніс» вочевидь створена під впливом однойменної повісті Миколи Васильовича Гоголя, а в новелі «Бататова каша» відчутний мотив гоголівської «Шинелі».
До 1915 року належить і знайомство молодого Акутаґави з відомим письменником Нацума Сосекі. Бувши автором лише трьох оповідань, Акутаґава йде до нього в гості, пропонуючи себе в учні. Оповідання «Ворота Рашьомон» викликає захват у маститого письменника, і він всіляко намагається підтримати творчі амбіції молодого автора. Два оповідання Акутаґави публікуються в популярному столичному щомісячнику «Тейкоку бунгаку». Але 1916 року у віці 49 років письменник Нацума Сосекі помирає і співпраця між ними припиняється.
Акутаґава продовжує писати, і коли 1917 року виходить перша збірка його оповідань, вона негайно робить автора знаменитим. Дотримуючись психологічної традиції Достоєвського, Акутаґава привносить у японську літературу те, чого в ній ніколи не було, — психологію людини як об’єкт пізнання. Він розкриває внутрішній світ героя не окремо від реальності, а в процесі взаємодії з навколишньою дійсністю. Не дивно, що фахівці-японознавці називають Акутаґаву «японським Достоєвським».
Після закінчення університету 1917 року Акутаґава деякий час викладає англійську мову в Морському училищі міста Камакура. Професія не цікавить його, навпаки, Акутаґава відчуває до викладання огиду, бо воно відволікає його від головного — занять літературою.
У листі до дружини Акутаґава так описує свій стан того часу: «Варто мені побачити обличчя учнів, як одразу ж охоплює туга — і тут уже нічого не поробиш. Проте я миттєво жвавішаю, коли переді мною папір, книжки, перо й гарний тютюн».
ТВОРЧІСТЬ ЯК КАЛЕЙДОСКОП
У 1919 році Акутаґава переїжджає в Токіо і до 1921 року працює в редакції журналу «Осака майніті сімбун». Багато пише, його збірки оповідань охоче публікують, бо вони мають небувалий попит у читацької аудиторії. Акутаґава йде з журналу і веде життя відомого й успішного професійного письменника. Роки з 1921 по 1927 ознаменовані небувалою творчою активністю майстра — він працює немов одержимий.
Перекладач його текстів Аркадій Стругацький у статті «Три відкриття Рюноске Акутаґави» пише:
«Пошук, пошук, пошук — ось що становило суть його діяльності. І думка письменника судорожно билася в надрах неповоротного нагромадження фактів світової культури, прагнучи намацати в цьому нескінченному розмаїтті щось головне, єдине, незамінне, якийсь філософський камінь, який дивовижним чином раз і назавжди розв’яже для нього всі проблеми, що мучили його. Його колеги скиглили, публічно скаржачись, що писати більше нема про що, а він ледве встигав переводити дух — думки й почуття лилися з пензля на папір, вбираючись у форми то прості й навіть наївні, то дивні й химерні, часом фантастичні. Мабуть, жоден письменник не може похвалитися такою жанровою і тематичною мозаїкою, яку являла собою творчість Акутаґави Рюноске».
А письменниця Катерина Терешкевич, ділячись своїми враженнями після прочитання збірки новел Акутаґави, підкреслює:
«Акутаґава неймовірно різноманітний. Є нехитрі казочки з мораллю. «Сніжок» — якраз така. І чорного кобеля таки можна відмити до білого, якщо кобель дуже захоче відмитися. Є оповідання, до яких зараз приклеїли б бирку «кріпіпаста», як-от «Мадонна в чорному» або «Бог Агні». Є безліч притч і легенд («Павутинка», «Сусаноо-но-мікото на схилі років», «Ду Цзи-чунь» та ін.), багато з них пов’язані із проникненням християнства до Японії («Смерть християнина», «Усмішка богів»). Є відверта сатира (Menzura Zoili, «У країні водяників», «Дивовижний острів»), а є завуальована. Є побутові сценки, історичні нариси, бурлеск, стилізації… Навіть анекдот про Толстого й Тургенєва («Вальдшнеп») є. Усе, що хочете, одним словом. Калейдоскоп».
У 1922 році Акутаґава створює найвідоміше зі своїх оповідань — «У чагарнику», і навіть тепер, за 100 років, текст новели слугує хрестоматійним прикладом віртуозної побудови сюжету. Аркадій Стругацький позначає його як «вражаючий літературний твір, абсолютно унікальний в історії літератури, що підняв відвертий алогізм до найвищого художнього рівня».
Оповідання Акутаґави «У чагарнику» кілька разів було екранізовано, але найбільшу популярність йому приніс фільм Акіри Куросави «Рашьомон» (1950), який удостоївся «Золотого лева» Венеціанського фестивалю та «Оскара» за найкращий фільм іноземною мовою.
У ці роки Акутаґава намагається сформулювати свої принципи літературної майстерності й оформляє своє бачення в «Нотатках про мистецтво»: «Художник повинен насамперед прагнути до досконалості своїх творів. В іншому разі його служіння мистецтву стане безглуздим».
Критики оповідань Акутаґави вважають їх надто простими, позбавленими «літературних красот», якими «вирують» твори його сучасників, але письменник вірний собі: пише просто й точно, осягаючи в стислості та лаконічності письма справжню гармонію зображуваного: «Те, що іменується простотою в мистецтві, — це простота неймовірної складності. Простота, коли вичавлене пресом знову поміщають під прес. Люди, нездатні зрозуміти, скільки потрібно докласти творчих зусиль, щоб отримати таку простоту, можуть нескінченно щось створювати й створювати, і це своє дитяче белькотіння самовдоволено називати красномовством».
ОСТАННІ РОКИ Й САМОГУБСТВО
Останні роки життя у творчості Акутаґави доволі плідні, хоча переважно він пише в жанрі есе — «Нотатки Тьокодо» (1926), «Зубчасті колеса» (1927) та дві книжки афоризмів і мініатюр: «Слова пігмея» (1923–1926) та «Життя ідіота» (1927). Тексти цих книжок рясніють короткими сентенціями з доволі цинічними висловлюваннями на адресу людства.
Акутаґава розмірковує про мораль, релігію з притаманною йому влучністю і сміливістю, він саркастичний, але думки відображають песимізм автора та його депресію. Психічний стан Акутагави стає далеким від норми, друзям він часто говорить про самогубство, і 24 липня 1927 року, прийнявши смертельну дозу вероналу, письменник йде з життя.
Причинами вказують самогубство матері, що тяжіло над його долею, «неясне занепокоєння» останніх років, перевтому й депресію.
Григорій Чхартішвілі, аналізуючи самогубство Акутаґави в книжці «Письменник і самогубство», дотримується культурологічної версії, вважаючи, що, незважаючи на успіх своїх текстів на батьківщині, Акутаґава сумнівався в можливості японської літератури стати частиною світової культури, і таке уявлення про другорядність не дало йому змоги повною мірою усвідомити якість створених ним творів.
Катерина Терешкевич вважає, що як саму творчість, так і своє життя письменник позначив девізом — «до упору»: «Якщо творити шедевр, малюючи муки пекла, то — стрибнути в пекло самому і змахнути туди ж найдорожче, що є в житті. Інакше — не шедевр, поробка. Якщо падати, то відразу — до дна. Так, щоб пограбувати жебрачку, яка грабувала мерців. Сірість і чистота, праця і святість, любов і нехитрість, байдужість і приреченість — усе виведено в апогей, оголено, показано з відстороненістю генія. Шкода, що і свою долю Акутаґава Рюноске довів до упору… так, як вважав за потрібне».
Хай там як, але геніальність створеного Акутаґава справді «довів до упору», рівень його прози — це планка найвищої літературної майстерності, яка вже давно перетнула всі національні кордони, ставши частиною світової культурної спадщини.
І нам дістається у подарунок ця дивовижна можливість отримати інтелектуальний захват та естетичну насолоду від прочитання.
КІЛЬКА ДУМОК АКУТАҐАВИ
«Життя подібне до коробки сірників. Поводитися з ним серйозно — дурніше за дурного. Поводитися несерйозно — небезпечно».
«Життя подібне до книги, в якій бракує багатьох сторінок».
«Життя — складна штука. Зробити складне життя простим здатна тільки зброя. Тому-то цивілізована людина, володіючи мізками людей кам’яного віку, і віддає перевагу вбивству, а не будь-якій дискусії».
«Небезпечні думки — це думки, що змушують ворушити мізками».
«Слова літературного твору мають володіти красою, якої вони позбавлені у словнику».
«Судити про геніальність твору залежно від його розміру — означає допускати матеріальний підхід до його оцінки. Величина твору — це лише питання гонорару».
«Кожному письменнику притаманне почуття гідності столяра. Нічого ганебного в цьому немає. Кожному столяру властиве почуття гідності письменника».
«Людське життя не варте й одного рядка Бодлера».
«Свобода — ніби повітря гірських вершин — для слабких людей нестерпна».
«У мене немає совісті. У мене є лише нерви».
«Щоб зробити життя щасливим, потрібно любити повсякденні дрібниці. Сяйво хмар, шелест бамбука, цвірінькання зграйки горобців, обличчя перехожих — у всіх цих повсякденних дрібницях потрібно знаходити вищу насолоду. Але ж ті, хто люблять дрібниці, через дрібниці завжди страждають».
«Доля неминучіша, ніж випадковість».
«МАЙБУТНЄ ЖИТТЯ» АКУТАҐАВИ
«Звісно, що я не чекаю визнання у майбутні часи. Іноді я уявляю собі, як через п’ятнадцять, двадцять, а тим паче через сто років навіть про моє існування вже ніхто не знатиме. У цей час зібрання моїх творів, поховане в пилу, в кутку на полиці в букініста на Канда, марно чекатиме на читача. А можливо, десь у бібліотеці якийсь окремий томик стане поживою безжальних книжкових черв’яків і буде лежати потріпаним і обгризеним так, що й букв не розібрати. Та однак…
Я думаю — та однак. Однак, можливо, хтось випадково помітить мої твори й прочитає якесь коротке оповідання або кілька рядків з нього? І можливо, якщо вже говорити про солодку надію, можливо, це оповідання або ці рядки навіють, нехай хоч ненадовго, невідомому мені майбутньому читачеві прекрасний сон? Я не чекаю визнання в майбутні часи. Тому розумію, наскільки такі мрії суперечать моєму переконанню.
І все ж таки я уявляю собі — уявляю собі читача, який у далекий час, через сотні років, візьме до рук зібрання моїх творів. І як у душі цього читача туманно, немов міраж, постане мій образ…»