Константин Родик
Аналітик літературно-книжкового ринку
Liberal Arts
10 хв. на читання

ВИБОРСАТИСЯ З ЧУЖОЇ КОЛІЇ: Стівен Кінг як соціопсихолог

ВИБОРСАТИСЯ З ЧУЖОЇ КОЛІЇ: Стівен Кінг як соціопсихолог
Поділитись матеріалом
Art by Roberto Parada / robertoparada.com

 

Стівен Кінг — видатний американський письменник, майстер жанру жахів, чиї твори завоювали серця мільйонів читачів по всьому світу. Його здатність перетворювати повсякденне життя на сцени непередбачуваного жаху й містичного трилеру зробила його одним із найбільш читаних авторів сучасності. Крім літературної діяльності, Кінг активно бере участь у сценарному написанні та продюсуванні фільмів і серіалів, що базуються на його романах та оповіданнях. Його вплив на популярну культуру незаперечний, і його твори продовжують надихати нові покоління письменників та кінематографістів.

Спитайте своїх знайомих: хто такий Стівен Кінг? Авжеж, король жахів. Так вам скажуть навіть знайомі-літературознавці, бо їхні правильні книжки практично одностайні — приміром, в енциклопедичному довіднику «Зарубіжні письменники» (Тернопіль: Богдан, 2005) стаття про Кінга так і починається: «Представник т. зв. літератури жахів». А гуру американської критики Гарольд Блум у своєму «Західному каноні» (К.: Факт, 2007) Кінга навіть не згадує.

А що сам король — задоволений стрижкою зелені на газоні «так званої літератури»? Звісно, годі очікувати нарікань від людини, що за десять років перетворилася зі вчителя провінційної школи на зірку цілого американського книжкового ринку. Аж ось натикаємося на гірку фразу в мемуарах, написаних Кінгом на вершечку слави (2000) — і то на самому початку книжки роздумів про феномен письменства, у передмові: «Питають в апдайків, делілло та стайронів, але ніколи — в популярних белетристів».

 

ПЕРСОНАЛЬНІ ВИПРОБУВАННЯ ТА ВПЛИВ НА ТВОРЧІСТЬ

 

Це болить Кінгові від початку. Пригадаймо, що головний персонаж «Сяйва» (перший Кінгів роман, який потрапив у рейтинг бестселерів The New York Times) — літератор, що намагається написати твір, після якого усі питатимуть авторової думки про світоустрій.

Письменник, що плекає справжній «великий роман», з’являється у пана Стівена регулярно. Ба більше, з кінця 1970-х він випускає сім романів під псевдо Річард Бахман — і це саме те, що він хотів писати від початку: соціальні історії.

Продавалися вони кволо, а коли містифікація розкрилася (1985), книжки перевидали з написом «Стівен Кінг під псевдонімом Річард Бахман» і наклади кожної одразу виросли до шестизначної цифри. До речі, славетна «Мізері» попервах планувалася «під Бахмана», і головний персонаж там — той самий «соціальний» письменник.

Попри приємність від незапланованих прибутків (перевидання Бахмана), ультиматум долі був однозначно жорстким: або далі п’єш шампанське після кожної нової «містики», або шар масла на твоєму бутерброді швидко стане. А Кінг тоді був надто чутливим до таких викликів, бо… гірко пив.

У згаданих спогадах, написаних після повної «зав’язки», Кінг мужньо-чесно зазначає: «Шість років я сидів за цим столом п’яний до нестямок, наче капітан корабля рейсом в нікуди… Розучився бути тверезим… Я написав «Сяйво», навіть не усвідомлюючи (принаймні доти), що пишу про себе… Наприкінці моїх пригод я випивав ящик півлітрових бляшанок за ніч /24 шт./, і є один роман — «Куджо» — написання якого я взагалі не пам’ятаю… Ухвалити остаточне рішення мені допомогла Енні Вілкс — медсестра-психопатка з «Мізері». Енні — це кокаїн, Енні — це алкоголь, і я вирішив, що більше не хочу бути її ручним письменником» (Про письменство. Мемуари про ремесло. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2017).

 

Обкладинка книги «Про письменство. Мемуари про ремесло» Стівена Кінга
Обкладинка книги «Про письменство. Мемуари про ремесло» Стівена Кінга

 

Але які етапи того алкомаратону? Спочатку, як і в багатьох колег-класиків, — запаморочення від успіхів. Коли Браян де Пальма переможно екранізував «Керрі» (1976), а Стенлі Кубрик «Сяйво» (1980) — додався кокаїн голлівудських тусовок.

Потім якийсь час працювала допінгова ілюзія, сформульована ще топ-драматургом класицизму П’єром де Ронсаром: «И лишь тогда мой мозг здоров, коль орошен вином обильным». Зрештою, Кінг дійшов справедливого висновку, що це поп-інтелектуальний міт. Наприкінці пріоритетною спонукою стала болісна нездатність виборсатися з тенет жанрової прози.

Пам’ятаєте пісню Висоцького «Чужа колія»? Попри поверхневу клоунаду — це, здається, найтрагічніший його твір. Про майже неможливість зійти з колії популярного успіху. Там є і про гарантоване солодке їдло-питво, але й про усвідомлення, що це «не езда, а ерзанье».

Владіміру Сємьоновічу вибратися з колії не вдалося — лише по смерті, коли вийшли його поетичні книжки, ми збагнули, що проґавили чи не найсильнішого поета кінця ХХ століття.

Стівен Кінг вчинив відчайдушнішу спробу виборсатися з глибокої та слизької колії містичного горору. Цю «чужу колію» проклав був ще у першій третині ХХ століття Говард Лавкрафт, котрий розповідав читачеві, що «в нашому світі існує дещо, про що більшості краще не знати», й водночас не міг себе стримати, аби не «натякати позбавленим уяви людям на жах, котрий виходить за межі усіх людських уявлень».

Ту Лавкрафтову перверсію віртуозно осучаснив-ушляхетнив «класичний» Кінг. Заробив на цьому мільйони та водночас спробував вийти за межі метафоричного прокляття: мовляв, кожний письменник все життя пише одну книгу.

А може бути, що у письменника — кілька життів? Кінг карколомно успішного, хоч і алкогольного періоду, — помітно інший за нинішнього. Можливо, таймер реінкарнації увімкнувся 19 червня 1999-го, коли вже давно витверезілого письменника раптом на тихій вуличці збив бусик і надовго прикував до лікарняного ліжка.

Кінг завжди був чутливий до знаків, тож невдовзі навіть оголосив про припинення письменницької кар’єри. Казав — допише фентезійний цикл «Темна Вежа», і крапка.

Дописування розтяглося на кілька років. Аж ось після передостанньої «Темної Вежі VII» виходить роман «Зона покриття», того ж року перекладений в Україні (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2006). Цей твір — точка біфуркації, перехід Кінгової системи координатів на вищий рівень.

Раніше він «досліджував» феномени індивідуальної психології (або й просто лякав читача усіляким непізнаним-непередбачуваним). Тепер фокусується на дивовижній арифметиці, коли сума яскравих індивідів може дорівнювати похмурій зграї: «Вони. Завжди популярне параноїдальне вони».

 

ФУТУРИСТИЧНА СОЦІОЛОГІЯ. ВІД ТЕМРЯВИ ДО ПРОЗРІННЯ

 

Відтак, Кінг узявся за футуристичну соціологію — заходився моделювати ситуації, сьогодні ще неможливі, але вже завтра, з розвитком технологій, — просто неуникні. Інакше кажучи, прогнозувати реакції колективної психології, культурної і первісної. Найкраще до цього надавався такий піджанр екшну, як «бунт машин» (у цьому випадку — «бунт» мобільної телефонної мережі).

Антураж і фабульні ходи теж були прозоро-упізнавані, як зазвичай у Кінга, й цього разу нагадували «П’ятнадцятирічного капітана» Жуля Верна. Ну й лишилася моторошна атмосфера сюжету — «ніби імла, захована у кишеню», а головний персонаж «Зони покриття», як і всі його попередники, часом «відчував, як у голові ворушиться щур-паніка». Усі ті стильові родимки звично гіпнотизували читача, тож мало хто помітив, що метр звернув з horror-авеню.

Схоже, той крутий поворот першими помітили не американські, а українські критики — через те, що саме тоді сходила до зеніту зірка Марини і Сергія Дяченків з їхнім модельним реалізмом. Вони робили те саме, що й «новий» Кінг: під легковажним жанровим соусом подавали серйозну страву — соціопсихологічну прогностику.

Деякі речі напряму корелювали з «Зоною покриття», як-от у Дяченковому романі «Армагед-дом» (1999): «Кожний із нас — розумна людина. Та коли ми збираємося разом, ми не люди. Ми єдина істота, тупа й геть безсовісна. Натовп». Або в повісті «Підземний вітер» (2002): «Людва тягнула його назад, засмоктувала в себе. Людва наростала довкруг, як новобуди на околиці».

 

Обкладинка книги «Історія Лізі» Стівена Кінга
Обкладинка книги «Історія Лізі» Стівена Кінга

 

Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Дяченкам, до речі, так і не вдалося виборсатися з чужої колії — їх, психологів №1 в сучасній українській літературі (як на мене), досі тримають у резервації «фентезі».

Того ж року, що й «Зона покриття», вийшла «Історія Лізі», що її Кінг пізніше назвав кращим своїм романом. Попри те, що тут усе натрилеризовано до краю і знову вигулькнула містика у ролі deus ex machina, — текст цілком улягає поняттю «соціопсихологія». Романне дослідження впливу літератури на масову свідомість.

Попередження про крайню небезпеку дилетантського втручання у магію слів. А якщо ви таки далі бездумно просторікуєте, «не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якої прірви були підійшли (стережіться, а то можете послизнутися) у своїх думках», — знайте: «Деякі події просто мусять відбуватися насправді, бо в них немає іншого виходу». Бо — вже почалася реакція саморозщеплення слів.

Наступний Кінгів роман «Острів Дума» (2008) локалізує попереднє «дослідження»: якщо мистецтво — магія, то саме художник відповідальний за матеріалізацію кошмарів. Роман про наслідки охудожнення химер і надання їм голосу — роман про суть Достоєвського, коли хочете, і тих, хто ним некритично зачитується.

«Ушкоджений мозок не просто схожий на диктатора, він і є справжнім диктатором», — зазначає Кінг. Утім, усі ці глибинні сенси важко розгледіти, бо читача засліплює віртуозний горор, жанр-колія.

 

ГОРИЗОНТИ РОЗУМІННЯ. ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ЖАНРУ

 

Розвіяти шаманські чари жанрової прози геть непросто. Майже неможливо. Тож літературознавець із Могилянки Ростислав Семків спробував зайти з іншого боку — ошляхетнити самі ці жанри. У перебігу цікавих розмислів про метаморфози горору, фентезі та наукової фантастики він доходить несподіваного, а проте добре обґрунтованого висновку: «Так виглядає релігійна література агностичної епохи» (Як читати класиків. — К.: Pabulum, 2018).

А в наступній книжці «Уроки короля жахів: як писати горор?» (там само, 2020) накладає цю теорію на Кінга: «За рівнем серйозності проблем, які цей автор розглядає у своїх текстах, він на голову випереджає більшість нашої теперішньої «серйозної» прози, яка силкується бути соціально-психологічною… Інтелектуальний письменник? Так, інтелектуальний. Освічений і достатньо глибокий…

 

Обкладинка книги «Уроки короля жахів: як писати горор?» Стівена Кінга
Обкладинка книги «Уроки короля жахів: як писати горор?» Ростислава Семківа

 

Можливо, горор — не той жанр? Але ж Гофман, По та Гоголь давно серед класиків! Детектив після Агати Крісті, фентезі після Толкіна, sci-fi після Бредбері та Ґібсона — це давно не тільки розважальні жанри… Культурній людині нашого часу не лише соромно не прочитати «1984», а й не менш ніяково залишитися без «Сяйва».

Цілком погоджуюся, хоча до порівняння з Орвеллом більше пасує Кінгів роман «Під куполом» (2009). Тисяча сторінок шоку від того, як швидко — вважай, за чотири дні! — респектабельна демократія перетворюється на кримінальну диктатуру. А тисячі законослухняних громадян — «вони всі тепер співучасники, хіба ні? Під Куполом уже не залежить від власного вибору питання співучасти в чомусь».

Захід прочитав роман як чергову антиутопію. Авторську ремарку — «тут, під Куполом, усе виглядало інакше. Зовнішнім спостерігачам цього не зрозуміти», — сприймали чи не за авторський снобізм.

Українці, які на той час прожили під тоталітаризмом довше, ніж під демократією, не були такі поблажливі — «Під куполом» відлунював їм більше реальністю, аніж фантастикою. Та лише коли стали виходити книжки донецьких літератів-утікачів (Чупа, Рафєєнко, Асєєв, Стяжкіна, Чернов), ми збагнули усе до решти: Кінгів роман був спогадом про майбутнє, яке тут і тепер дістало назву «ЛНР/ДНР».

А ще за якийсь час зловісно-ефективну механіку знищення цивілізаційної матриці розтлумачили свíтові історики-політологи — спочатку Тімоті Снайдер («Шлях до несвободи», 2018), а тепер і Енн Епплбом («Сутінки демократії», 2023). Розіклали по поличках те, про що волав у своєму романі Стівен Кінг за десять років до того.

Здавалося б, «Під куполом» — більш масово впливова річ, аніж праці Снайдера чи Епплбом. У тому-то й парадокс: жанрова література, призначена розважати, блокує інтелектуальне сприйняття; жанр глушить смисл. Хоча роман і прочитали мільйони, замислилися хіба що одиниці. Справді — хто сприймає всерйоз аніматора? Це те, що катувало Кінга від початку його «другого життя».

 

Обкладинка книги «Під куполом» Стівена Кінга
Обкладинка книги «Під куполом» Стівена Кінга

 

«Знаєте, як я зараз почуваюся? Наче запропонував дияволові угоду, а він її прийняв», — бідкається він у «Зоні покриття». І в «Історії Лізі» про те саме: «Третій роман Скота, єдиний, якого терпіти не могла ані вона, ані критики, єдиний, який зробив їх багатими». А в «Острові Дума» — прямий випад проти жанру: «Ця казочка попала не туди і відростила ЗУУБИ». Як це згодом і сталося — з непочутими попередженнями роману «Під куполом».

Справа не в тому, що метрові хтось може заборонити писати все що заманеться. Проте вирішальне значення має обгортка, у якій тебе продають. Колія. Чи не до кінця життя проблему з цим мав і Герберт Веллс (а у нас його по досі числять виключно «фантастом»).

У романі «Війна в повітрі» (1908) він передбачив масоване використання воєнних літаків, коли головною загрозою з неба вважалися виключно дирижаблі. Цей твір передрукували під час повітряної битви за Британію, коли німці засипали Лондон спочатку бомбами, а потім тодішніми крилатими ракетами, ФАУ-2.

Раптом відкрилося, що в тому старому романі фактично передбачено й трагічні помилки, яких припустилися усі довоєнні британські уряди, вкупі з виборцями, котрі їх обирали. Авжеж, хто там раніше дослухався голосу, що лунав з колії «фантастика»?

Замість передмови до перевидання Веллс написав коротко, сильно і страшно: «Я вас попереджав про це. Кляті ви дурні».

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxleў, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: