Іван Марчук. Діалог, 1990 / Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
З 9 по 18 лютого 2024 року у Відні відбулася масштабна виставка Івана Марчука «Голос моєї душі», на якій було представлено понад 300 полотен.
Хоча роботи майстра різних періодів мають відмінності та представляють певну еволюцію ідейних пошуків і стилістичних розробок, я хотів би зупинитися на концепті, який для мене є центральним у творчості Марчука. Це концепт тканини образу.
Недарма його техніку визначають як плентанізм (від західноукраїнського діалектизму «пльонтати» — переплітати). Втім, у моєму тексті йтиметься не про техніку малювання, а про концепт, що покликаний відкрити структуру образу, його виникнення, розвиток і завершення.
Розмірковуючи про творчість Марчука, прогулюючись між численними чудовими полотнами майстра у відкритому просторі галереї, що розташована в будівлі Aula der Wissenschaftler, у центрі Відня, я згадав про концепт «складки» Жіля Дельоза, де йшлося про модель складного «загорнутого» світу, про монади Лейбніца й топологію сенсу; у свідомості також спливли думки про співвідношення мистецтва й образу Генріха Ромбаха:
«Мистецтво має високу цінність, бо воно — образ. Якщо що-небудь дано у вигляді образу або перетворено на образ, то ціле або абсолют стає присутнім у дуже конкретній події, у дуже конкретному місці, у дуже простій і випадковій формі».
Тож, споглядаючи картини Марчука, натхненний згаданими вже ідеями Дельоза й Ромбаха, я поставив собі такі запитання: «як розуміє образ сам Марчук?» і «як здійснює він це втілення абсолютного в конкретне?»
Щоб відповісти на ці питання, я пропоную почати від самого початку. Зрозуміло, що ми говоритимемо про початок так, як його розуміє сам Марчук, отже, насамперед ми говоритимемо про нитку. Потім, слідуючи за ниткою, ми розберемося з тим, як утворюється тканина, і, нарешті, побачимо, як із тканини сплітається образ.
НИТКА
Нитку тчуть із волокон. Волокно, своєю чергою, — це також тонка нитка. Нитки волокна скручені вздовж, і тому нитка залишається одновимірною. Між спряженими волокнами неминуче залишається простір, адже волокна залишаються тонкими нитками і не зливаються в єдину нитку. Так зберігається певна множинність.
Нитка як лінія має довжину, але її ширина ще не проявлена. Поки що нитка триває лише поздовжньо. Нитка, залишаючись ниткою, не зустрічається із собою. Нитка навіть може згинатися, при цьому залишаючись ниткою, не стаючи тканиною. Нитка сама по собі безперервна. Це означає, що нитка може заповнити простір так, що будь-яку петлю, яка утворилася через складку, можна розтягувати нескінченно. Нитка залишається ниткою доти, доки вона не перетинає саму себе так, що стає сама для себе перешкодою.
Нитка як нитка, у максимальному масштабі, може стати багатовимірним нагромадженням петель, але в той момент, коли нитка перетинається сама з собою, стаючи для себе перешкодою, тоді виникає тканина.
Першим структурним елементом тканини стає переплетення, нитка, яка повернулася до себе й обійшла себе. Переплетення можливе лише через цей обхід, коли нитка, зустрівшись із собою, обходячи себе, знаходить цим себе не лише як таку, що продовжує себе, а й як таку, що шириться. Переплетення — це зустріч і обхід.
ТКАНИНА
Тканина — це поверхня. Структура тканини — це перетин і порожні отвори між переплетенням. Яким би щільним не було переплетення, порожнеча як момент переплетення неминуча. Якщо ж отвір усунути, то вийде континуум, певне безперервне середовище.
Якщо розглянути найпростішу форму тканини, то вона являє собою нитки, що перпендикулярно перетинаються. На ткацькому верстаті поздовжні нитки — основа — перетинаються під прямим кутом з утоком, поперечними нитками. Тканина сама по собі є чимось щільним, стисненим і обмеженим.
Тканина спрямована на те, щоб приховати порожні отвори і таким чином проявити властивість самих ниток, їхню щільність. Інша річ — трикотаж. Трикотаж відкриває та використовує отвори, перетворюючи полотно на щось гнучке і м’яке, розтяжне й податливе.
Основа тканини — це перетин, основа трикотажу — петля. Трикотаж демонструє нам, як нитка обмежує простір, але не прагне його придушити, стиснути, а навпаки, відкриває й обігрує його. У трикотажі нитка поступається місцем простору.
Саме переплетення — це постійне віддалення та повернення нитки, тому тканина залишається цілою, але й наповненою порожнечею. Можна сказати, що в тканині, або із самого переплетення, і виникає певний простір. Тобто нитка, яка перетинає сама себе, при цьому не розчиняючись у собі, тче простір. Порожній простір між нитками — це точки як щось негативне. Ці точки — це не те «що», а щось «звідки». Точки між нитками — це лише неминучий і неусувний залишок.
Однією з найважливіших властивостей як тканого, так і трикотажного полотна є ритм. Адже саме переплетення складається з деяких хвиль, де є спад і підйом. У тканину можна вплести візерунок, а трикотаж може формувати цей візерунок з форми плетіння шляхом утворення різних видів петель. Тканина й трикотаж — це вже форми ритму, а отже, вони виявляють повторення і відмінність. У тканині первинне повторення переплетення, а в трикотажі первинна відмінність (у деяких випадках вони збігаються). Ритм — це повторення, що оновлюється.
ОБРАЗ
Виокремлюючи що-небудь у нашому сприйнятті, ми повинні пам’ятати, що це результат синтезу точок і що самі переплетені нитки від нас приховані. Ми ніби перебуваємо в щільності переплетень, але збираємо нашу реальність лише через порожні отвори між переплетеннями. Ймовірно, наша свідомість влаштована так, що, схоплюючи, ми вже цим актом перериваємо безперервний потік того, що відбувається.
Це схоплювання не є розрив тканини реальності, а лише утримання наскрізних точок переплетення. Тому все, що ми можемо, — це перетворити ці порожнечі на волокна, скрутити їх у нитки й ткати образ. Можливо, ми самі є деяким візерунком на початковій тканині буття?
Образ має з’явитися з тканини. Ми повинні пам’ятати, що образ — це творча порожнеча. Суть образу легко зрозуміти, якщо доторкнутися до власного відображення на тихій воді. Ми торкнемося в одному місці водної поверхні, але зміниться при цьому весь наш відбитий образ. Так, образ — це щось взаємопов’язане в собі. Можливо, образ і є чистим взаємозв’язком, чимось, що від початку не зводиться до іншого?
ОБРАЗ «ДІАЛОГУ»
Давайте розглянемо, як майстер втілює образ, як він творить його як щось конкретне, на прикладі картини «Діалог» (1990 рік). Споглядаючи це полотно, ми одразу занурюємося у світ переплетень. Перед нами багатовимірне переплетення ниток різної форми, довжини та кольору.
У верхній частині полотна різноманітні відтінки жовтого, зеленого та блакитного утворюють поєднання стабільного контрасту, який стає інтенсивнішим до середини полотна, насичуючись уточненими жовтими та червоними нитками. Саме переплетення утворює в цій щільності глибину.
Деякі нитки здаються розмотаними, розкриваючи свою множинну волокнистість, яка сама є розгорнутою поверхнею. Інші ж здаються натягнутими, немов сухожилля, що кріплять м’язи до суглобів, від чого створюється враження напруженої динаміки.
Можна виокремити й інший тип ниток, що, розтріпані, немов линуть, продуваються невидимим, вільним вітром, котрий пронизує все полотно. Звідси виникає відчуття, ніби в’язкі переплетення є живою тканиною, яка то скорочується, то розширюється.
Маса, що оживає, рухаючись, здається, насичується вологою і місцями стає липкою. Текстильна тканина перетворюється на живу тканину (грец. ιστός). Переплетення різних за формою і за кольором ниток, що напружено згинаються, утворює певні поверхні, форми, які можна відрізнити за тінями, що повільно виникають.
Продовжуючи стежити за густою динамікою переплетень, можна нарешті зустріти раніше розпізнані обриси облич, які проступають. Ми можемо помітити світло із затемнених очей, жовтий загострений ніс, ряд зубів… Із переплетення виступили образи. Ці образи глибоко пов’язані між собою, вони переплетені в споконвічній субстанції їхнього існування.
Сама їхня відмінність — уявна відмінність. Марчук не приховує умовності відмінності окремих облич. Здається, що вони отримують свої відмінності лише тоді, коли стихія тканини розширюється, коли ж відбувається стиснення, то здається, що все має повернутися до стану внутрішньої тотожності.
Відмінність та своєрідність, отже, виникає і зникає синхронно з диханням світу. У справжньому діалозі й проступає ця споконвічна єдність переплетення світу. Тому діалог — це творче повернення.