«ВІЙНИ ПАМ’ЯТІ»: «Батьківщина-мати» як сакральна загроза (Частина I)
Фото: Ян Доброносов
Сьогодні українську столицю важко уявити без цього пам’ятника. Часом здається, що гігантська скульптура «Батьківщина-мати», яка сяє на сонці сталевими пластинами, стояла тут вічно… Про «війни пам’яті», давні культурні та міфологічні корені «київської Афіни», покровительки «вічного міста» Києва, розповідає експерт нашого альманаху, кандидат філологічних наук Владислав Міхеєв.
Все швидкоплинне —
Символ, порівняння.
Мета нескінченна
Тут — у досягненні.
Тут — заповіданість
Істини всієї.
Вічна жіночність
Тягне нас до неї.
Йоганн Гете, «Фауст»
«НЕЛІНІЙНА» МАГІЯ МИСТЕЦТВА
«Одного вечора у Стамбулі перед вечірньою молитвою — акшамом — очі султана, ніби два чорні голуби, опустилися на землю…»
Так починається оповідання «Блакитна мечеть» видатного постмодерніста Мілорада Павича, номінанта на Нобелівську премію та, за сумісництвом, доктора філософії, що спеціалізується на символізмі та бароко.
Початок цього невеликого оповідання нагадує початок більш значного твору — великого роману «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова: «Одного разу навесні, в годину небувало спекотного заходу сонця, в Москві, на Патріарших ставках…»
Свідомо чи ні скопіював Павич у Булгакова такий зачин — не має значення. Важливо інше: що обидва твори намагаються осягнути магічну, привабливу та водночас небезпечну природу творчості.
Роман про Пілата привів Майстра до божевільні, а Маргариту — до диявола. Будівництво мусульманської мечеті за образом та подобою Святої Софії зробило з героя Павича, мусульманина-босняка, християнина. Причому трансформація їх доль відбувається не з волі письменника та архітектора.
Твір мистецтва ніколи не буває невинним. З тієї простої причини, що в точці контакту з ним особистої або колективної свідомості він справляє потужну трансформуючу дію. І між іншим, далеко не завжди можна передбачити, яку саме, бо відбувається це неочевидним раціональному погляду на світ, «нелінійним» чином.
Невипадково, до речі, прозу Павича називають «нелінійною», зараховуючи її, як і прозу Булгакова, до напрямку магічного реалізму. Як же виникає ця магія?
ПАМ’ЯТНИК ЯК САКРАЛЬНА ЗАГРОЗА
У ХХ столітті психоаналітичне вчення Зигмунда Фрейда та архетипові прозріння Карла Юнга пояснили, як вона виникає. І те, що відбувається з пам’ятниками у сучасній Україні, є чудовою ілюстрацією їхньої правоти.
Здавалося б, стоять собі та нікого не чіпають пам’ятники Пушкіну, Толстому, Ватутіну, Леніну, Катерині II… Навіщо їх зносити? Зрештою, як, за легендою, полюбляв говорити той самий Фрейд, іноді сигара в роті — це просто сигара! Але скульптура, книга, картина, архітектурний шедевр — не сигара.
Сигара може бути дійсно позбавлена символічного значення того самого нелінійного сенсу і магії. Існує щось, що заважає нам сприймати пам’ятник як пам’ятник. Інакше б їх не зносили!
Американський художник і скульптор Джефф Блюміс, другом і вчителем якого був Ернст Нєізвєстний, прокоментував це так: «Якщо їх зносять, значить, відчувають, що в них міститься сакральна природа, яка становить небезпеку». І Блюміс чітко пояснює, яка ця магічна небезпека — тільки його колеги-скульптори здатні споруджувати для людей богів і кумирів.
Пам’ятники пов’язані з ідеєю пам’яті, але не абстрактної пам’яті як такої. Пам’ятник — це завжди спогад про «першопредка» — якогось героя, батька-засновника, божества… І в цьому сенсі Блюміс абсолютно правий, інакше ми не спостерігали б «війни пам’яті» по всьому світу.
«ВІЙНИ ПАМ’ЯТІ»
Знесення пам’ятників — це не лише український феномен. Під тиском афроамериканців, нащадків колишніх рабів, у парку Бостона демонтували пам’ятник президенту Лінкольну. І нікого не цікавить, що він скасував рабство у США. Просто Лінкольн не годиться для величезної кількості американських громадян — він не лише не годиться як «першопредок», а ще й сприймається як символ «білої загрози».
На бостонському Меморіалі емансипації білий генерал стоїть на повний зріст, а чорношкірий перед ним — навколішки, хоч і зі зламаними кайданами. Про символи необхідно знати те, що вони — не назавжди. І згодом у них може виникнути зовсім інший зміст.
З часів Лінкольна соціокультурний контекст змінився, і тепер те, що символізувало звільнення з рабства, зчитується афроамериканцями як протилежне за змістом. Тому за Лінкольном жертвою американської «війни пам’яті» стали генерал Роберт Лі, Томас Джефферсон і Джефферсон Девіс…
Пам’ятники Пушкіну зносять з тієї ж причини — він більше не розпізнається як «свій». А якщо так, то від нього виходить така ж підсвідомо відчутна загроза, як від будь-якого «чужого». Сам Олександр Сергійович геніально описав цей архетипний страх у «Мідному вершнику».
У його поемі втілений у скульптурі творець петербурзького космосу оживає. Бог сходить із п’єдесталу, щоби безжально розтоптати «маленьку людину».
НЕДОБРІ БІЛІ БОГИ
Всі ці створені скульпторами божества, про які говорить Блюміс, лякають не лише пушкінського Євгена, а й маленьких людей у всьому світі. За свій страх вони мстяться, як можуть, цілком на кшталт архаїчної традиції.
Стародавня людина могла відшмагати боввана, який не зумів їй догодити, батогом, могла посварити як слід або відмовитися його годувати. Для індіанців, наприклад, Христофор Колумб — це, безперечно, недобре божество, яке подарувало європейцям Новий світ. Тож у штаті Массачусетс індіанці із задоволенням відрубали скульптурі «білого бога» голову. А в штаті Вірджинія підпалили і скинули в річку.
На цьому тлі влада штату Міссурі вирішила не чекати народної розправи над бовваном мореплавця, який простояв там 140 років, і демонтували статую Колумба цивілізовано, силами адміністрації. Вінстон Черчілль в Англії, Шарль де Голль у Франції, король Леопольд II у Бельгії, Джон Гамільтон у Новій Зеландії, Джеймс Кук в Австралії, адмірал Піт Петерсон Хайн у Нідерландах…
Статуї вчорашніх «богів» по всьому світу демонтуються або зазнають осквернення. Ніхто більше не звертає уваги на позитивний внесок в історію тих чи інших «великих людей». Художня вартість та поважний вік скульптур теж не беруться до уваги.
«Війна пам’яті», як і будь-яка інша війна, не обходиться без жертв. І поки «старі боги» зазнають очевидної поразки, ніби титани давньогрецьких міфів від олімпійців. Це говорить про те, що у світі відбуваються якісь тектонічні зрушення, характер та масштаби яких нам складно остаточно усвідомити.
СВОБОДА ЗАБУТТЯ
Людство зіштовхнулося зі змінами клімату та вичерпаністю чергової «версії» глобалізації. Багатомірність глобальної катастрофи виявляється у нескінченних катастрофах — військових, економічних, демографічних, політичних, культурних… На очах руйнується впорядкований соціальний і природний космос.
На уламках старих міфів виникають нові, титанів колишніх епох змінює покоління нових богів і героїв, за яких намагається вхопитися свідомість, що колапсує. Демонтаж творів мистецтва, якими є скульптури та пам’ятники, — один із проявів атаки хаосу на структури пам’яті. І це безпосередньо пов’язано з такими поняттями, як свобода та демократія.
Андре Жід колись вірно зауважив: «Мистецтво живе примусом і гине від свободи». Хаос — це ситуація абсолютної свободи, невтіленості та повернення до початку. Пам’ять же, навпаки, тоталітарна, оскільки ми невільні обирати минуле і змінювати його на власний розсуд.
Але в нашій волі стерти з тоталітарної стіни пам’яті знаки та символи, що свідчать про минуле. Таким чином, руйнація і забуття — це агенти хаосу, які, розриваючи «зв’язок часів», відкривають нам вихід із старого світу, що вичерпав себе, у світ нових можливостей.
УКРАЇНСЬКЕ «ЧУДО СВІТУ»
Кульмінацією «війни пам’яті», яка триває в Україні, можна вважати демонтаж на монументі «Батьківщина-мати» радянської символіки та заміну її на український тризуб. Цю символічну акцію можна вважати головною битвою у цій війні хоча б через грандіозність самого об’єкта.
62 м — висота фігури з урахуванням меча, згідно з офіційними документами. Разом із постаментом, за одними даними — 102 м, за іншими — 108 м. Вона є вищою за американську Статую Свободи, п’ятою за висотою у світі і найвищою монументальною скульптурою Європи.
Як і належить нормальному божеству, «Батьківщина-мати» від початку вимагала вражаючих надзусиль, таких самих, як при будівництві єгипетських пірамід, храму Артеміди в Ефесі та інших чудес світу.
Власне кажучи, вона і була для своєї епохи справжнісіньким технологічним дивом — інженери, металурги, скульптори та фахівці зі зварювання з інституту Патона, застосувавши безліч інновацій, зробили неможливе. Під час будівництва десятки робітників отримували серйозні травми, проте їх лікували та повертали назад. Мистецтво, як відомо, потребує жертв. А монументальне — насамперед.
Великий скульптор Мікеланджело Буанарроті, який досконало опанував мистецтво створювати «богів для людей», зізнавався: «Мистецтво ревниве: воно вимагає, щоб людина віддавалася йому цілком». Але те саме можна сказати і про будь-яке божество.
Згадайте, які ревниві боги античності! Бог Біблії говорить про Себе, що Він — ревнитель, поклоніння іншим божествам спричиняє Його гнів.
НАРОДЖЕННЯ МІФУ
Народження міфу про «Батьківщину-матір» практично збіглося з початком будівництва монумента. Міф цей виявився, по-перше, богоборчим, а по-друге, пов’язаним з апокаліптичними уявленнями про «останні часи».
Розповідають, що меч на статуї довелося вкоротити через те, що митрополиту в Києво-Печерській лаврі наснився сон: якщо пам’ятник буде вищим за лаврську дзвіницю, почнеться війна і настане кінець світу.
У цій легенді «Батьківщина-матір» чітко протиставлена християнському Богу Батькові. Тобто ми маємо версію добре знайомого нам з історії релігії «конфлікту» двох богів.
З погляду архаїчних міфів, «Батьківщина-мати» — це чергова реінкарнація Богині-матері (Матері-землі, Великої богині, Великої матері, Матері богів тощо), з язичницькими культами якої століттями зі змінним успіхом боролася християнська церква.
Звісно, з одного боку, скульптура начебто мала прототип — архітектор Галина Кальченко — через що монумент отримав у народі прізвисько «Галька».
ВІЧНА ЖІНОЧНІСТЬ
Незважаючи на весь «технократичний» вигляд зварної нержавіючої статуї, її автори не задовольнялися «статевим схематизмом». Для всіх без винятку жінок незначна асиметрія молочних залоз є фізіологічною нормою. Тому, щоб наблизити фігуру «Батьківщини-матері» до фізіологічної реальності, ліву грудь їй зробили більше за праву.
Для такого художнього рішення архітектори наводили ще один переконливий аргумент: коли реальна жінка, не з нержавіючої сталі, а з крові та плоті, піднімає вгору руку з мечем, її груди виглядають саме таким чином. Тобто це не просто символ перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, це явно акцентоване втілення в скульптурі одвічного жіночого початку.
Втім, і сам обраний матеріал, нержавіюча сталь, свідчив про вічність — над Великою богинею, яка існувала до народження світу і вигодувала грудьми всіх богів, час не владний. Звідки взятися корозії і будь-якому іншому псуванню, якщо вона залишається незмінною від початку часів?
ЧОМУ МЕЧ?
Меч у статуї теж виявляється аж ніяк не чоловічим атрибутом. Не забуватимемо, що з’явився він у руці «Батьківщини-матері» зовсім не відразу.
Художники перебрали масу варіантів, того, що, як вони вважали, найбільше личить їхній нержавіючій богині: лавровий вінок, чаша, пальмова гілка і навіть немовля — все це атрибути стародавньої іконографії та скульптури, що зображають найрізноманітніших богинь, більшість з яких були інкарнаціями, «функціями» богині. Богиню-мати на Близькому Сході заведено було зображувати під пальмою з немовлям у руках. Але зрештою — переміг меч!
Античності чудово відомий цей тип богинь. Серед них, звичайно, найбільший інтерес викликає богиня-захисниця міста. І насамперед Афіна — винахідниця військового мистецтва, богиня мудрості, цивілізації, права та справедливості. У руках її, зазвичай, щит та спис, а не щит та меч.
Між іншим, зображення щита та меча було символом радянських органів держбезпеки. Тому заміна списа на меч навряд чи була випадковою. Але меч у Афіни таки «майже був». Дуже часто на скульптурних композиціях її супроводжує крилата богиня перемоги Ніка — своєрідне Alter ego Афіни, озброєна мечем і покладаюча лавровий вінок на тріумфаторів, що здобули перемогу.
Меч ми знаходимо також і в руках Феміди, ще однієї богині, що відповідає за неупереджений суд, відплату та найвищу справедливість. Тобто функціонально у певному сенсі збігається з Афіною. Але нас у київській «Батьківщині-матері» та давньогрецькій Афіні Палладі цікавить насамперед інша, більш глибинна, змістовна спорідненість…