Фото з особистого архіву Віктора Андрієнка
Війна — це завжди страшно. Наскільки доречні в такий страшний час жарт, іронія, сміх? Карел Чапек стверджував, що гумор — це зброя, за допомогою якої людина захищається від долі. З ним абсолютно згоден видатний український комедійний актор, режисер, сценарист і письменник Віктор Андрієнко.
Він вважає, що українець без почуття гумору — не справжній українець! При цьому актор зауважує, що «політизацією» гумору захоплюватися не варто. Давайте послухаємо його історії з життя і зрозуміємо, чому.
ДУРНІ НЕ ЗМІНЮЮТЬСЯ!
Чому я більше не займаюся пародіями або політичною сатирою? На це запитання дуже просто відповісти: я давно переріс цей жанр. Сьогодні мало хто пам’ятає, але саме я був автором ідеї першої спроби української політичної телесатири у кінці 90-х — комедійного мультсеріалу «Великі перегони», який транслювався на других виборах президента Леоніда Кучми.
Мені довелося бути режисером анімації, тобто грати всіх «претендентів на трон», тушка була моя, а голови вставляли усіх на той час реальних кандидатові у президенти. Ось тому, вибачте, у пані Вітренко були мої волохаті руки. Але подібні проєкти — це «метелики-одноденки».
Я награвся ними на повну, і більше в мене немає бажання займатися подібними речами. Тому що витрачаєш час і сили даремно, на те, що забувається людьми буквально наступного дня. А ось «творчі доробки» із «Довгоносиків» пам’ятають усі. І Дідуся Крисюка з «Мамаду» пам’ятають усі.
Мого Біллі Бонса і Капітана Смоллетта з мультфільму «Острів скарбів» пам’ятає вже п’яте покоління глядачів.
Мені часто кажуть: «Ваші «Довгоносики» ж були класним, дуже смішним шоу. Чи не хочете його відновити? Може, варто зробити сучасне продовження?» Я відповідаю: «Ті «Довгоносики» пішли ногами вперед у безсмертя. Немає сенсу їх звідти тягнути до реанімації».
Не думайте, що я такий собі втомлений старий клоун. У мене ще повно енергії, а головне — шикарних ідей у різних творчих форматах. Проте, як говорили довгоносики, кожному овочу свій фрукт! Ось точно так само і в кожного часу — свої «Довгоносики».
Якось відомий продюсер мені сказав: «Андрієнко, ти знаєш, цікаво, що всі твої проєкти, в яких ти брав участь, були рейтинговими. Ти якийсь фартовий. І щойно ти їх залишав, вони одразу вмирали». Змінюється контекст, і змінюється все. Хоча ні, не все — дурні не змінюються!
НЕ ЖАРТУЙТЕ З КОМЕДІЙНИМ ПЕРСОНАЖЕМ, КРАЩЕ НЕ ТРЕБА!
Загалом, ось такий ми, актори, небезпечний народ, особливо коли талановиті. Тим більше, якщо актор працює і перебуває в образі. І не дай вам Бог в цей час потрапити йому під гарячу руку!
Якось мене попросили привітати з десятирічним ювілеєм один творчий колектив. І привітати їх в образі Режисера з «Довгоносиків». Дія відбувалася в Палаці «Україна». Одягнувся, загримувався, гримери наклеїли мені ніс, і блукаю кулуарами. Дивлюся, як народ готується до виходу, а деякі дають інтерв’ю.
Від гультяйства підійшов послухати, як Михайло Поплавський пророкує на камеру про своє дітище — Інститут культури. Стою з наклеєним носом, у своїх фірмових окулярах Режисера «Івасика-Телесика».
Раптом хтось із журналістів підскакує до мене з мікрофоном: «А яка ваша думка?»… Ну що ти робиш?! Я ж в образі, тобто реальний Андрієнко залишився в гримерці… Поплавський теж на мене дивиться… а я дивлюся на Михайла Михайловича і несвідомо, чорним ротом свого невмирущого образу віщую: «А що казати, Міша — геній! Несамовита творча особистість! Відчуйте, Поплавський — тобто людина — ніколи не тоне!» Сказав і пішов, а потім замислився: «Боже, що я таке «насвистів» в історію…»
Одного разу я вів ще один ювілей — 60 років нашого видатного режисера Миколи Павловича Мащенка. Це режисер культових кінострічок ХХ століття: «Овід», «Мазепа», «Богдан-Зиновій Хмельницький».
Крім усього іншого, Мащенко був гендиректором кіностудії імені Довженка, головою Комітету з Шевченківської премії, одним із засновників Академії мистецтв України тощо. А головне — мій добрий знайомий, людина з гумором, і тому Микола Павлович попросив мене провести його ювілей в образі Режисера з «Довгоносиків».
До слова — це була моя пародія на самого Миколу Мащенка, яку він дуже любив.
Веду програму, на сцену виходять зірки — Богдан Ступка, Юрій Іллєнко, Роман Балаян… Перебуваючи в образі, оголошую наступного «вітальника»: «А зараз альма-матер, тобто колискова творчих доробків, а саме — ректор театрального інституту зі своїми «дресированими» студентами!»
Виходить хор студентів, який виконує «Многая літа». Потім виходить тодішній ректор і, тримаючи перед собою червону теку, зачитує почесну грамоту. Читає дуже довго, нудно, і похвала на адресу ювіляра здається нескінченною…
Розуміючи, що це шоу надовго, вирішив тихенько звалити зі сцени, щоб своїм довгим носом не спаплюжити момент словесного «сладострастія» ректора до Миколи Мащенка. Я ж бачу, що людина хвилюється, переживає.
Потихесеньку йду. І тут ректор звернув увагу мене і вирішив пожартувати: «Потерпіть трохи. Я вже закінчую, бо пан Довгоносик зараз може зняти мене зі сцени». Після цього Довгоносик повертається до нього і голосно каже: «Для цього є Міністерство культури!»
У ректора затремтіли руки й випала тека!
За лаштунками Ляля Роднянська, яка була продюсером цього заходу, схопила мене за вухо й каже: «Вікторе, що ти робиш?! Зараз у Міністерстві культури якраз вирішується: знімати ректора з посади чи ні?»
Мій Довгоносик цього точно не знав, а просто відреагував на репліку згідно із логікою свого комічного образу.
Зрозуміло, що чиновникам дуже часто не до сміху. Але й актори — серйозні люди. Шопенгауер казав: «Якщо жарт ховається за серйозне — це іронія. Якщо серйозне за жарт — гумор». У будь-якому разі, якщо людина позбавлена почуття гумору, у неї дуже серйозна проблема.
Гумор — це зброя, за допомогою якої людина захищається від долі
Карел Чапек
МОВА ЧАРЛІ ЧАПЛІНА НЕ ПОТРЕБУЄ ПЕРЕКЛАДАЧА!
Я вважаю, що на планеті Земля не існує народів і націй без почуття гумору. Але є нюанси. Є зрозумілий у будь-якому куточку земної кулі гумор — «інтернаціональний», надетнічний та позачасовий. А є ще такий гумор, який ледве сприймається за межами регіонального контексту або контексту певної епохи.
Простіше кажучи, німцеві не завжди буде смішно те, над чим сміється українець. А американець на Волл-стріт не буде реготатися над жартом, від якого падав зі сміху середньовічний барон.
Якщо ми, наприклад, згадаємо фразу з «Довгоносиків»: «Замість шляпи на ходу він читав Сковороду», то такий гумор буде продуктом двох менталітетів одночасно — радянського і сучасного. Цей жарт сьогодні навіть в Україні далеко не всім буде зрозумілий. І поготів ця фраза не викличе сміх, якщо перекласти її німецькою.
ЛІТЕРАТОР ПРИРЕЧЕНИЙ НА РИМЕЙКИ
Я за своє життя написав неймовірну кількість сценаріїв і скетчів — «Довгоносиків», «Мамаду», «Комедійних квартетів» і багато інших комедійних серіалів, короткометражних фільмів та анімаційних фільмів… Їх безліч, усього не згадаєш. І, з урахуванням накопиченої мною статистики, я вам так скажу: переплюнути Шекспіра нереально!
Він подарував людству десь 36 «вічних» сюжетів, усередині яких крутиться все світове телебачення, кіно й література: любов, зрада, влада, хвороба, ревнощі… Шекспір до нас уже все сказав! Тому, хочете чи ні, але що б ви не робили, все це буде римейком.
А тепер подивімось, наприклад, на Чарлі Чапліна або Бастера Кітона — глядач розуміє їхні кінокартини без слів, і вам, загалом кажучи, навіть не потрібні титри! Ви смієтеся, спостерігаючи звичайнісіньких людей у типових і нетипових життєвих ситуаціях. Вони впізнавані, тому що можуть статися з кожним, де завгодно, в будь-якій країні світу.
БАЛАБОЛ ЧИ БАБАБОЛІУС?
У «Легендах Чарівнолісся» в мене є такий персонаж — мольфар Базіка. Усі називають його Базіка, тобто «балабол». Хоча сам він стверджує, що його звати Базіліс.
Коли ми з моєю співавторкою Оленою Шульгою робили переклад англійською, нам потрібно було знайти схожого персонажа, і ми його знайшли! Він, по суті, так і називається — м’яко кажучи, балабол, тільки англійською. І коли йому англійською мовою кажуть: «Ти балабол!» (Blether), він відповідає: «Ні, я сер Балаболіус!» (Sir Bletherskate).
Неймовірний збіг імені нашого Базіки й англійсько-шотландського Балаболіуса! Звісно, за таких збігів гумору легко перетинати національні кордони. Але здебільшого загальнолюдський, зрозумілий усім гумор будується не на мовних збігах, а на однаково зрозумілих ситуаціях і людських типажах.
АЛБАНСЬКЕ «ЧАРІВНОЛІССЯ»
Коли я приватно показую людям ті епізоди з «Легенд Чарівнолісся», які встиг зняти до війни, мені кажуть дивну річ: «Незрозуміло, де це відбувається! Не можна сказати, що це не Україна. Начебто Україна. Але, з іншого боку, відбувається в Європі. Виходить, Україна і Європа одночасно!»
Найцікавіше, що ми нічого не вигадували. Наприклад, для наших розбійників ми з художником по костюмах Костянтином Кравцем взяли реальні, справжнісінькі костюми албанських циган початку ХХ століття.
Ось вам і вся «національна» специфіка. А всі думають, що костюми цих розбійників — хвора уява авторів. Бо вважали, що таких виряджених фантастичним чином людей у житті не існує. Повірте — життя найкращій сценарій!
УСЕ ВЖЕ ВКРАДЕНО ДО НАС!
Інший приклад. Український мольфар у мене — з чотирма косичками.
Це суто гуцульська, західноукраїнська традиція. Але хтось через косички «зчитує» цього персонажа як китайця, а хтось — як індіанця. Щоправда, маленький капелюшок на цьому індіанці якийсь фантастичний. Він не просто загнутий догори, всередині нього ще й три щури!
Кажуть, Андрієнко майстер вигадувати таких персонажів, які ні на кого не схожі. Але ж я нічого не вигадую — у гуцулів дійсно є такий бриль! Як і казав вище, «все вже вкрадено до нас». Тому, не соромлячись, забираємо до нашої кіноказки найкраще, що є в українському етносі.
Усе, що вже придумано українцями, албанцями, бушменами… І одяг персонажів, і зброя, і характери, навіть імена — фольклор для цього є невичерпним джерелом.
ЯК РОЗСМІШИТИ КАНАДСЬКИХ «КАПІТАЛІСТІВ»
У творчості та культурі кожного народу є якісь загальнолюдські, інтернаціональні пласти. Розповім вам таку історію…. На початку 80-х ми працювали на Подолі, у Київському театрі естради, який очолював молодий режисер Віталій Малахов.
Одного разу на нашу виставу «Ніч чудес» за п’єсою Шекспіра «Сон у літню ніч», незрозуміло яким дивом, мабуть, ховаючись від дощу, потрапила група канадців — люди не просто з іншого континенту, а взагалі з іншої, капіталістичної реальності.
Після вистави вони негайно вирушили до канадського посольства і заявили:
— Ми дуже хочемо поспілкуватися з акторами одного театру!
— Що за театр?
— Ми не знаємо!
— Добре… А де він хоча б розташований?
— Ну, приблизно там-то й там-то.
— А що ви дивилися?
— Виставу!
— Яку, як називається?
— Не знаємо!
— А про що вистава?
— Ми не знаємо, але було дуже, дуже смішно!
ЯК РОЗСМІШИТИ ПОХМУРИХ АРАБІВ
Одного разу ми привезли до театрального фестивалю у Єгипті виставу про бравого солдата Швейка, Ярослава Гашека. Вона була шалено кумедна, можна сказати, театральний гротеск. Але була велика проблема — увесь гумор цього твору і нашої сценографії заснований на тексті та абсурдних ситуаціях, які у нашого глядача викликали гомеричний регіт.
Вистава спеціально була створена так, щоб наш глядач сміявся через кожні 30 секунд. Але, на жаль, не було перекладача, а якщо б і був, то як би він допоміг каїрським арабам зрозуміти кумедні мандри Йозефа Швейка в бюрократично-судовій системі Австро-Угорської імперії.
Тобто глядачеві з Каїру нічого не було зрозуміло з нашого дійства. А отже, відверто нудно.
Нашу неймовірно смішну виставу бедуїни дивилися з похмурими обличчями і мовчали. Доти, доки наш актор Алік Левіт, не витримавши, сказав: «Чигляєв, не сиди-розказуй, а діставай-показуй!» Валерій підхопив: «Без проблем!» І ми почали відверто клеїти дурня!
Дивимося, арабський глядач ожив, стрепенувся, став сміятися й аплодувати. Вони, як і раніше, нічогісінько, жодного слова не розуміли, але дія і взаємини акторів їх захопили. Несподівано їм стало цікаво і дуже смішно. Щоправда, після вистави каїрці не могли пояснити, з чого сміялися півтори години.
ЯК РОЗСМІШИТИ ЕКОНОМНИХ КИТАЙЦІВ
Схожа ситуація сталася з нами і в Китаї, в шикарному місті Гуанчжоу. Щоб пояснювати, що відбувається на сцені, був запрошений спеціальний перекладач. Але це не допомогло — він перекладає, вони мовчать, дивляться із кам’яними обличчями. Ніяк не реагують на те, що відбувається.
Тільки після того, як актор Ілля Ноябрьов шарахнув мене по голові бутафорською «цеглиною» з поролону — вони почали реготати, бо зрозуміли, що ми гумористи. А щойно второпали, почали сміятися. Скільки Ілля бив мене «цеглиною», стільки й сміялися.
Слід сказати, що виставу ми грали на сцені посеред парку. Якщо не хочеш платити 2 юані за вхід, можна дивитися виставу, визираючи з-за маленького бар’єру.
До удару «цеглиною» китайські глядачі переглядалися та м’ялися, вирішуючи, а чи варто заходити? Але щойно мені дали по голові «цеглою», зал виявився переповненим — від охочих розлучитися з 2 юанями не було відбою.
ЯК ОТРИМАТИ «ЗОЛОТОГО ДРАКОНА»
Після виступу до мене підійшов двометровий китаєць. Я навіть уявити не міг, що в Китаї такі бувають! Виявилося, це помічник Товариша Директора «Парку Героїв», де ми виступали. Помічник підвів мене до свого шефа, і той, сяючи від щастя, потис мені руку. Потім повідомив, через перекладачку, що невимовно радий познайомитися саме зі мною. Він без упину дякував мені за прекрасну майстерність і вміння розсмішити гостей парку.
Після таких компліментів мені теж захотілося зробити для нього щось приємне. Я понишпорив у кишенях і випадково знайшов значок Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Комі.
З поважним виглядом я вимовив слово «презент» і пришпилив його до піджака Товариша Директора. Вклонившись, я зібрався йти, але двометровий помічник Товариша Директора спритно, проте м’яко схопив мене під лікоть і розвернув до начальника, давши зрозуміти, що розмову не закінчено.
Директор вийняв із петлиці свого піджака і подарував мені «Золотого дракона» — вельми гарну шпильку, практично витвір мистецтва. Не знаю, що означала ця краса, але я зрозумів, що отримав не просто презент, а знак глибокої пошани. Ось до якого «рівноцінного» обміну призвів пересічний удар «цеглою» по голові.
ЯК ЗАРОБЛЯТИ У ФІНЛЯНДІЇ
Потім ми їздили різними китайськими провінціями. Потім В’єтнамом, Монголією і навіть Північною Кореєю, у день народження улюбленого керівника Кім Чен Іра. І скрізь історія з «цеглою» повторювалася практично під копірку, поки одного разу в 1989 році ми не дісталися Фінляндії.
У Фінляндії нам сказали: «Сцени не буде, працюватимете просто неба, на вулиці, у нас це нормально». А ми до цього ніколи на вулиці не грали, нам це здавалося якось дико і незвично.
Тому, коли дівчина-кураторка попросила якусь ємність для збору грошей, ми розгубилися і, подумавши, що це жарт, вручили їй металеве відро із реквізиту. Які гроші?! Звідки?! Але дівчину відро не збентежило, і незабаром ми зрозуміли, що вона мала рацію: після того, як мене стукнули «цеглою» по голові, в наше відро гроші посипалися, як з відра!
Фінам неймовірно сподобалися наші скетчі та сценки, що ми зіграли після «цегляної сюїти».
XXX
Чи варто пояснювати, що фіни, так само як до цього китайці й монголи, жодного слова по-нашому не розуміли? Але вони всі сміялися! Просто тому, що мова Чарлі Чапліна (в моєму випадку мова «цеглини», що впала на голову) перекладача не потребує!
Якщо це смішно, то це смішно.