ВІПАСАНА «ЗА ГОЄНКОЮ»: медитація у в’язницях світу та перспективи в Україні (Частина IV)
Іван Марчук. Абстракція, 2010
Медитаційний ретрит тривав 10 днів. Це було найважче, що мені доводилося робити у житті… Мені здається, за ті десять днів я зрозумів про себе і людей загалом більше, ніж за все життя
Юваль Ной Харарі, письменник
«НЕЗРУЧНА» ЖІНКА, З ЯКОЇ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ
Завдяки медитації в пенітенціарній системі Індії відбулася справжнісінька ментальна революція. Віпасану «за Гоєнкою» (слова Юваля Харарі саме про цю практику) намагалися впроваджувати у в’язницях із середини 70-х років минулого століття.
Одного разу, коли Гоєнка вже почав навчати індусів віпасани, відбулася його зустріч із Вінобою Бхаве, впливовим індійським політиком та філософом, учнем самого Махатми Ганді. Віноба запропонував продемонструвати ефективність віпасани на ув’язнених.
Гоєнка погодився, але тоді через опір керівництва поліції курс медитації у в’язниці не вдалося організувати. Пізніше, коли віпассану став практикувати Шрі Рам Сінгх, міністр внутрішніх справ Раджастану, з’явилася можливість організувати курси в Центральній в’язниці Джайпура. На жаль, вони були проведені лише один раз. Справжній прорив стався лише у 90-х.
Документальний фільм Doing Time, Doing Vipassana розповідає про унікальний досвід трансформації свідомості ув’язнених та охоронців, який змінив на краще життя тисяч людей. У ньому йдеться про те, як усе почалося з однієї жінки на ім’я Кіран Беді. Її історія по-своєму не менш дивовижна, ніж історія Сатьї Нарайян Гоєнки.
Свою кар’єру в індійській поліції Кіран Беді розпочинала з посади патрульного. Вона була принциповою і чесною, прагнула виконувати свою роботу якнайкраще. Вроджене почуття справедливості допомогло їй заслужити авторитет колег та пошану городян. А високий професіоналізм сприяв кар’єрному просуванню та здобуттю офіцерського звання.
Коли Кіран оштрафувала самого прем’єр-міністра, який припаркувався в недозволеному місці, їй аплодував весь Делі. Але керівництво поспішило відправити непоступливого офіцера з очей геть, перевівши її в глуху провінцію, подалі від столиці. Однак через якийсь час про Кіран Беді знову заговорила вся країна.
Вона розпочала успішну та безкомпромісну боротьбу з наркоторгівлею. Після того, як Кіран вийшла на господарів одного великого наркокартеля, її в черговий раз перевели в інше місце. Цього разу ним стала найбільша і найстрашніша індійська в’язниця — Тіхар.
Усьому світу вона стала відома тим, що в ній були страчені через повішення вбивці прем’єр-міністра Індіри Ганді.
МЕНТАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ У В’ЯЗНИЦІ ТІХАР
Тіхар — одна з найбільш переповнених в’язниць світу, в ній утримується понад 12 тисяч ув’язнених, удвічі більше, ніж її офіційна «пропускна спроможність». Тюремний комплекс займає 160 га.
Насправді, це місто в місті, де є дитячий садок, радіостанція, ресторан, кінотеатр, бібліотека, парк з озером, студія живопису, музичний зал. Дистанційно тут можна здобути освіту.
Тюремні виробництва випускають хлібобулочні вироби, меблі, посуд, взуття, одяг та тканини, килими, хімічні вироби, спеції та предмети мистецтва. Тепер, завдяки Кіран Беді, у Тихорі з’явилися також приміщення та галявини для віпасани.
Незважаючи на перевантаженість, умови утримання цілком пристойні. Але так було не завжди. В’язниця була у всіх сенсах моторошним місцем, і, призначаючи туди Беді, керівництво вважало, що жінці не під силу впоратися з тисячами вбивць, ґвалтівників, грабіжників та наркодилерів. Проте її вороги знову прорахувалися — Кіран Беді не зламалася.
Ставши 1993 року головним інспектором Центральної в’язниці Тіхара, Кіран змогла перебудувати нелюдську і наскрізь корумповану тюремну систему таким чином, що з розсадника рецидивістів вона перетворилася на місце виправлення злочинців. А допоміг їй у цьому 10-денний курс віпасани, який Кіран у 1994 році запропонувала пройти не лише ув’язненим, а й тюремному персоналу.
Після цього медитація почала практикуватися в Тіхарі на регулярній основі. Звісно, сама Кіран також дотримувалася цієї практики. Майже відразу приклад цієї в’язниці наслідували й інші індійські виправні установи, де загалом по країні утримується близько 300 тисяч ув’язнених.
У переповнених тюрмах, де щогодини конфлікти спалахували через дрібниці, почалося нове життя. Крім того, запровадили курси медитації для тисяч кадетів у поліцейському коледжі Нью-Делі.
Віпасана допомогла безлічі людей впоратися зі щоденним стресом. В’язні та охоронці стали більш дружелюбними один до одного. Багато хто переоцінив своє минуле, цілком змінив спосіб життя. Вбивці каялися у злочинах і навіть вибачалися перед родичами своїх жертв.
Сьогодні Кіран Беді вже не керує в’язницею Тіхар, але традиції віпасани в ній продовжуються і приносять свої плоди. У тіхарських стінах знаходиться центр медитації, що постійно діє, де регулярно проводяться курси віпасани.
Сама Беді їздить по світу й ділиться своїм досвідом позитивної трансформації свідомості ув’язнених. Вона дає консультації, як покращити умови тюремного утримання, виступає за впровадження обов’язкової освіти у в’язницях.
ВІПАСАНА У В’ЯЗНИЦЯХ СВІТУ
Досвід індійської пенітенціарної системи запозичили інші країни. З того часу віпасана практикується не лише у в’язницях Індії, а й США, Ізраїлю, Великобританії, Нової Зеландії, М’янми, Тайваню, Таїланду, Монголії та інших. Ось лише декілька прикладів.
З 1997 року у п’яти виправних установах американського штату Алабама діє програма «Північноамериканська віпасана у в’язницях». Контингент тут непростий. Наприклад, в одній із колоній містяться найбільш жорстокі та ментально нестійкі злочинці.
В іншій — 1500 довічно засуджених без можливості перегляду кримінальних справ. Проте кількість алабамських в’язнів, які бажають взяти участь у програмі, така велика, що довелося навіть ввести попередній запис і лист очікування.
Дослідження Стенфордського університету, яке проводилося в алабамських в’язницях, показало, що медитація привела до зниження кількості правопорушень на 20%. Успіх віпасани був настільки очевидний, що про досвід медитації 430 ув’язнених в тюрмі ім. Дональдсона, яку охороняють найбільше, було знято документальний фільм The Dhamma Brothers («Брати в Дхармі»).
У 1998 році найстаріша у Великій Британії тисячолітня в’язниця, яка існує аж з 1093 року, стала першою виправною установою в Європі, де почали практикувати медитацію. На це начальника виправного закладу надихнув фільм про курси медитації в індійській в’язниці Тіхар.
У 2001 році новий керівник в’язниці Богамбара, що пильно охороняється та є другою за величиною на Шрі-Ланці, побудував зал для медитації, де регулярно стали проводитися курси медитації та бесіди про Дхарму.
2003 року в Іспанії, у барселонській тюрмі Кен Бріанс, для ув’язнених організували десятиденний курс віпасани. Але, як і в Тіхарі, першим його пройшов персонал на чолі з директором, який, як свого часу Кіран Беді, став ініціатором програми.
З 2005 року у в’язницях Монголії за наказом міністра юстиції було запущено курси віпасани для ув’язнених жінок. Наприкінці курсу учасниці висловлювали жаль за скоєні раніше злочини, усвідомивши, що багато років мучили себе власною ж злістю та ненавистю. Успіхи програми активно висвітлювалися монгольським телебаченням.
2007 року ізраїльська в’язниця «Хермон» стала майданчиком для експериментального курсу медитації. Склад груп був багатонаціональним: євреї, араби, росіяни, англійці, ефіопи… Після закінчення курсу відначалося значне зниження тюремної злочинності. Крім того, після виходу на волю соціальна адаптація ув’язнених, що медитували, проходила набагато успішніше.
У 2008 році уряд М’янми організував регулярне навчання віпасани для ув’язнених обох статей. Також особливу увагу приділили малолітнім злочинцям, оскільки саме в перехідному віці найчастіше людина вперше порушує закон.
Найстрашніша в’язниця — це замкнене наглухо серце
Іоанн Павло II, папа римський
УКРАЇНСЬКІ В’ЯЗНИЦІ: ДУЖЕ БАГАТО ТА НЕЕФЕКТИВНО
Історія українських в’язниць — це історія держави. Взяти хоча б найголовнішу в’язницю в Україні — Лук’янівську. Хто тільки в ній не сидів: Михайло Грушевський, Микола Бердяєв, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара… Тут помер ерцгерцог Вільгельм Габсбург і народився президент Академії наук України Олександр Богомолець.
У тоталітарній державі несправедливість та насильство були невід’ємними атрибутами пенітенціарної системи, що залишилася нам у спадок від Радянського Союзу. Хоча навряд чи цю систему можна назвати пенітенціарною у буквальному сенсі цього слова.
На жаль, тюремні традиції та підвалини вкрай консервативні та змінюються дуже повільно. Тому тюремне середовище, умови утримання та ставлення до ув’язнених досі аж ніяк не найкращі.
Українська в’язниця, як і раніше, є більше школою злочинності та насильства, ніж лікарнею з «виправлення свідомості». Рівень рецидиву досить високий. Точної статистики в цьому напрямі не велося, але, згідно з оцінкою Міністерства юстиції, не менше 30% ув’язнених вчиняють злочини повторно після того, як виходять на волю.
Пенітенціарна реформа, яку як амбітну мету міністерство ставило перед собою напередодні війни, передбачала зниження цього показника до 5%. Міністр юстиції Денис Малюська бачив головне завдання у побудові ефективної системи ресоціалізації ув’язнених, яких зараз в Україні налічується приблизно 50 тисяч.
На його думку, в Україні занадто багато в’язниць, тому необхідно зменшити їхню кількість — «Менше людей, які там утримуються, менше наших співробітників, більша заробітна плата. Все це в підсумку призведе до сучасної пенітенціарної системи, де немає місця фізичному насильству».
На жаль, війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, внесла до цих планів суттєві корективи.
ВІЙНА УКРАЇНИ ТА РОСІЙСЬКОЇ В’ЯЗНИЦІ
За інформацією Міністерства внутрішніх справ, протягом перших двох місяців війни в Україні спостерігалося різке зниження кількості скоєних злочинів, потім знову почалося зростання. Але загалом, порівняно з довоєнним роком, загальний рівень злочинності став набагато нижчим. Істотно зменшилася кількість розбійних нападів, пограбувань та квартирних крадіжок.
Водночас на 9% збільшилася кількість умисних убивств та на 86% — незаконних вилучень транспортних засобів. Війна, безперечно, є каталізатором криміналізації суспільства. «У нас немає ілюзій, — говорив перший заступник міністра МВС Євген Єнін (1980–2023), — що протягом певного періоду через погіршення соціально-економічної ситуації в нашій державі ми зіткнемося зі зростанням злочинності, в тому числі й насильницького характеру».
Негативно позначається війна і на побуті українських в’язнів. Коли до звичних обмежень додається ще відсутність електрики, тепла, світла та зв’язку, у тюремній атмосфері це сприймається набагато болючіше, ніж на волі. Однак у ситуації протистояння російській військовій агресії одним із найбільш актуальних є питання ресоціалізації ув’язнених.
Справа в тому, що на тлі вербування 50 тисяч російських карних злочинців до лав ПВК «Вагнер» модель соціалізації стає питанням ціннісного, цивілізаційного вибору. За словами міністра оборони Олексія Резнікова, на Україну напала не «друга армія у світі», а російська в’язниця.
Російська практика мобілізації та соціалізації цілком припускає спокутування одного вбивства іншим. І це специфічно відтіняє можливі стратегії трансформації української пенітенціарної системи.
Сьогодні тут проходить межа між двома типами культур, двома типами суспільств — тоталітарним та демократичним. Перше не лише не намагається змінити злочинця, а й усіляко посилює «хворобу душі», щоб ефективніше експлуатувати асоціальні інстинкти. Воно взагалі не помічає в ув’язненому душі, оскільки будь-яку людину розглядає лише як «гвинтик», засіб для досягнення мети.
Друге, навпаки, бачить в ув’язненому повноцінну особистість, свідомість якої потребує зцілення, «зміни розуму». І тут знову варто згадати про парадоксальний зв’язок лікування та релігії, на який вказував український філософ Сергій Форкош.
МЕДИТАЦІЯ ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ МАРКЕР
Очевидно, якщо глибинні психологічні установки, що лежать в основі соціальних практик та релігійного досвіду, різні, то й самі ці практики та досвід теж будуть різні. Невипадково Еріх Фромм поділяв релігії, дуже широко трактуючи це поняття, на два типи: «авторитарні» та «гуманістичні».
Перші йдуть шляхом сили та переваги, встановлення влади над людиною. Другі — шляхом самореалізації та солідарності, здатності любити інших так само, як самого себе. До «гуманістичних» він відносив передусім буддизм та його різновиди, раннє християнство, релігію розуму часів Великої французької буржуазної революції, і навіть вчення Сократа й Спінози.
Таким чином, буддійські медитативні практики є в українському контексті не лише ефективною психотехнікою, а й культурним, цивілізаційним і навіть релігійним маркером. В одній зі статей New York Times розповіла, як у центрі військової підготовки українських військовослужбовців вчать знаходити спокій на полі бою за допомогою медитації.
Видання наводить слова командира підрозділу про цей досвід: «Медитація приносить стійкість до всіх викликів… Ми виходимо з того, що під час бойового завдання солдатові потрібно бути зосередженим, не боятися, зберігати спокій. Він має бути зібраний».
В’язниця — специфічне, але, зрештою, не менш стресогенне середовище, ніж поле бою.
Філософ Сергій Форкош для більш точної передачі стану свідомості ув’язненого вдається до наступної метафори: «Фігура ув’язненого розколюється на безліч гострих шматочків, які іноді збирають, перезбираючи ув’язненого наново. Ось наш в’язень, що відродився, нова людина, на якій видно сліди склеювання, шрами від роботи наглядачів.
Це не Франкенштейн, ні, наш ув’язнений зібраний зі своїх частин душі і тіла, але зібраний незграбно, з глузуванням і поспіхом. Ось очі приклеєні нерівно, ось вухо, що стирчить на потилиці, рот косо звисає з підборіддя. Ясно, що хребет у нього переламаний, тому він зігнутий і дивиться знизу нагору своїм майже на лобі розташованим оком, над яким запитливо піднімається брова».
Правда ж, ця картина нагадує солдата, який отримав важкі поранення на полі бою внаслідок розриву снаряда? В наших силах дати цьому тяжко пораненому прості, але дієві ліки — техніку віпасани, що зцілює свідомість.
ПРОЄКТ «УВ’ЯЗНЕНА СВОБОДА»
В’язниця набагато більше говорить про стан суспільства, аніж здається на поверхневий погляд. У пенітенціарній системі, у фізичному та психічному стані ув’язнених, у нашому ставленні до них — як у дзеркалі, відбиваються усі деформації нашої колективної свідомості, усі хвороби нашого суспільного організму. Зцілення потребують вони, проте лише тому, що насправді зцілення потребуємо ми.
Наведені у тексті цієї статті цитати філософа СЕРГІЯ ФОРКОША є уривками із ще неопублікованого феноменологічного дослідження «Спроба в’язниці».
Цей досвід філософського аналізу того, чим у широкому соціокультурному контексті є в’язниця, став можливим завдяки інформаційній та творчій підтримці альманаху Huxley. А також фінансовій участі у проєкті Фонду «ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ КАПІТАЛ».
Учасники проєкту «Спроба в’язниці» усвідомлюють, що пенітенціарна система України потребує радикальної трансформації. З місця мук для тисяч людей вона може стати лікарнею для їхніх душ і тією точкою, з якої розпочнеться поворот українського суспільства до гуманістичних творчих стратегій управління та розвитку.
На наш погляд, інструментом такої трансформації є техніка медитації віпасана. Цей метод давно довів свою ефективність у десятках в’язниць по всьому світу. Медитація ув’язнених не лише сприяє оздоровленню їх особистості, переоцінці ними колишніх установок і цінностей, їх повноцінній реінтеграції у суспільство.
Навчання ув’язнених віпасани має також чітко виражений соціально-економічний і навіть ідеологічний ефект у масштабах держави. Дослідження, які проводилися міністерством внутрішніх справ Великобританії та в Нідерландах (Пітер Неліссен), довели, що ефективні інвестиції у виправні установи можуть суттєво скоротити обсяги державного бюджету, необхідного для боротьби зі злочинністю. Причому під інвестиціями можна розуміти не лише фінансовий, а й культурний та інтелектуальний капітал.
Ця стаття також є запрошенням для потенційних стейкхолдерів — державних інститутів, тюремних адміністрацій, бізнес-структур, громадських організацій — стати учасниками цього проєкту. В Україні є всі ресурси для того, щоби віпасана змінила на краще життя всіх, хто так чи інакше стикається з пенітенціарною системою. Потрібні лише добра воля й віра, що кожен крок на шляху добра робить наш світ кращим.
