ВИКЛИК СПРИЙНЯТТЮ ЄВГЕНІЯ ГАЛЬПЕРІНА: музика, пошук сенсу і Люк Бессон (Частина II)
Євгеній Гальперін. Photo by Craig McDean / kcrw.com
Напередодні виходу на великі екрани «розумного» голлівудського блокбастера «Крейвен-мисливець» — шостого фільму франшизи «Всесвіту Людини-павука» — кінознавець Андрій Алфьоров поговорив з одним із найвидатніших французьких кінокомпозиторів сучасності Євгенієм Гальперіним про природу кіномузики, київське дитинство, антисемітизм і рятівну роль кіно в його житті; підбір ключів до чужих екранних історій, складний характер Люка Бессона і заморожену сексуальність у ремейку «Еммануель»; великий Голлівуд, його інтелектуальні блокбастери й серіали; про композиторську зрілість.
А. А.: Серіали сьогодні — нова, романна форма сучасного кіно. Крім «Лагерфельда», ти працював над такими проєктами, як «Чорний барон» (французький кримінальний серіал, 2016–2020) і «Сцени з подружнього життя». Однак найгучнішим успіхом стало «Оленя» (2024). Як ти став частиною цього проєкту?
Є. Г.: Абсолютно несподівано. Нас запросила британська продюсерська компанія, яка була змушена звільнити свого композитора після року марної роботи. На чорновому монтажі у них вже лежала тимчасова музика, що складалася здебільшого з наших раніше написаних творів, зокрема музики з «Нелюбові» і «Сцен з подружнього життя». Тому вони обрали нас.
Зателефонували нам, звісно ж, в останній момент — лише за два місяці до здачі проєкту. На той час у нас уже була інша робота, але, прочитавши сценарій двох епізодів, ми зрозуміли, що це щось унікальне. Історію розповідає персонаж, який сам пережив події (серіал є адаптацією автобіографічної моновистави Річарда Гедда, який грає самого себе — прим. ред.).
Крім того, сценарій був чудово написаний. Ми відразу зрозуміли, що відмовлятися від такого проєкту було б злочином. Ніхто тоді навіть припустити не міг, що цей серіал подивиться 100 мільйонів глядачів. Він здавався чимось нішевим.
Ми з Сашком вирішили, що заради такого проєкту варто пожертвувати сном. Працювати доводилося ночами, але воно того варте.
А. А.: Тебе не дивує, що останнім часом уже другий проєкт — після «Джокера» — викликає культовий інтерес, транслюючи тему маленької людини, яка відчайдушно прагне бути почутою і знайденою?
Є. Г.: Не думаю, що в «Оленяті» головна тема — це історія про маленьку людину. Для мене цей серіал — про людину, яка живе в епоху жахливого обсягу інформації, одкровень, психологічних зізнань, змін орієнтацій, змін гендерної ідентичності та постійного пошуку себе.
Він відгукнувся у такої кількості людей, бо головний герой ділиться своїм неймовірним досвідом з такою щирістю і детальністю, що це стає близьким величезній аудиторії. Це не просто історія про те, як знайти себе чи стати кимось. Хоча ти маєш рацію, ця тема теж є.
Моїми очима, «Оленя» — це насамперед історія людини, яка намагається зібрати себе по шматочках після пережитих катастроф і травмуючих подій. У глядачів, які його дивилися, виникало відчуття розмови з кимось близьким, хто ділиться своїм глибоко інтимним досвідом.
Андрій Звягінцев назвав це явище «новою щирістю». Гадаю, серіал допоміг багатьом ненадовго відчути себе менш самотніми.
А. А.: Від серіалів я хотів би перейти до іншого яскравого поп-культурного феномену — коміксів, які останніми роками стали мало не основою сучасної драми. Ти нещодавно завершив роботу над музикою до фільму «Крейвен-мисливець», екранізації однойменного коміксу Marvel, створеної великою голлівудською студією Columbia Pictures. Чи є в такому масштабному індустріальному кіно свої правила роботи з музикою?
Є. Г.: Той факт, що ми з Сашком виявилися частиною цього проєкту, є примітним — це свідчить про те, що герметичність студійної системи, яка раніше рекрутувала винятково своїх, дала тріщину (сміється).
У всьому «винен» режисер Джей Сі Чендор, який сам прийшов у великий Голлівуд з авторського кіно («Межі ризику», 2011; «Все пропало», 2013). Його розум, винахідливість і унікальний авторський погляд привернули увагу студії, яка раніше вважала за краще наймати «міцних ремісників», як різноробочих для конвеєрної продукції.
Джей Сі хотів зробити щось особливе з Marvel, несхоже на стандартний голлівудський продукт. Студія погодилася на його ідеї, коли проєкт зайшов у глухий кут. Фільм кілька разів переносили, змінювали монтажерів, вирізали сюжетні лінії героїв, залишаючи лише екшн, а потім знову все повертали.
Зрештою після показу фокус-групі, де глядачі заявили, що фільм занадто короткий, нічого не зрозуміло, а героям неможливо співпереживати, продюсери здалися. Тоді у них якраз стався прокатний провал іншого проєкту за коміксом, і вони вирішили віддати Джею Сі повний контроль.
Він змонтував фільм так, як хотів, і результат сподобався всім. Але стара музика, яка в основному звучить на екшн-сценах, категорично не підійшла до нової монтажної версії фільму. Тоді він запросив нас. Нам потрібно було написати щось «людське» — музику, яка відповідала б історії героїв та їхньому внутрішньому світу, а не тільки динамічним сценам.
А. А.: Там же в центрі сюжету конфлікт батька й сина, яких грають Рассел Кроу та Аарон Тейлор-Джонсон….
Є. Г.: Так, у центрі історії — батько й двоє його синів. Батько — одіозний і деспотичний російський мафіозі — уособлює аморальність та жорстокість. Під його гнітом мати, фактично замкнена у величезному будинку, не витримує і накладає на себе руки.
Молодий Крейвен, якого звуть Сергій, не може пробачити собі її смерть і всю провину покладає на батька. Виростаючи, він робить усе, щоб бути максимально на нього несхожим. Однак зрештою сам стає ще гіршим, перетворюючись на одного з головних негативних персонажів всесвіту Marvel і суперника Людини-павука.
Викравши Спайдермена, Сергій усвідомлює, що всі роки полювання на нього були гонитвою за хибною метою.
Джей Сі одразу попросив нас додати глибини в музичний супровід, підкресливши психологію героїв, їхні емоції та трагедію. Тож від музики попереднього композитора у фільмі залишилися лише екшн-епізоди. Ми ж зосередилися на характерах персонажів та їхньому внутрішньому світі, щоб посилити драматичну складову фільму.
А. А.: Від чого ви тут відштовхувалися?
Є. Г.: Насамперед від сімейної теми, яка від початку була замазана надто вже загальною музикою. Ми ж вирішили шукати сучасні фарби, відмовившись від класичної оркестрової музики на користь незвичних тембрів і мінімалізму. Це той випадок, коли мінімальна кількість засобів створює максимальний емоційний ефект.
Ми почали з тем головних героїв. Для авторитарного батька створили гнітючу, задушливу музичну тему. Для двох братів, які перебувають під його гнітом і згодом перетворюються на лиходіїв Marvel, ми шукали звуки й ноти, які допомогли б глядачеві відчути до них співчуття. Особливо у ті кілька екранних хвилин, поки вони ще молоді й людяні, до того, як дія переноситься на 15 років уперед і вони дорослішають, а отже, їх грають уже інші актори. І зв’язок між ними в дитинстві та вже в дорослому стані підтримується саме завдяки музиці.
Я хотів, щоб ці музичні мотиви зробили героїв впізнаваними навіть у майбутньому, коли їхню трансформацію буде завершено. Ми знайшли незвичайні інструменти з унікальними тембрами, які глядач одразу розпізнає на свідомому і підсвідомому рівні.
Так, до речі, працював великий Морріконе: у нього тембр інструменту часто був важливішим за саму мелодію. Його насвистування, постріли, завивання койота у «вестернових» партитурах — це відв’язне композиторське новаторство.
Тему братів було зіграно на Кристаль Баше — дивовижному французькому інструменті. Це скляні трубки, на яких грають мокрими руками, немов погладжуючи їх. Виходить м’який, глісуючий звук, що нагадує орган, але з унікальною, тремтливою текстурою.
За батька відповідає контрафагот — інструмент з дуже низьким, шиплячим звучанням. Його музична тема побудована всього на двох-трьох нотах, але ключову роль відіграють паузи між фразами. Ці паузи створюють напругу та відчуття непередбачуваності: ти не знаєш, що буде далі, і це тримає глядача в стані саспенсу.
Важливо розуміти, що, коли музика йде безперервно, вона, хоч яким би був її характер — лякаючим чи романтичним, створює відчуття комфорту, передбачуваності. А паузи ламають це відчуття й додають драматичної напруги.
Щоб підкреслити російське походження батька, ми використали мелодію старого фольклорного наспіву «Жните мои жнеи». Це псковська пісня, можливо, XVIII століття, а може, й давніша. Ми почули її в одного нашого знайомого композитора — Олексія Канциру, і вона нас вразила. Це навіть не стільки російська, скільки загальнослов’янська мелодія — настільки архаїчна, що текст був практично нерозбірливий.
Цю мелодію ми взяли за основу однієї з тем головного героя, щоб позначити його етнічне коріння і зв’язок з померлою матір’ю. Саме її заповіти визначають, як він живе, намагаючись не бути схожим на свого батька. Але в підсумку він стає ще гіршим, ніж батько, перетворюючись на справжнього лиходія.
А. А.: А як це в музиці виражено?
Є. Г.: Досить просто: тема батька, яка звучить кілька разів упродовж фільму, трансформується і виростає у фіналі в тему сина. Ми використали варіацію, яка зберігає впізнавані елементи теми батька, проте це вже нова музика.
А. А.: Це ж практично «Хрещений батько» — Майкл Корлеоне, який тримався осторонь сімейного бізнесу, займає місце самого Дона Віто…
Є. Г.: Безумовно, тут є певна паралель. Але все ж таки це розважальне кіно, а не авторський твір, яким є «Хрещений батько» Копполи. Хоча сама історія потужна, навіть якщо розповідати її схематично, без тих нюансів і глибини, які є у Копполи, вона бере за живе.
Надто тому, що розігрується чудовими акторами. Один тільки Рассел Кроу чого вартий.
