ВІКТОР АНДРІЄНКО: «Культура не збігається з мовою і національністю! Їй шкодить «совковий» підхід» (Частина IV)
Фото з особистого архіву Віктора Андрієнка
Віктор Андрієнко — без перебільшення культова фігура для українського телебачення і кіно. Талант Андрієнка багатоликий! Його біографія сповнена неймовірної кількості творчих перемог і такої ж кількості набитих творчих «ґуль». Наша бесіда з продюсером, актором, сценаристом, режисером про головну справу його життя — український кінематограф. І, звісно ж, ми поговоримо про основні «хвороби» української культури, які заважають їй бути сильною і робити Україну розвиненою державою.
КІНО «ДЛЯ СЕБЕ» НЕ БУВАЄ!
Постійно повторюю: все, що я зробив у кіно, на телебаченні та в літературі, схоже на один великий і смачний торт! Смаки у всіх різні! І торт цей не однорідний, у ньому багато різних складників. Хтось найбільше любить вишеньку, хтось солодкий крем, хтось внутрішню кислинку… Творчість — багатошарова! І кожен «смакує» її по-своєму.
Пам’ятаю, коли у 2012 році вийшов фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь», люди були шоковані. Режисер Михайло Іллєнко зробив українське кіно з сучасною якістю — звук, візуалка, монтаж… Це був технологічний прорив! Вперше український фільм був зроблений за світовими стандартами, що давали змогу дивитися його без втрати якості на екрані кінотеатру, на комп’ютері та в смартфоні.
Так само був знятий «Іван Сила». Нам вдалося подолати упередженість нашого глядача до української кінопродукції. Люди вперше своїм гаманцем проголосували за справді високоякісне українське кіно. Глядач навіть запитував: «А як вам вдалося створити українське кіно з американською якістю?!» Фільмував цю картину з тією ж технічною командою, яка працювала у фільмі «Той, хто пройшов крізь вогонь». В команді навіть був фахівець, що працював над оскароносним фільмом «Артист» (2011).
УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ШКОДИТЬ «СОВКОВИЙ» ПІДХІД
На мій погляд, українській культурі шкодить «совковий» розрахунок на халявне фінансування від держави. Це розбещує. Продюсерів варто привчити до того, що вони мають самі знаходити кошти й навіть вкладати свої. Лише тоді в них з’явиться бажання повернути та примножити фінанси, вкладені у проєкт.
Коли підхід до кіно сучасний і продюсер сам знаходить інвесторів, з’являються такі чудові проєкти, як «Микита Кожум’яка», що за рейтингами був у Польщі на другому місці після марвеловського «Логана». Приємно відчувати, що своєю творчістю теж зробив внесок в успіх цього анімаційного фільму.
Взагалі, українці — дуже креативна, винахідлива нація. Навіть під час війни ми здатні до конкурентоспроможної творчості. Наприклад, «Мавка» заробила 145 млн грн в українському прокаті й майже $7 млн в інших країнах, і це лише початок. Отже, все-таки можна створити якісний кінопродукт і заробити на ньому!
СИЛА КУЛЬТУРИ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ НЕ ТІЛЬКИ МОВОЮ І НАЦІОНАЛЬНІСТЮ!
Не може бути сильної держави й народу без сильної культури. І ця сила не обов’язково має збігатися тільки з мовою чи національністю. Я, як українець, можу отримувати задоволення від читання Шекспіра або Гоголя, якого в мене язик не повертається назвати закордонним письменником. Або візьмемо Чехова, який народився в Таганрозі — місті, яке, на хвилиночку, історично було українським.
Згадайте, як він сам себе називав із повагою до рідної землі й до самого себе: «Я українець!» Не за мовою, не за етнічною приналежністю, а за духом, за землею, на якій виріс, за силою та якістю таланту! А як можна взяти й викинути з української культури такого композитора, як Чайковський?
У ті далекі часи, коли народжувалися українські прізвища, ніяких прізвищ у нашому розумінні насправді ще не було. Були прізвиська. Кривоніс — це не прізвище, а характерна прикмета людини, в якої ніс поламаний.
Або візьмемо козака Байду: нікого особливо не цікавило, що в Байди є офіційне прізвище — Вишневецький. Ви пам’ятаєте, що таке запорізька чайка? Це невелике військове судно. Командирів цих чайок в Україні звали Чайковськими.
У жодного іншого народу, крім українського, не водиться таких прізвищ. Згадайте, як Чайковський підтримував Україну! Як допомагав Тарасові Шевченку! Незадовго до смерті він вирушив із концертами в тур Україною — так він прощався з батьківщиною.
А під час одного з приїздів до Києва Чайковський відвідав Миколу Лисенка і щиро захопився оперою «Тарас Бульба». Він робив усе можливе, щоб постановка цієї опери побачила світ.
У ФІЛЬМІ ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ ВІДШУКАЛИ «ЗРАДУ»
Фільм «Іван Сила» вийшов у 2013 році. Задовго до повномасштабного російського вторгнення в Україну і навіть до відомих подій у Криму та на Донбасі. Фільм був знятий за мотивами книги Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили» на замовлення Державного агентства України з питань кіно.
Картина розповідає про легендарного українського атлета, найсильнішу людину світу Івана Фірцака, який на піку світової слави ухвалив остаточне рішення повернутися на батьківщину. Що може бути більш патріотичним і натхненним, ніж ця історія про любов до України та силу українського духу? Співпереживаючи справжнім українським героям, таким як Іван Сила, наші діти замислюються над тим, що це означає — любити свою країну!
Проте зараз знаходяться люди, які навіть у цьому вишукують негатив. Нещодавно відбувся показ «Івана Сили» у Будинку кіно. Був повний зал, хоча диванні експерти ставили під сумнів доцільність показу фільму «Іван Сила» дітям. Чому? Тому що в ньому знімався Дмитро Халаджі.
Цей богатир прославив Україну, поставивши 120 світових рекордів, що занесені до Книги рекордів Гіннеса. Він неодноразово представляв Україну за кордоном.
ХХХ
Ми готуємо показ «Івана Сили» в Європі: громади Німеччини, Нідерландів, Франції, Ірландії, Польщі чудово приймають цей фільм. Вони надихаються унікальною долею великого українця, схиляються перед силою українського духу.
Ба більше, Держкіно, яке фінансувало цей фільм і володіє правами на нього, надіслало офіційний висновок, що в умовах війни така кінострічка необхідна людям!
Для показу за кордоном місцеві волонтери переклали фільм французькою та німецькою мовами, щоб разом з українськими громадами стрічку могли подивитися мешканці європейських країн.
У мене є чітке уявлення про те, що нашому та європейському глядачеві цікаве українське кіно. Воно не залишає байдужим, змушує замислюватись над серйозними речами й по-справжньому відчувати. Але, на жаль, «нема пророка у своїй вітчизні».
Тому спокійно сприймаю, коли не дуже розумні люди з надуманих приводів намагаються помножити нашу роботу і роботу попередніх поколінь на нуль. На щастя, у світі є й інші люди. І я знаю безліч позитивно мислячих і творчих людей. Вони вміють любити не тільки себе в Україні, а й Україну в собі. І, слава Богу, таких у нас більшість!
