ВІКТОР АНДРІЄНКО: про те, як кіно може говорити про війну (Частина II)
Фото з особистого архіву Віктора Андрієнка
Кіно дає надію, що лиходії будуть покарані!
Віктор Андрієнко
Чому так непросто зняти гарне кіно про війну? Чи можна розповідати про війну з гумором? Навіщо у воєнний час потрібні казки? Про неочевидні аспекти кінематографічного процесу в Україні, що воює, розповідає режисер, актор, сценарист і письменник Віктор Андрієнко.
ЧОМУ КІНО ПРОГРАЄ РЕАЛЬНОСТІ
Війна — це страшна, надзвичайно жорстока подія сьогоднішньої української історії. І українська культура, безумовно, повинна цю подію осягнути. Однак необхідно розуміти, що всім режисерам, які захочуть працювати з темою війни, буде дуже важко зробити це талановито, на якісному художньому рівні.
Спостерігати страшні реалії війни наживо — це щось одне. А творчо втілити такі події — зовсім інше. Усі фільми про війну в Україні, які ми бачили досі, — це, з одного боку, начебто потрібна, добра справа.
Ті ж «Кіборги», «Мати Апостолів» тощо. Але, з іншого боку, сьогодні, в епоху інтернету й TiкToку, ці талановиті роботи виглядають, вибачте, малопереконливо. За силою емоційного впливу ці фільми конкурують із реальністю війни в онлайні та однозначно програють їй.
У реальності все набагато страшніше, складніше, багатошаровіше й переконливіше.
ПРО ВІЙНУ ПОТРІБНО РОЗПОВІДАТИ «НЕ В ЛОБ»
Мені здається, що сьогодні адекватною, творчою відповіддю на війну може бути, поки що, тільки документальне кіно, в якому є свідчення очевидців, сила відображеного камерою факту. Художній фільм вимагає іншого підходу — він повинен піти чи від «голої пропаганди», чи від «голого факту».
Фільм має розповідати про війну «не в лоб». Подивіться, наприклад, як це було зроблено у фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть тільки старі». Там практично немає батальних сцен, немає крові та трупів. Це геніальне кіно геніального українського режисера й актора.
Проте, ви здивуєтесь — цей фільм сьогодні заборонений до показу в Україні. Хочете здивуватися ще раз? У СРСР фільм довгий час не хотіли запускати у виробництво, бо вважали недостатньо героїчним та патріотичним.
Річ не в тому, що декомунізація — це погано, але надмірна політизація культурного життя і творчості навряд чи йде на користь сучасним картинам про війну.
ОРИГІНАЛЬНО — НЕ ЗАВЖДИ ТАЛАНОВИТО!
Ніколи не буде зайвим вивчити, як працювали до тебе справжні майстри. Це перший крок, який обов’язково потрібно зробити, якщо хочеш знімати хороше кіно. Зокрема й про війну. Коли я навчався в Театральному інституті, ми саме так і робили — вивчали досвід тих, хто працював у професії до нас. І тільки потім додавали до нього якесь своє бачення.
Сьогодні в Україні й у світі дуже багато талановитих особистостей. Але, на жаль, вони часто намагаються «винайти велосипед», рухаються в бік хибно-зрозумілої «оригінальності». Проте оригінально — не завжди талановито.
Здебільшого, як показує досвід, поради щодо того як фільмувати гарне кіно, роздають люди, котрі нічого в цьому не тямлять, дехто навіть не є автором тих фільмів, якими хизується. Тому що уроки по-справжньому великих майстрів коштують дорого, і на цих уроках професіонали не тільки розповідають, а й підказують починаючим майстрам, як треба робити свою творчу справу.
ПОТРІБНО ПАМ’ЯТАТИ, ДЛЯ КОГО ВИ РОБИТЕ КІНО
Одного разу в наш анімаційний проєкт запросили як консультанта якогось американського «фахівця» — на допомогу нашій команді. Дивлюся, щось не те в нас із ним відбувається. Консультант нічого не пропонує! Він просто критикує й ламає нам сюжетну лінію, персонажів та образи героїв.
В підсумку глядач на модифікований матеріал реагує не так, як нам би хотілося. Але ж фільм знімається для них, а не для консультанта! І дітям якраз забракло сюжетної динаміки, несподіваних вигадок, пригод, на яких наша команда авторів спочатку наполягала.
Як людина допитлива, вирішив з’ясувати, що це за голлівудське чудо-юдо-консультант? Переглянув усі профільні сайти та все-таки знайшов його ім’я, хоча і з великими труднощами. Людина дійсно мала певний стосунок до кіно — консультант був одним із… п’яти (!) сценаристів документальної стрічки!
І на цьому весь його «багатий» професійний голлівудський досвід закінчувався. Що цінного він міг привнести в проєкт зі створення анімаційного фільму?! Єдиним його творчим досягненням був Passport of the USA.
Коли знімаєте кіно про війну чи про життя — поставте собі питання: для кого ви його створюєте?.. Відповідь одна — ви його робите для глядача! Не для себе, не для Міністерства культури, не для якогось відділу пропаганди.
І повірте, якщо режисер кіно в стилі артхаус розповідає, що створив цей творчий доробок для себе коханого — він лукавить, йому дуже, дуже хочеться побачити й почути реакцію глядачів, колег та критиків.
ЧОМУ Я ПІШОВ В АНІМАЦІЮ
Під час війни знімати кіно дуже непросто. Навіть якщо у мене є контракт, за яким Держкіно ще два роки тому виділило кошти на створення кіноказки. Але ці кошти не віддають. Ходиш у Держкіно кожного дня, як на роботу, та питаєш: «Коли можна отримати хоч 20% коштів виділених за контрактом на підготовчий період?»
А тобі відповідають: «Шановний Вікторе Миколайовичу, охоче віддали б вам кошти. Але ми й самі два разі на тиждень звертаємось до Казначейства із питанням: чи можна отримати кошти на кінопроєкти, які почали створюватися до війни?
У відповідь чуємо: „Із задоволенням віддамо! Проте не сьогодні! Наразі фінанси потрібні — військовим, волонтерам, переселенцям, чиновникам”». Ось тому, на жаль, кіно не є об’єктом пріоритетного фінансування. Хоча на телесеріали кошти у держави, вочевидь, є… отакий парадокс…
Ще одна велика проблема саме мого проєкту — містично-історичної кіноказки — під час війни не скрізь можна знімати. А як мені фільмувати в лісах під Києвом чи на Київському морі? Ніяк. Квадрокоптери запускати заборонено. У лісі можна наштовхнутися на снаряд, що не розірвався, або міну.
Якщо оголосять тривогу, куди мені ховати знімальну групу? А якщо будуть відключення світла, як освітити декорацію в павільйоні? Можна, теоретично, фільмувати на «зеленці» (тільки комп’ютерними засобами, як серіал «Мандалорець», де ціна кожної серії $15 мільйонів), тому навіть до Словаччини не можу поїхати знімати натуру, адже для цього потрібні дуже великі кошти й ресурси, яких, вже казав вище, під час війни немає.
Особисто для себе знайшов оптимальний вихід — анімація і приватні інвестори! Мультфільм робити хоч і дорого та складно, але у наш час це набагато простіше. Можемо його створювати практично в офісі, силами творчо-технічної групи. Зараз шукаю аніматорів із досвідом 3D та режисера анімації, з якими ми разом зробимо казку.
Сам маю на меті самотужки зіграти всіх персонажів, а також їхні взаємини. Усе, що ворушиться в кадрі, — це буде Андрієнко. Такий досвід у мене вже є, ще з часів «Острова скарбів» Давида Черкаського. Ось так і викручуємося.
УКРАЇНСЬКИЙ СИТКОМ НА ТЕМУ ВІЙНИ
Для кіно потрібно багато чого — гроші, техніка, люди. А де їх узяти, якщо країна воює? Наприклад, неможливо знімати кіно без акторів, каскадерів — багато хто з них стали волонтерами або пішли на фронт. Я вам розповів про наявні зараз труднощі. Але це не означає, що в Україні під час війни нічого не фільмують.
Зараз я працюю в команді, яка створює чудовий ситком «Зв’язок». У ньому переплітаються смішне й реальне, іноді сумне — все, як у житті. Проєкт не можна назвати гумористичним ситкомом, але ми намагаємося привнести в нашу гру якісь нотки іронії та самоіронії.
Адже події в серіалі розгортаються у перший рік війни. Герої — чотири українські сім’ї, яких доля розкидала по всьому світу: з Харкова до Німеччини, з Одеси до Італії тощо. З мене й актриси Римми Зюбіної вийшла чудова, дуже весела полтавська сімейна пара.
Наша донька в Польщі, син на фронті, а зять-айтішник, фірма якого переїхала до Канади, залишився під нашою опікою. На мій погляд, «Зв’язок» — це дуже гарна робота талановитої режисерки Міли Погребиської, з прекрасним акторським складом. Прем’єра очікується в жовтні цього року на «Новому каналі».
ХТО СКАЗАВ, ЩО ТРЕБА ВІДМОВИТИСЯ ВІД КАЗКИ ПІД ЧАС ВІЙНИ!
Під час війни і про війну можна розповідати по-різному. Можна іронізувати, фантазувати — головне, щоб це було талановито і чимось «чіпляло» глядача. Ви ніколи не замислювалися, чому свого «Кощія Безсмертного» Олександр Роу зняв під час війни? Навіщо знадобився «Коник-Горбоконик», коли гинули мільйони людей?
Чому в Ташкенті, на базі евакуйованої Київської кіностудії, зняли комедійну казку «Насреддін у Бухарі», прем’єра якої відбулася в серпні 1943 року, в самий розпал Другої світової війни? Здавалося б, де війна, а де комедії та дитячі казки! Але саме казки мають психотерапевтичний ефект, позитивно впливаючи і на дітей, і на дорослих.
Навіть у бомбосховищі, дивлячись кіноказки, люди відволікаються від кошмару повсякденності, отримують позитивні емоції. У них з’являється надія на диво — на те, що все закінчитися добре. На те, що всі лиходії в житті будуть обов’язково покарані так само, як і в кіно!
