ЗАМОК СКЛІФОСОВСЬКОГО
В+В Князєви. №5, серія «Моя Україна», 2023 / Facebook, «Сіль-Соль»
Про смерть дружини Микола довідався на фронті. Його палко кохана Ліза, мати трьох дітей, полетіла у далекі світи, не впоравшись із черевним тифом, а він нічим не зміг допомогти, бо рятував поранених на Австро-прусській війні. Як же так? Адже сам — лікар, вчений, хірург. Переймав досвід у кращих фахівців Англії, Франції та Німеччини, винайшов нові методи оперативного втручання, і на тобі. У власному домі небіжчиця, якій всього двадцять чотири роки.
Як повернувся, довго ходив по подвір’ю, відчуваючи повне спустошення та знесилення. Крах усьому. В той час гувернантка Софія годувала малих вечерею, купала, читала вечірню казку. З прочиненого вікна лунало:
— А де мама?
— Мама спить.
— А коли вона прокинеться?
— Не знаю… може, завтра, може, за тиждень чи за рік…
Чоловік продовжував шкандибати вперед-назад. Головне — не зупинятись. Зупинка призведе до незворотного божевілля. Мозок має думати, працювати, а не горювати. Ніколи йому. У нього діти. Він не вчинить, як його батько. За жодних обставин не віддасть у сиротинець власних дітей.
Микола все пам’ятав до дрібничок. І Херсонську губернію з присмаком солодкого кавунового сонця, і їх велику дружню сім’ю. Хлопчик народився дев’ятим, після нього — ще троє. Бідували, але жили ладно, між собою спілкувалися українською. Все змінила холера, яка забрала матір на той світ. Батько, неспроможний самотужки прогодувати родину, кількох хлопчаків віддав до Одеського притулку. Не назавжди, що ви! На деякий час. Миколці на той момент виповнилося вісім років.
Згодом тато помер, а діти так і залишилися у сиротинці. Зазнали голоду, докорів, образ. Та нічого, всі труднощі здолали. Микола зі срібною медаллю закінчив Одеську гімназію, Московський медичний університет і навіки вічні закохався у хірургію. Професія здавалася вельми творчою, оскільки могла врятувати життя. Хоча… Все могло піти шкереберть.
У двадцять років хлопчина вперше асистував під час операції, але так пройнявся побаченим, що втратив свідомість. Ледь отямившись, почув від головного: «Малий настільки вразливий, що ніколи не стане гарним хірургом». Ці слова прозвучали, ніби ляпас. Щоби доказати зворотне, всі роки навчання майже не виходив з операційних.
Спершу робив перев’язки, далі асистував, пізніше оперував самостійно й отримав призначення завідуючого хірургічним відділенням в Одеській лікарні. Захистив дисертацію на тему «Кров’яна позаматкова пухлина». Відвідав Велику Британію. У краю великого смогу, морських унадливих туманів та дощів звернув увагу на роботи знаменитого хірурга Джозефа Лістера, який одним із перших доказав необхідність стерилізації хірургічних інструментів та операційного приміщення. До цього часу стерилізація вважалася несуттєвою, моментами — шкідливою. Пізніше поїхав лікарем на чергову війну. Повернувся, зустрів Лізу, закохався, наче юнак… Радів народженню дітей, вважав, що в них — його безсмертя.
Від розпачу Миколу врятувала гувернантка Софія, яка служила в їхньому домі вже не один рік. Струнка темноока жінка з кучерявим волоссям, майже ідеальним музичним слухом та веселою вдачею. Вона мала дворянське походження й вищу музичну освіту. Доглядала за дітьми з великою любов’ю. Сама родом із Полтавщини, її батьки у селі Яківці володіли гарним маєтком, виходить, з Миколою — обоє українці.
Діти її обожнювали, й варто було зазирнути в дитячу, як відразу чутно було галас та веселий сміх. Спочатку вдівець відчував до Софії безмежну вдячність, невдовзі — ніжність та захоплення. Пізніше спалахнули взаємні почуття, і закохані побралися. Молода дружина вправно господарювала, розуміла чоловіка з півслова, народила йому ще чотирьох дітей. Хлопчиків і дівчаток у жодному разі не ділила на своїх та чужих. До всіх ставилася однаково.
Невдовзі на Балканах почалася Російсько-турецька війна, й хірурга призвали до лав армії. Софія, не вагаючись, поїхала за чоловіком, залишивши рідним шістьох дітей. Підводи з пораненими йшли караваном, тому годинами перебував у операційній. Виконавши три-чотири операції підряд, надихавшись карболкою, ефіром, йодоформом, Микола повертався додому з нестримним головним болем і рятувався крихітною чашечкою міцної кави та теплими подружніми розмовами.
Працювати доводилося в нестерпних умовах: в операційній трималася висока температура, постріли не вщухали ні на мить, поранені кричали від болю, а він невпинно різав, шив, рятував. Дружина, щоб підтримати сили чоловіка, під час операцій вливала до рота по столовій ложці вина. Він ковтав й усміхався коханій одними куточками очей.
Саме там, фактично на полі бою, Микола розробив свій безцінний метод — «замок Скліфосовського», який дозволяв з’єднувати роздроблені кістки. Запровадив дезінфекцію інструментів, яка в кілька разів знизила смертність, та зобов’язав лікарів ходити в чистих халатах.
Під час Російсько-османської війни оперував з Пироговим. Бувало, по кілька діб без відпочинку, і через його руки пройшло десять тисяч поранених. Вдосконалив принцип «ощадного лікування» бойових поранень, запровадив накладання гіпсових пов’язок та обґрунтував асептику з антисептикою.
Після війни родина повернулася додому, де й народилося сьоме маля. Вчений став професором в одному з медичних університетів, завідувачем хірургічної клініки. Запровадив з’їзди, на які запрошував кращих медиків з усього світу, зокрема видатного німецького фізіолога та патолога Рудольфа Вірхова. Відвідавши клініку Скліфосовського, автор вчення про клітинну патологію підкреслив: «Ви стоїте на чолі установи, якій заздрять інші народи Європи».
Окрім того, Микола Скліфосовський заснував два періодичних видання — «Хірургічний літопис» і «Літопис російської хірургії». Щоб знизити вартість журналів та зробити їх більш доступними, оплачував видавництво з власних коштів. В результаті його ім’я стало авторитетом.
Впродовж усього життя зосереджено вивчав топографічну анатомію: топографію глотки, гортані та сонного трикутника шиї. Ще бувши студентом, засиджувався у трупарні, щоб порозумітися з шаром поперекової ділянки та іншими не меш важливими «шарами». Ставши знаменитим хірургом, не полишав відвідування моргу, аби простудіювати анатомічно яку-небудь ділянку чи визначити більш вірний шлях у глибину тіла. Учням категорично не радив оперувати всліпу: «Ріж лише те, що бачиш чи можеш сприймати дотиком цілком ясно. Усякий розтин слід робити на підставі знання анатомії».
Хірург багато чого зробив уперше. Здійснив лапаротомію — розкриття черевної порожнини, за нею — гастростомію (навчив лікарів вводити їжу безпосередньо у шлунок). Видалив кісту на яєчнику. Оперував жовчний міхур, печінку, сечовий міхур. Рак язика. Пухлини щитоподібної залози. Здійснив пересадку нирки. Описав операції на кістках при «хибних суглобах».
Застосував розчин кокаїну в якості знеболювального при операціях ротової порожнини. Власноруч сконструював апарат, завдяки якому підтримувався наркоз. Це дозволяло оперувати довше й якісніше, бо до застосування машини для наркозу складні операції тривали не більше п’яти хвилин. Впровадив у хірургію рентгенологічні дослідження. Вигадав «ґудзик Мерфі» і застосував пухирчастий шов.
Діапазон операцій був досить великий: лікар робив пластичні операції на обличчі й на черепі, на судинах, нервах, кістках, суглобах, шлунково-кишковому тракті, матці, паренхіматозних органах. Видаляв каміння з сечового міхура. Оперував рак язика та щелепи. Брався за грижі та гінекологічні операції, й все виходило якнайкраще. Написав близько ста робіт із питань хірургії. Мав репутацію хірурга легкої руки.
Якось його запросив приїхати сам світило Пирогов: улюблений вчитель. Микола відразу запідозрив недобре, тому, прямуючи в село Вишня, що під Вінницею, не на жарт хвилювався. Професор зустрів у вітальні, але виглядав кепсько. Огляд показав рак верхньої щелепи, хвороба виявилася запущеною, неоперабельною, тому «учень», щоб не засмучувати колегу, діагностував пухлину, але доброякісну. Так вчинили й інші видатні хірурги: Валь, Грубе, Більрот. Розпізнавши в анатома повзучу перетинчасту слизову язву рота, казали зовсім інше.
З часом, коли Пирогов помер, Скліфосовський організував серед лікарів збір на зведення пам’ятника та отримав дозвіл імператора на встановлення монументу. От і досі височіє семиметрова бронзова скульптура великого лікаря. В одній руці череп — символ анатомії, інша — втомлена, вільна. Щороку випускники-медики вбирають пам’ятник у білий халат і бинтують йому руки-ноги. Цим ніби отримують благословення.
Життя прискорювалося й час від часу робило спробу загнати у глухий кут. Від нав’язливої втоми, недоспаних ночей, безкінечних людських страждань рятував маєток «Відрада», що у селі Яківці. Щоліта хірург із родиною приїздив до своєї полтавської садиби й знаходив бажаний спокій.
Будинок стояв на крутому пагорбі, внизу вилася річка Ворскла. Всюди — запаморочливе повітря та божевільний спів пташок. Воля, тиша, супокій. По приїзду вбирався у вишиванку та полотняні штани, накидав на голову солом’яного капелюха та переходив на українську мову. Російські колеги знали про його «дивацтва», тож жартома прозивали «Хохляцькою душею».
Незважаючи на фанатичну любов до хірургії, Микола обожнював музику й театр. Водив дружбу з багатьма композиторами та засиджувався до пізньої ночі у автора опери «Князь Ігор» Олександра Бородіна. Особисто знав Петра Чайковського та Марію Заньковецьку й водив на її вистави студентів як на «психологічний практикум».
Кохана Софія теж гарно грала на фортепіано, і вчений ладен був щохвилини цілувати жінці чуйні вправні пальці, які розганялися у віртуозних пасажах. Вона навчала дітей музиці, і ті охоче виконували менуети з прелюдіями. До того ж лікар розумівся на живописі. Захоплювався творчістю Іллі Рєпіна та майстра монументальних полотен Василя Сурікова.
Закарбувавши довіку у собі війну, давав високу оцінку роботам художника-баталіста Верещагіна. Особливо подобався триптих «На Шипці все спокійно» — про солдатів, що несуть службу на Шипкинському перевалі в Болгарії. Сніг лежить збитим каменем, вартовий, засипаний порошею майже по груди, не рушає з місця. Він вартує чесно, аж поки не перетворюється на суцільну кучугуру, з якої ледь видніються куточки шинелі.
Щоразу споглядаючи це полотно, Микола в серцях вигукував: «Хай буде проклята війна!» Самого Василя хірург неодноразово повертав до життя, тож художник залюбки презентував лікареві свій пейзаж із надписом: «Як утомитесь від роботи — довго дивіться на мою картину й враз відпочините». Микола охоче дивився.
Скромний, неговіркий, неметушливий і винятково талановитий. Щоранку купався та пропагував користь плавання. Взимку в Петербурзі теж не полишав водних процедур і, перш ніж прямувати на лекції, тричі занурювався у крижану невську воду (для професора спеціально рубали ополонку). Виходячи з води, до червоного розтирався волохатим полотенцем і повний сил прямував далі.
В операційних просив зберігати тишу. Не прагнув бути в центрі уваги, навіть відзначати двадцять п’ять років медичної діяльності не хотів. Але люди воліли висловити свою вдячність, тож науковець отримав понад чотириста листівок із різних куточків світу. Висловлював власні думки коротко й зрозуміло. Робив блискучі доклади французькою мовою. Вважав, що лікарів слід час від часу збирати для професійної перепідготовки у відповідності з останніми досягненнями медицини, тож організував навчальний заклад типу інституту вдосконалення лікарів.
Миколі Скліфосовському вдавалося майже все, крім одного. Вчений залишався безпорадним у момент порятунку власних дітей. У три роки помер син Борис. У шістнадцять — Костянтин, від туберкульозу нирок. Біль роз’їдав шкіру. Проникав у серце та обдавав його окропом. Щоб впоратися з цілодобовою тугою, знову й знову приїздив на Полтавщину та шукав втрачений спокій. На території власного помістя в пам’ять про Бориса побудував школу на сорок місць. В ній була передбачена й квартира вчителя.
Маєток займав площу у шістсот десятин. У ньому тримали коней, велику рогату худобу, свиней, курей, качок. Опікувалися великою пасікою на п’ятнадцять вуликів. Господар власноруч варив пиво і залюбки ним пригощав. Викопав колодязь, яким користувалися й місцеві жителі. У своїй садибі приймав недужих селян та брався за лікування будь-якої хвороби, не обираючи за фахом. Тобто вважався лікарем з усіх спеціальностей. Уважно вислуховував кожного, до всіх без винятку звертався на «ви», а обстеження та призначення робив безкоштовно.
Хазяйнували у маєтку до ладу. Землі давали відпочинок (вживалася восьмипільна сівозміна, ділянки, які відпочивали, засівалися люцерною). Коні ржали виключно арденеські (низькорослі, роботящі, дуже сильні), а ще — елегантні данські, яких впрягали в брички та карети. Велика рогата худоба — симентальська, свині — йоркшири (великі, білошкірі, з мармуровим м’ясом). Кури квоктали найкращих порід: пишні та приземкуваті палеві кохінхіни, м’ясні — гуданки, голоногі та волохатоногі — лангшани.
У маєтку розрісся промисловий сад з односортними насадженнями. Неподалік — плантація тутових дерев, город, що підморгував помідорами та салатним перцем, хмільник (на той час рідкість) та власна мініброварня.
По косогорах і ярах шелестіли листям дуби, клени, берези. Шовковиці та акації. Там же розкошували вічнозелені сосни та ялини-трикутники. Залишилися записи, в яких учений детально розповідав подробиці схрещування персика з абрикосом, яблука з грушою. То й не дивно, що райський куточок хірурга охрестили «Полтавською Швейцарією».
На схилі берега Микола розбив виноградник і дуже ним пишався. Самотужки підв’язував та підрізав лозу. Ходив за саджанцями, як за малими дітьми. Згодом отримав перший урожай і довів, що у Полтавській губернії можуть дозрівати хороші сорти винограду.
Все йшло добре, аж поки не сталася велика біда. Його син Володимир, студент Петербурзького університету, захопився політикою й по молодості вступив до терористичної організації. Йому доручили надскладне завдання — вбити полтавського губернатора на прізвище Катеринич. Як на зло, саме Катеринич був близьким другом їхньої родини, і Володя знав його з дитинства. Веселий, доброзичливий дядько часто навідувався у гості в їх полтавський маєток, пив чай із бубликами та подовгу про щось теревенив. І ось тепер він мав вкоротити йому віку.
Подібне не вписувалося у юначу систему координат. Володимир не наважувався зізнатися товаришам у своїй нерішучості та м’якому серці. В тому, що відчуває до класового ворога прихильність та повагу. Тож знайшов один-єдиний вихід із ситуації — вчинити самогубство.
Його смерть стала для батька трагедією. Як так? Чому? Скільки вогнепальних ран вдалося зшити, а рідний син вистрелив настільки влучно, що не зарадиш ані скальпелем, ані шовковою ниткою, ані стерильним бинтом. Скліфосовський переживав відчайдушний розпач. Враз відійшов від справ і поїхав у маєток горювати. З того моменту заборонив рідним називати його «Відрадою». Адже яка це відрада, коли стільки горя та біди? Відсьогодні — просто Яківці.
З тієї днини Микола Скліфосовський назавжди оселився на Полтавщині. Спочатку намагався відволіктись громадськими справами, але хіба цим зарадиш? Та й здоров’я почало підводити. Хірург пережив мозковий інсульт і нібито оговтався, але ненадовго. 13 грудня 1904 року він раптово помер у віці шістдесяти восьми років. Ця смерть врятувала вченого від ще більшого болю та відчаю, оскільки всі його діти мали надто коротке життя.
Син Микола загинув під час бойових дій у Російсько-японській війні. Олександр — в часи Громадянської. Доньку та дружину вбили у 1919 році. Одна війна накладалася на іншу. Софія разом із Тамарою, як і раніше, мешкали у родинному маєтку, хоча мова про від’їзд йшла неодноразово. Просто у Софії внаслідок цукрового діабету почався некроз пальців ніг, а донька не могла покинути матір напризволяще.
У той жовтневий день, коли батьківський сад перевдягнувся в парчу та золото, загін махновця Бібіка захопив село. Звісно, що багатий маєток впав у око. Бандити влетіли, ошелешені красою та доладним веденням господарства, й заходилися порядкувати: грабувати та нівечити.
Кажуть, що Тамару зґвалтували та повісили вниз головою, а стареньку матір зарубали лопатами. А все тому, що угледіли над каміном портрет Миколи Васильовича у формі офіцера царської армії й розлютилися, наче дикі звірі. Не врятував навіть папір за підписом Леніна про те, що на сім’ю Скліфосовського репресії не поширюються.
На могилі хірурга поруч із обеліском встановлено плиту. На ній емблема медицини: змія й чаша з написом: «Світячи іншим, згораю сам». Перед головним корпусом полтавської клінічної лікарні — пам’ятник із сердечними словами: «Від хірургів радянської України та вдячних полтавців».
От і все. Було життя й не стало. Залишилося лише ім’я. Ім’я, перед яким і досі вклоняється весь цивілізований світ.
