Василь Попадюк / womo.ua
Василь Попадюк (16 січня 1966 р. н.) — скрипаль-віртуоз, заслужений артист України, який вже майже 30 років як живе у Канаді. Він бездоганно володіє п’ятнадцятьма інструментами, але його серце належить скрипці. Майстерно виконує рок, джаз, класику та фольклор, інтерпретуючи лейтмотиви таких видатних композиторів, як Енніо Морріконе, Петро Терпелюк, Мішель Легран і Ел ді Меола. Щороку Василь дає близько двохсот концертів, зачаровуючи своєю музикою глядачів по всьому світу.
Подейкують, що кар’єру скрипаля наврочила українка, котра переїхала до Канади. Певно, якась провидиця. Мати Василя — хореограф — саме тоді гастролювала з ансамблем «Ятрань» у місті Свидник (Словаччина). Жінка була при надії, мала третій місяць вагітності, тож випромінювала особливе світло. Після концерту до неї підійшла шанувальниця, зазирнула прямо в душу й подарувала крихітну залізну скрипку: «Ось побачите, ваш син стане скрипалем».
Пророцтво невдовзі збулося. В чотири роки малий сів за фортепіано, у шість взяв до рук «королеву оркестру» й більше з нею не розлучався. З семи років навчався у спеціалізованій школі імені Миколи Лисенка, яка славилася суворою дисципліною. Четвертий і восьмий класи вважалися конкурсними. Після їх завершення відсіювали всіх, хто не встигав, кепсько читав з листа, мав слабку музичну пам’ять. Таким чином, до випускного доходили одиниці.
У приміщенні були розташовані три спецшколи — музична, хореографічна й художня. Поблизу у яру проходила дитяча залізниця, й хлопці жартували, що їхня «парафія» є танцювально-монтажною школою при залізничній дорозі. Крім сольфеджіо та музичної літератури, учні опанували основні предмети. Якось Василь сидів на уроці хімії. Аж тут відчинилися двері. На порозі — старий професор зі скептичним: «Попадюк, а відколи це ти став хіміком? Мерщій за скрипкою, у тебе концерт за два дні!»
Отож учні грали зранку й до смерканку, але примудрилися організувати свій гурт. Охрестили його «Опришки» і промишляли музикою на весіллях. Міські хлопці зроду не чули подібної історичної назви, тому кликали жартома «атрижками». А їм байдуже. Бубон та баян — до торби, і мерщій у багаті села. Гонорар не могли до ладу ані порахувати, ані розділити, бо крім нот, тональностей і темпів, нічим не цікавились. Лічити гроші Василя навчила вже Канада.
ВІЙСЬКОВА СЛУЖБА З ПІСНЕЮ
Згодом Василь втупив до консерваторії, і того ж року вийшов закон, згідно з яким студентів забирали до армії. Чесно відслужив в «Ансамблі пісні й танцю», демобілізувався, і закон враз відмінили. Виходить, два роки мандрував світами. Побував в Афганістані, у Чорнобилі, в Тунісі. Вранці рота йшла воювати, а після бою слухала «Калинку» та «На сонячній галявинці». Тож стріляти так і не навчився.
Отримав диплом, грав іспанську, арабську, грузинську музику. Був таким собі придворним музикантом. Застав у Москві путч, відмітився на барикадах. Одного разу запримітив бойову машину з жовто-блакитним стягом, хутко видерся, постукав у люк, а звідти — замурзаний узбек. У наметах з хлопцями музикували, випивали, як без того? Якось вранці колеги несли захмілілого Василя, за ним — скрипку, а бабусі на лавках у плачі: «Он, дивись, того вже танком задавило».
Після повернення Київ не сприйняв. Той віддавав чимось радянським, совковим. Батько помер від онкологічної хвороби, на роботі вчастили неприємності. У той день прогулювався парком, все метикував, що робити далі, а на футляр раз — і приземлився кленовий листок. Музикант розцінив подібне як добрий знак, бо якраз кликали на роботу до Канади.
ЕМІГРАЦІЯ В КАНАДУ
Зібрався, вирушив за океан, опинився поблизу каналу Рідо, на якому взимку влаштовують найбільшу ковзанку у світі. Посеред розмаїття тюльпанів, старечих будов, неподалік хатинки «Бобровий хвіст», що славилася смачними пончиками. В одному з найхолодніших міст світу. Чоловікові на той момент виповнився тридцять один рік.
Спершу було важко, як і всім емігрантам. Мови не знав, протекцій не мав. Влаштувався піаністом у Національний балет Канади. То була цікава, але й доволі кумедна робота. Всі акомпаніатори роками награвали одне й те ж. Тобто вешталися з кипами нот, а виконували виключно уривки з балету «Лускунчик». Щоб хоч трохи урізноманітнити марудний репертуар, Василь грав балеринам все, що спадало на думку: джаз, Blue Сапагу, пісні часів Другої світової війни.
Одного дня так розійшовся, що виконав «Ленин всегда живой», звісно, не в оригіналі, а замаскував мотив під «Адажіо» Чайковського. Щойно пролунали останні акорди — у дверях акомпаніаторка-землячка. Каже, як почула, ледве бутербродом не вдавилася. Тож жартувати полюбляв. Про нього й досі у мережі трапляються коментарі: «Я знаю Попадюка зі школи, він — ще той хуліган!»
Отже, Канада… Така собі «трудова колонія з посиленим харчуванням». «Україна, але з капітальним ремонтом». Два роки було непереливки (це як в армії), на третій стало легше. Музикант почувався невпевнено, страждав від людської байдужості, дедалі частіше згадував популярний жарт: «Раптом тобі на вулиці стане зле, довго не міркуй, зупиняй таксі. Дуже ймовірно, що таксистом виявиться лікар-емігрант». Тож брався за будь-яку роботу, грав з різними колективами, аж поки не створив свій.
Життя швидко налагодилося, бо міг робити улюблену справу. Виконувати українську, буковинську, румунську, ромську музику: ті мелодії, які були до душі. Якось по завершенню концерту підійшла приваблива струнка жінка та запитала дивне: «А ви своїх дітей теж вчите гри на скрипці?» Василь розгубився та щиро відповів, що не має дітей.
РОДИННІ ЦІННОСТІ
Між молодими людьми миттю спалахнула симпатія. Соломія була донькою політика й політв’язня радянських концтаборів, борця за незалежність України Степана Хмари. Виховувала донечку від першого шлюбу, полюбляла народні мотиви. Невдовзі закохані побралися, у родині народилося ще двійко дівчат. З тих пір подружжя сповідує спільні цінності.
Вдома спілкуються виключно українською, відпочивають або на батьківщині, або на Кубі чи Домінікані. У вільний час готують зупу й червоний борщ. Ліплять вареники. Особисте життя скрипаль не афішує. На запитання, чи одружений, відповідає: «Я — ні, а моя дружина — заміжня». Коли цікавляться, як ставиться до Ванесси Мей, підкреслює, що в неї прекрасна фігура.
Василь дуже дисциплінований: ніколи не підводить, не спізнюється. А ще — великий кавоман. Щоранку випиває потрійне еспресо (часом з медом) та викурює шість сигарет. Каву обожнює міцну, гірку, з кислинкою.
З одним грецьким гітаристом на ім’я Павло мав кумедний випадок. Це сталося у Ньюфаундленді, у місті, де люди віддають перевагу пиву, а не каві. Друзі зранку встали й нумо шукати пристойну кав’ярню. Їм сказали, що таке місце є, але далеко. Чоловіки взяли таксі й попрямували куди ворон і кісток не донесе. Їхали довго, близько години, врешті дісталися місця й довідались, що кавоварка зламалася.
ВІРТУОЗ СЬОГОДЕННЯ
Так і живе. Має на даху жовто-блакитний стяг, носить перстень із тризубом, грає на інструменті вісімнадцятого століття, який зробив італієць Джованні Гваданіні — учень найвеличнішого Антоніо Страдіварі. Постійно «мігрує» з Оттави до Торонто (відстань — п’ятсот кілометрів) у свою агенцію.
Гастролює Україною, Америкою, Європою та всюди змушує свою скрипку співати, шепотіти, фліртувати, хизуватися, щось вигукувати, сміятися, голосити. Спілкуватися всіма мовами світу. Вважає, що техніка — явище другорядне. Її може напрацювати будь-який музикант. Головне — серце і душа. А ще важлива відсутність гонору, бо всі люди — генії у своїй справі. Один — у вирощуванні жита, другий — у вишиванні мережки, третій — у вчителюванні.
Маестро живе на повну, кохає та відчуває себе коханим. Виховує трьох доньок: Моряну, Софію-Галину, Катерину-Юстину. Коли дівчата забуваються й звертаються до батька англійською, вперто відповідає їм українською. Ніяковіє, почувши власне прізвисько «український Паганіні», бо вважає, що перейняв від відомого італійця лише шкідливі звички. Виконуючи класику, виглядає як рок-музикант.
Наразі всіма силами підтримує своїх земляків, дає благодійні концерти, бо чим далі від Батьківщини, тим більша тяга їй допомогти. За будь-якої нагоди відвідує рідний Мишин (Коломийський район, Івано-Франківська область) — селище, що славиться музиками й горілкою. Відпочиває у тиші, адже слухати музику у вільний час — все одно, що з роботи піти на роботу. Тому дослухається до вітру, який невтомно приносить з отчини ліричні коломийки.
