БОРИС БУРДА: як знайшлося дещо страшніше за жуйку
Джерело фото: newyorker.com
УВАГА — ПИТАННЯ!
Американського борця Майкла Фаріну 1976 року ніяк не допускали на борцівський килим. Врятувала його тільки жуйка. Як саме?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Він нарешті виплюнув її — і вписався в обмеження за вагою. Майку й окуляри він уже зняв, а труси знімати відмовився.
СЛІПА НЕНАВИСТЬ
У мене був у п’ятому класі чудовий учитель літератури — досі згадую його з вдячністю. Він не полінувався з’явитися додому до мене, круглого відмінника, і так присоромити за те, що я замість серйозної літератури читаю розхожі детективи, що я справді засоромився і змінив коло свого читання — тепер я розумію, як вдало.
Але з усіх його настанов я найкраще запам’ятав одне — ніколи не жувати жуйку! Це все хитра витівка імперіалістів, тільки вони її і випускають, а в те, що вони спеціально роздають усередині СРСР або підсовують нашим морально нестійким морякам, вони можуть підмішати будь-яку гидоту — хтось отруїться, а хтось просто очманіє… Я слухав і вірив, багато хто так говорив.
Не відразу можна зрозуміти, чому, але тваринна ненависть до жуйки діагностується у вождів більшовизму здавна. Навіть Троцький встиг відмітитися, заявивши, що американці, які жують жуйку, начебто безмовно моляться богу капіталізму. Повне враження, що, кажучи таке, він скреготів від ненависті зубами та вкривався холодним потом.
Пропагандистськими мережами розходилися секретні вказівки, і людям навіювали, що від жуйки зіпсується травлення і взагалі все на світі, що іноземці підсовують їм спеціальну тягучку, нашпиговану шкідливими лезами, які заражають жахливими хворобами… Навіть рідня за кордоном не могла почастувати близьких жуйкою — її вилучали з посилок.
В інших тоталітарних країнах жувальну гумку теж не шанували. Італійський письменник та культуролог Умберто Еко згадував, що першу в житті жуйку він отримав від американського солдата і так її цінував, що жував багато днів, ховаючи на ніч у склянку з водою. Багато громадян СРСР, до речі, вперше скуштували жуйку під час зустрічі на Ельбі з військами США.
ДИКТАТОР ПРОТОРГУВАВСЯ
Можливо, влада змінила б гнів на милість, якби знала, що до народження жуйки причетний один із найзлісніших ворогів Сполучених Штатів за всю їхню недовгу історію. Генерал Антоніо Лопес де Санта-Анна неодноразово воював зі США, вдаючись до огидних жорстокостей, вбиваючи полонених і, що не прощається ніколи, однаково зазнаючи поразок.
Саме Санта-Анна винищив майже повністю гарнізон техаського форту Аламо разом із героєм молодого американського фольклору Деві Крокеттом, який посідає в ньому приблизно те саме місце, що Ілля Муромець у билинах. Проте, коли він програв США чергову війну і мексиканці його скинули, він емігрував до США і ніхто до нього там пальцем не торкнувся — навіщо?
Бажаючи якось підзаробити на новій батьківщині, Санта-Анна завіз туди з Мексики тонну чікла, камеді дерева саподільї, сподіваючись виготовити з цього матеріалу замінник гуми. Разом з американським бізнесменом Томасом Адамсом вони намагалися розкрутити цю ідею, але без успіху. Однак Адамс якось помітив, що Санта-Анна полюбляє жувати чікл, і замислився…
Адамс додав до камеді лакричний ароматизатор, вигадав автомат для виробництва жуйки, а дещо згодом — ще один автомат для її продажу, і вся Америка запрацювала щелепами. Жуйку рекламували як корисну для очищення зубів, а трохи пізніше, за часів сухого закону, — як надійний спосіб маскувати запах нелегального на той час алкоголю.
Нові винаходи збільшували популярність улюбленого продукту. Френк Флір придумав 1906 року бабл-гам — жуйку, яку можна надувати бульбашками. А через 22 роки (!) його бухгалтер (!) Волтер Дімер довів ідею до пуття, і новий товар став хітом продажів. І жодних ідеологічних причіпок — незважаючи на те, що Санта-Анну в США не шанують… Чому?
НЕЛЕГАЛЬНА ВАЛЮТА
Ніяка цензура, проте, СРСР не рятувала — жуйку гнали в двері, а вона лізла у вікно. Трохи менше стали відгороджуватися від решти світу — і гасло фестивалю молоді та студентів 1957 року «Мир, дружба, фестиваль!» перетворилося на «Мир, дружба, жуйка!», запам’ятавшись саме в такому вигляді. Усі швидко оцінили новий товар для фарцовки, легкий і вигідний.
Дехто на забороні жуйки просто розбагатів — наприклад, моряки закордонного плавання. Дешевина, якою в припортових крамничках давали решту, якщо не було дріб’язку, удома без зусиль змушувала даішників улесливо посміхатися, а дрібних чиновників — припинити робити морду цеглою і виконувати службові обов’язки, хоч і з огидою. Це була перепустка всюди!
Дорослі могли завжди купити жуйку у швейцарів великих ресторанів, діти зазвичай канючили в іноземців (у Ленінграді діток, які набридали фінським туристам, навіть називали «пурукумщиками» (фінською жуйка — purukumi). Не пропадали навіть обгортки і картинки-вкладиші — їх колекціонували, продавали й вимінювали. Цього хотіли домогтися? Будь ласка!
Виникала проста ідея — ну раз усі однаково її, трикляту, жують, чому б не випускати самим? І буржуїв осоромимо, і грошей заробимо! Але навіть думати про це було так моторошно, що першими наважувалися порушити це табу не в центрі, а на околицях. Спочатку ризикнув Єреван, потім — макаронна фабрика в Ростові-на-Дону, трохи пізніше — талліннська фабрика «Калев».
Але ці перші кроки наприкінці 60-х були майже непомітними — випускали мало, рекламувати не насмілювалися, і перспективне починання потроху прикривали — а раптом розсердяться? Жили якось без жуйки, і ще проживемо — нічого поганого від відсутності на прилавках ідеологічно скомпрометованих ласощів із нами не станеться… Але сталося, і дуже скоро.
ТРАГЕДІЯ НА ХОКЕЇ
Перша половина 70-х — час історичних дуелей канадських і радянських хокеїстів. Матчі суперсерій привертали увагу світу, і приїзд у березні 1975 року канадської юнацької команди Barry Co-op до СРСР теж забив палац спорту «Сокольники» до краю — вільних місць не було. Спонсором канадців була фірма Wrigley — так, виробник жуйки.
Перші два матчі вже викликали ажіотаж — канадці роздавали жуйку кілограмами, жбурляючи її просто у трибуни, і фотографували натовпи, які б’ються за бажану здобич. На третю гру, 10 березня, крім любителів хокею, набігла маса школярів за дешевими дитячими квитками — спеціально за жуйкою. Вони розуміли, що жуйка дістанеться не всім, і рвалися в бій.
Після закінчення матчу хтось крикнув, що жуйку роздають біля виходу, де стояли автобуси з канадською командою та вболівальниками, і натовп прихильників заморських ласощів кинувся туди, змітаючи все на своєму шляху, — як на Ходинському полі під час коронації Миколи II і з такими ж результатами. Щоправда, загинуло менше народу, але задавили 21 людину, з них 13 дітей…
Радянські ЗМІ не написали про трагедію жодного рядка, засуджених за неї відповідальних працівників уже за півроку амністували — але схоже, що хтось замислився… Чи було ухвалене рішення з цього питання на високому рівні — докладних відомостей немає. Проте вже за рік у цілій низці міст запрацювали автоматичні лінії з виробництва цього дефіциту.
Що найдивовижніше — жодної катастрофи через це не сталося. А якщо щось пізніше й трапилося, то набагато ймовірніша причина пережитих нещасть — ось такі заборони. І не посилайтеся на Сінгапур, де жуйку теж забороняли, — вже дозволили, хоча й за рецептом лікаря. Там якраз розуміють, що необґрунтована заборона шкідлива сама по собі. Самим фактом існування.
Це вже не кажучи про останні дослідження, згідно з якими ті, хто жує жуйку, краще виконують тести на пам’ять і увагу, ніж ті, хто не жує. Недарма австралійські генетики вже не задовольняються випуском жуйки зі смаком полуниці, а виводять новий сорт полуниці зі смаком жуйки. Мабуть, щоб полуниця здавалася нам більш природною і звичною…
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
