СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ — один із батьків українського національного кінематографа
Сергій Параджанов
Сьогодні світ відзначає 100-річчя від дня народження Сергія Параджанова, одного з найзагадковіших і найвпливовіших режисерів XX століття.
Параджанов залишив незабутній слід в історії кіно, представивши світові унікальне синтезування візуальної поезії, етнічної культури та авангардного мистецтва. Його роботи, як-от «Тіні забутих предків» і «Колір граната», змінили уявлення про кінематограф як мистецтво, підкреслюючи його глибину й багатошаровість.
Параджанов пішов із життя, залишивши після себе не тільки велику кінематографічну спадщину, а й приклад незламного духу і творчої стійкості перед лицем неймовірних випробувань.
Саркіс Овсепович Параджанян, який потім став Сергієм Йосиповичем Параджановим, народився в не зовсім звичайній родині. Його батько торгував антикваріатом і передав синові чимало знань із цього тонкого мистецтва. Але, згідно з численними відомостями, крім цієї торгівлі, його батько тримав ще й дім побачень з парадоксальною для такого закладу назвою «Сімейний куточок», а мати особисто відбирала для цієї роботи дівчат.
Щоправда, якщо ці відомості від самого Параджанова, варто гарненько їх перевірити — проголосити з серйозним виглядом яку завгодно фантастично цікаву абсолютну неправду йому було простіше, ніж звичайній людині відкашлятися.
Скажімо, своє погане навчання в школі він пояснював тим, що, оскільки бізнес його батька в СРСР не міг бути легальним, їх постійно обшукували, і батьки змушували його перед обшуками ковтати коштовності, а потім саджали на горщик і не відпускали до школи, доки все приховане знову не виникало. Дещо сходиться — навчався він справді поганенько…
З такою професією життя його батька в радянській державі було аж ніяк не райдужним — його часто заарештовували і засуджували до тюремного ув’язнення, але він завжди примудрявся звільнитися раніше терміну. Параджанов пізніше жартував, що його батько, як зразковий радянський трудівник, виконував тюремні п’ятирічки за чотири роки. Що ця властивість може передаватися у спадок, він тоді й не думав…
Свій життєвий шлях Параджанов намацав непросто й не відразу. Спочатку він пішов вчитися до Інституту інженерів залізничного транспорту — звісно, ненадовго. Потім втік звідти на вокальний факультет Тбіліської консерваторії, а 1945 року перевівся до Московської консерваторії, де навчався у знаменитої співачки Ніни Дорліак, дружини Святослава Ріхтера. Але потім все ж таки перебрався звідти до ВДІКу, в учні до одного з метрів тодішнього радянського кінематографа Ігоря Савченка.
Наприкінці навчання Параджанов уперше серйозно включається в українську тематику — його майстер ставить фільм «Тарас Шевченко».
Сучасники згадують, що саме Параджанов порадив Савченку запросити на головну роль тоді ще початківця Сергія Бондарчука. А коли Савченко під час зйомок раптово помер, його учні, зокрема й Параджанов, закінчили за нього фільм, який отримав після виходу Сталінську премію I ступеня — найвищу нагороду тих часів за витвір мистецтва.
Він починає самостійну роботу на Київській кіностудії, знімає цілу низку фільмів — і документальних, і художніх. Проте вони давно та міцно забуті — фільми слухняно прогиналися під лінію партії та інших чеснот не мали. Не всі квіти розквітають ранньою весною — деякі чекають осені…
А ось його особисте життя було в ті роки досить бурхливим. Він рано одружився з татарською дівчиною Нягір Сераєвою, але буквально через місяць після весілля вона зникла. За оповіддю самого Параджанова, її дрімучі родичі зажадали в нього калим, який він не зміг виплатити, а коли вона відмовилася з ним розійтися, вбили її, кинувши під потяг. Ті, хто пам’ятав його в ті часи, зазначали, що це було для нього величезним потрясінням.
У Києві він одружився вдруге зі Світланою Щербатюк, дочкою процвітаючого радянського дипломата; у них народився син. Та всі відзначають, що як чоловік Параджанов був деспотичним, вони часто сварилися та мирилися, і за шість років розлучилися. Щоправда, стосунки вони підтримували практично все життя, часом навіть заходила мова про те, щоб знову зійтися, але в підсумку цього так і не сталося.
1964 року творча доля Параджанова різко змінилася — було знято фільм «Тіні забутих предків» за повістю класика української літератури Михайла Коцюбинського. Він поклав початок цілому новому напрямку в кіно — українському поетичному кінематографу. Було використано безліч незвичайних технічних прийомів — від вклеювання у тканину кольорової картини чорно-білих фрагментів, до використання фільтрів та інфрачервоної плівки.
Фільм було випущено українською мовою без російського дубляжу: Параджанову здавалося, що так буде краще передано унікальну етнічну атмосферу, проте купі народу — від органів ідеологічного контролю до опозиційної інтелігенції — примарилися зовсім інші причини цього неординарного кроку. Однак фільм був украй успішним, і за один тільки 1965 рік зібрав призи міжнародних фестивалів у Мар-дель-Плата, Салоніках і Римі. А набагато пізніше, 2010 року, Емір Кустуриця заявив, що «Тіні забутих предків» — найкраща картина у світі, знята до цього часу.
Прем’єра фільму в кінотеатрі «Україна» ознаменувалася акцією українських дисидентів Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола та Василя Стуса — вони висловили протест проти арештів в опозиційних колах інтелігенції, які проводив КДБ. Параджанов анітрохи не розсердився на них, ба більше, підписав лист до ЦК компартії України, що протестує проти придушення української культури.
Самі розумієте, українського націоналізму в ньому не було анітрохи — просто він розумів ту елементарну річ, що коли хапати народ за таке чутливе місце, як мова, та ще й нечистими руками, добром це не скінчиться. Тоді цього не розуміли — може, років через сто і второпають? Аби пізно не було… А на Параджанова влада стала дивитися через збільшувальне скло і дуже недоброзичливим поглядом.
Параджанов почав знімати на «Арменфільмі» кіно про Саят-Нову, класика вірменської літератури. Зйомки йшли на тлі постійних прискіпувань контролюючих органів, а до незвичайної кіномови Параджанова чіплятися було легше, ніж до якоїсь банальщини. У підсумку фільм дозволили в авторському варіанті показувати тільки у Вірменії, а для прокату по всьому Союзу його перемонтував Сергій Юткевич, що, зрозуміло, Параджанову мало сподобалося. Заразом фільму дали нову назву — «Колір граната».
Параджанов повертається до Києва, але знімати кіно йому не дають — заважають, як можуть. Однак своєї поведінки він не змінює, ба більше, підписуючи відомий «лист 139», який протестує проти політичних процесів, він зажадав, аби його прізвище було першим у списку тих, хто його підписав! Голова КДБ України Федорчук пише про нього спеціальний лист до глави ЦК КПУ Щербицького, і ні про що гарне в цьому листі не йдеться. Не дивно, що невдовзі його заарештовують за звинуваченням у гомосексуалізмі — тоді за це ще саджали.
Справа розгорталася з дивною швидкістю: з’явився анонімний донос, а менше ніж за два тижні кілька чоловіків зізналися в тому, що вони не тільки здійснювали з ним гомосексуальні акти — він, виявляється, їх зґвалтував (незабаром після процесу один із цих чоловіків, син члена ЦК КПРС, наклав на себе руки).
Вирок невтішний: п’ять років суворого режиму — чергова «п’ятирічка» (не треба було з батька глузувати!). Відбувати його Параджанова направляють до Ладижинської виправної колонії у Вінницькій області. Так, і такі роки були в «українському періоді» його творчості, нікуди дітися…
У колонії Параджанову доводиться несолодко — люди з такою статтею завжди були серед кримінальників вигнанцями… Його доводять до спроби самогубства (на щастя, невдалої), він хворіє на цукровий діабет (якраз місце хворіти на таку гидоту — в’язниця), його передачі з’їдає тюремна охорона (ну хто ж буде годувати зека сирокопченою ковбасою та шоколадними цукерками). Переглянути міру покарання просять найвидатніші діячі світового мистецтва — Фелліні, Антоніоні, Бунюель, Апдайк, Трюффо, Вісконті… можна було б навести низку інших, не менш гучних прізвищ. Та результату немає.
Допомогла, як це не дивно, Ліля Брік — вона вмовила чоловіка своєї сестри, Луї Арагона, прийняти радянський орден Дружби Народів і на прийомі у Брежнєва попросити за Параджанова. Це спрацювало, і режисер вийшов із в’язниці на рік раніше (знову «п’ятирічка за чотири роки»). На знак подяки він змайстрував для Лілі Брік «тюремний букет» з колючого дроту і своїх старих шкарпеток. Вона поставила цей букет у вазу, яку їй подарував Маяковський, але запхнула подалі — квіти, бачте, пахнуть квітами, а шкарпетки — навпаки…
Виявилося, що мистецтво виручало його і у в’язниці. Кіно там не знімеш, і він почав створювати дивовижні колажі буквально з чого завгодно — переважно зі сміття, яке він знаходив на табірному смітнику. Багато таких колажів виставлено в єреванському музеї Параджанова — знайдіть можливість їх подивитися, це незабутньо! Частину цього мотлоху принесли йому зеки, які зрештою його почали поважати — ще б пак, вони тільки говорили, що робили це саме з комуністами, а він за це термін отримав!
А ще він навчився продряпувати цвяхом фольгові кришечки від кефірних пляшок, перетворюючи їх на прекрасні подоби античних монет і медалей — він називав їх «талерами». У в’язниці ці талери надіслали навіть на психіатричну експертизу й отримали унікальний висновок із двох слів — «просто талановитий». Фелліні відлив один із таких «талерів» у сріблі і зробив їх призами кінофестивалю в Ріміні, а потім приклад Фелліні наслідував вірменський кінофестиваль «Золотий абрикос».
Жилося Параджанову після в’язниці нелегко — постановок йому не давали, сценарії не ставили. Одного разу він сказав: «Не біда — піду жебракувати, й мені подадуть!» І справді — пішов на паперть і став із простягнутою рукою. Йому подавали більш ніж щедро: за півгодини набралося 150 рублів — пристойна зарплата інженера! Жебраки були незадоволені — режисер зменшував їхній дохід. Але він сказав: «Непогані гроші, цілком можна жити», роздав їх жебракам, пішов і більше таких експериментів не повторював. Жив продажем залишків антикваріату, а цього не могло вистачити надовго.
Але тут його доля вкотре змінилася на краще. Щоправда, не одразу — слідчий спровокував його на дачу хабара за вступ племінника до вишу і в момент передачі грошей заарештував його.
Але поки він знову сидів у в’язниці, практично всі помітні діячі Грузії стали клопотати за нього перед грузинським партійним керівником Шеварднадзе, і той ухвалив дивовижне на той час рішення — обмежилися умовним терміном і, більше того, дали Параджанову роботу на кіностудії «Грузія-фільм».
Там він і зняв останні свої знамениті фільми «Легенда про Сурамську фортецю» та «Ашик-Кериб», що отримали безліч премій на внутрішньосоюзних і міжнародних фестивалях.
А тут ще й перебудова почалася, і скінчилися останні обмеження на міжнародні контакти. Він зустрічається у своєму будинку з Аланом Гінсбергом, Марчелло Мастрояні, Івом Сен-Лораном, отримує призи на фестивалях у Стамбулі та Роттердамі, відвідує Мюнхен, Венецію та Нью-Йорк. На одному з таких фестивалів його навіть не пускають до зали — надто екстравагантна зовнішність, усі мають бути в смокінгах! Та він зриває зі стіни табличку «No smoking!», чіпляє на живіт і вривається всередину, змітаючи всі перепони!
Однак в’язниця востаннє хапає його своєю довгою рукою — його здоров’я безнадійно підірване. На початку зйомок свого нового автобіографічного фільму «Сповідь» він починає кашляти кров’ю. Діагноз гірший нікуди — рак легенів.
Президент Міттеран пропонує йому лікуватися в Парижі, і це занурює його у ще більший смуток — його друг Тарковський теж вирушив лікуватися до Парижа з таким самим діагнозом, і йому не змогли допомогти. Проте Параджанов їде в Париж, але й французька медицина виявляється безсилою. Він повертається з Парижа до Єревана і помирає в республіканській лікарні того ж самого дня.
Великий режисер не зробив і малої частини з того, що міг. Але й того, що він зробив, достатньо, аби його пам’ятали в усіх трьох містах, де він творив: Тбілісі, Єревані та Києві. Найкращий, звісно, тбіліський пам’ятник, де він наче вистрибує з оповитої плющем стіни Старого міста. Непоганий і київський, на території кіностудії. Єреванський, мабуть, занадто пафосний, проте єреванський музей Параджанова — справжнє диво, не смійте його пропускати!
А вулиць Параджанова в Україні зараз більше, ніж було за радянських часів у не найвизначніших партійних діячів, — перша з’явилася у Львові ще 1993 року, а тепер вони є в Києві, Вінниці, Житомирі, Краматорську, Кривому Розі, Херсоні, Дніпрі, і навіть у селі Розсошенці під Полтавою. На його честь названо астероїд, 1999 рік ЮНЕСКО оголосило роком Параджанова…
Усього не перелічиш, і правильно — недарма ж казав старий німець-учитель із «Дитинства» Толстого: «З усіх вад найтяжчою є Невдячність — із великої літери!» Нам це корисно, а Параджанову вже однаково…
