КЛАРА ЛУЧКО: «Українська петунія», що жила в Москві
Клара Лучко / Instagram
Клара Лучко (1 липня 1925 — 26 березня 2005) — полтавчанка, яка знялася в шістдесяти стрічках. Грала звичайних та сильних духом жінок: військового лікаря, працівницю облвиконкому, ображену дружину, ланкову, головного інженера, геологиню, брата та сестру, чорну душу, спадкоємицю роду Монсегюр, голову колгоспу та міськвиконкому, буфетницю, жінку, залежну від алкоголю, й просту тітку Марусю. Обожнювала нестандартні типажі, що вимагали повної самовіддачі. Володіла титулами «Жінка світу», «Жінка тисячоліття» та званням Почесної козачки.
«ЖИРАФА З ПАРАШУТОМ»
Її назвали на честь революціонерки Клари Цеткін, хоча могла бути й Розою, бо батьки довго вагалися між вшануванням Клари Цеткін і Рози Люксембург. Дівчинка залишалась єдиною дитиною в родині, але займатися нею було нікому, бо тато й мама головували у радгоспах. Тому виховувала незаміжня та бездітна тітка Кіля (Килина Іванівна Сирота), яка мимохіть цікавилася домашніми завданнями й зосереджувалася на обідах, зокрема на смаженні карасів. Підлітком Клара щиро закохалася у Славка, та хлопчина не помічав довготелесу нескладну ровесницю на прізвисько Жирафа. Дівчинка була високою на зріст, тож щоби приховати «ваду», безбожно сутулилася. Врешті вдалася до хитрощів і, помітивши «принца», видерлася на вишку, стрибнула з парашутом, але зависла у повітрі, бо була дуже легенькою, тоді як для самостійного стрибка слід було мати вагу щонайменше сорок п’ять кілограмів. Наступного дня Славко намалював на неї образливий шарж. У ньому незграбна довгошия тварина ширяла над шкільним подвір’ям.
ЯК НЕ ВТОПИТИСЯ У ВОРСКЛІ
Якось до Полтави прибула Любов Орлова, і Клара прогуляла уроки, щоб потрапити на її концерт удень. Пізніше з подружкою ходила за худорлявою, майже прозорою зіркою кіно слід у слід, бо вважала її еталоном краси. Наступним кумиром стала Тамара Макарова. Щоби бути на неї схожою, гріла на плиті великий цвях і намагалася закрутити локони. Та доля склалася так, що до ВДІКУ абітурієнтку привела війна. Родина перебувала в евакуації у Казахстані (м. Джамбул), а в Алма-Аті розмістився інститут кінематографії. По сусідству мешкали Олександр Довженко з Юлією Солнцевою, і кіноакторка взялася готувати юнку до вступу. Першим ділом спробувала викорінити український акцент, а вслід — допомогти опанувати великий уривок із Тургенєва. І от нарешті вступні іспити, на які прибули сотні випускників. Поки Клара чекала своєї черги, перехвилювалася й перегоріла, от і постала перед приймальною комісією ні жива ні мертва. На підмогу прийшов педагог Бібіков:
— Ти що, боїшся?
— Боюсь.
— А звідки приїхала?
— З Полтави.
— А в Полтаві річка є?
— Є, Ворскла.
— А подруга в тебе там залишилась?
— Так, Женя.
— Ось і уяви, що твоя Женя тоне.
Клара налякано зіщулилася й заволала щодуху: «Женю, Женечко, греби сюди!» Затим заплакала, по-жіночому заголосила, а професор лише схвально кивнув.
«ПЕТУНІЯ» ТА ДОВЖЕНКО
Навчатися було важко. Мало того, що не вдавалося розкритися на повну, та ще й дошкуляли голод, холод, мізерна стипендія. Дівчина винаймала куток і по дві години поспіль, з трьома пересадками, намагалася дістатися до інституту. Часом не вистачало грошей на метро, тож дорогою пильно дивилася під ноги: може, хто загубив п’ятак. Здобула славу невпевненої та сором’язливої, але викладачі охрестили не дуже примітну студентку «петунією»: певно, за наполегливість і незламний характер. Радили рідше відвідувати Полтаву та батьків, бо щоразу доводилося «викорчовувати» український говір. Та вона і далі вперто тряслася у потязі до «селітряної держави», з насолодою цитувала поезію Лесі Українки (особливо «Ні, я буду крізь сльози сміятись…») й до останнього стверджувала: «Я українка, яка живе в Москві».
З Олександром Петровичем знову зустрілася на останньому курсі. Клара чимчикувала коридором Мосфільму, а назустріч — метр у зеленому капелюсі і з незмінним ціпком. Пальто розстібнуте, шевелюра сива-сивісінька. Зустрівшись із дівчиною поглядом, вигукнув: «Мені потрібне ваше обличчя!» Режисер працював над стрічкою «Мічурін» і зазначив, що повноцінної ролі для неї немає, зате може запропонувати крупний план. Звісно, Клара погодилася, бо хто не мріяв працювати з самим Довженком? Та за деякий час завітала до павільйону й відчула тривогу. У темному та пустому приміщенні нав’язливо пахло ліками, а режисер лежав на дивані, бо щойно пережив серцевий напад.
Хоруючий враз помітив стару знайому й запевнив, що зйомка не відміняється, просто зміщується у часі, а поки що він прочитає промову, заради якої потребує її одухотвореного обличчя. Молода акторка щиро здивувалася, оскільки мала десятисекундну епізодичну роль, та маестро заходився читати й робив це з таким запалом, що у дівчини пульсував кожен м’яз. Невдовзі прибули костюмер і гример, у павільйоні запанувала творча атмосфера. Довженко повернувся до промови, й Кларині очі наповнилися щирими сльозами. Так ось що від неї вимагалося! Ось як слід готуватися навіть до найменших ролей!
КОХАННЯ У ВИШИТІЙ СОРОЧЦІ
У «Молодій гвардії» мітила на Уляну Громову, а отримала епізодичну роль тітки Марини. Головний тоді так і сказав: «Позаяк ти українка і я тобі повністю довіряю, переконаний, що майстерно зіграєш своє рідне». У «Кубанських козаках» для перевтілення у героїню працювала в радгоспі, згрібала зерно на току. Саме там, на знімальному майданчику, познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Сергієм Лук’яновим. Чоловік служив у театрі імені Вахтангова, був набагато старшим та ще й одруженим з балериною — примою оперети. За спогадами, одного разу завітав до гримерки, а там — виразна Клара. Актор зиркнув, вигукнув несподіване: «Мені хана!» — й зачинив за собою двері. Врешті закохані побралися та прожили разом п’ятнадцять щасливих років. Сергій шаленів від обраниці й з усіх закордонних гастролей привозив їй модні вбрання. Водночас цінував українську вишивку і якось попросив тітку дружини вимережити йому червоним та чорним сорочку. Сорочка вийшла на славу, тож узяв її з собою в поїздку до Англії. На батьківщині Шекспіра автентичне вбрання запримітив один із найвидатніших акторів двадцятого століття Лоуренс Олів’є й настільки зачудувався дивовижним хрестиком, що не стримався та вигукнув: «Вибач, друже, але ця одежина — моя». Сергій без зайвих слів зняв із себе вишиванку.
АКТОРКА З «КАПЕЛЮШНИМ» ОБЛИЧЧЯМ
Сама Клара теж полюбляла стильно вдягатися. На пікові слави шила одяг у полтавської модистки-самоучки тітки Юлі. Жінка мала неабиякий талант, могла вигадати і сукню, і капелюх, і чоботи. Їй було достатньо кинути оком на світлину з модного журналу — ось тобі купальник чи пальто. А ще актриса шаленіла від капелюшків і підкреслювала, що має «капелюшне» обличчя. «Варто вийти з дому без головного убору — почуваюся оголеною». Траплялося, що перед черговою презентацією чи фестивалем зітхала: «Господи, як не хочеться йти, але треба вигуляти сукню». (Після її смерті деякі речі передали в колекцію відомого історика моди, зокрема паризький оксамитовий костюм, оброблений шовком, та коктейльне плаття з драпірованого нейлону «на металевих обручах».)
У поважному віці продовжувала цокати на високих підборах, бо не годиться акторці підніматися на сцену в кімнатних капцях. Але, незважаючи на це, вміла доїти корів і мазати груби. Виглядати простою сільською жінкою та елегантною француженкою. Впродовж життя користувалася неабиякою популярністю, і на Каннському кінофестивалі спалахнула суперечка щодо того, чи природний рум’янець у Лучко. Відтак у пресі вигулькнула ремарка на кшталт: «Чарівна акторка зі свіжістю пастушки».
Жінка відрізнялася легкою ходою, ідеально рівною спиною й сорок шостим розміром одягу, хоча ніколи не сиділа на дієтах і не займалася спортом: при зрості сто сімдесят сантиметрів важила менше сімдесяти кілограмів, а щодо фізичних вправ — вигадала свою власну: потягування в ліжку. За життя не зробила жодної пластичної операції, не користувалася зволожувальними кремами й розповідала, що молодильні гени успадкувала від бабусі. Варто було старенькій завітати до церкви, як всі погляди зміщувалися від образів та попа з кадилом до привабливої пані.
Подібне відбувалося і з онукою. В «Цигані» знялася у п’ятдесят чотири роки, хоча козачці мало бути всього сорок. У «Бідній Маші» довелося довго стояти на голові, бо колега без кінця забував слова. Від ролі розпусниці у «Діамантовій руці» відмовилась, оскільки непристойно для пані її віку фігурувати в негліже, а от на затвердження у стрічці «Ми, що нижче підписалися» чекала довгих три тижні й увесь той час подумки грала працівницю облвиконкому Віолетту Нуйкіну. Коли в дев’яностих завалили низькопробними сценаріями, гидливо несла їх двома пальцями до смітника, бо воліла втілювати характерну (гостру) роль, а не якусь рохлю.
ЯК ЦІЛУЮТЬСЯ ЦИГАНИ
Свого Будулая обрала сама, позаяк усі претенденти на цю роль жінці не підходили. Зокрема, худорлявий, вузькоплечий вірменин, схожий на Ісуса Христа, з яким не залишалося жодних шансів на «любов». Ось чому покликала молдаванина Міхая Волонтира. Режисер кандидата схвалив і наклав суворе вето на еротику, отож кохання слід було зіграти «без рук», тобто без обіймів, поцілунків, сцен у ліжку. Для акторів це було справжнім викликом, адже почуття мали передати через погляди, усмішки та випадкові дотики. Найчуттєвішим фрагментом фільму вважається «поцілунок руками», коли Клава з Будулаєм лагодили сітку для свійських птахів. У той момент кінчики пальців стали вразливішими за вуста. У знаменитій сцені під дощем, де козачка мала битися з суперницею на прізвисько Катька-Аеропорт, так увійшла в раж, що занедбала текст. Дівчат поливали водою з Дону, який навіть влітку залишався крижаним. Зрештою, один короткий фрагмент знімали шість годин, а Клара Степанівна заробила такі великі синці, що наступного дня мусила вбратися у сукню з довгими рукавами, бо синятину не приховував жоден грим.
ЛУЧНИКИ НЕ СИДЯТЬ НА ЛАВАХ ЗАПАСНИХ
Акторка не вміла відпочивати й була до такої міри захоплена роботою, що одного разу забула на знімальному майданчику власне дитя. Того дня привезла Оксану до павільйону, а маля втомилося й задрімало на купі боа. Клара вже попрямувала до виходу, як раптом заволала костюмерша: «А чия це руденька дівчинка спить?» Жінка ледве не знепритомніла: «Господи, моя…» Коли тривала робота над стрічкою «Ми, що нижче підписалися», Клару викликали на майданчик о сьомій, а знімали тільки під вечір. Увесь той час не мала можливості ані сісти, щоб не пом’яти сукню, ані поїсти, але жодного разу не дорікнула режисерові. Працювала до останнього й все боялася опинитися на узбіччі. Обабіч будинку, де мешкала з родиною, вишикувалися в ряд лавки, які облюбували пенсіонери. Клара намагалася якомога швидше пройти повз і вже вдома коментувала: «Господи, не дай дожити до того часу, коли й я вмощуся на лавці, а життя маршируватиме повз». На дачі вирощувала лілії й обожнювала запах землі, яка щойно позбулася снігу. Кермувала «Волгою», без кінця підгодовувала кішок та собак. Стосовно себе неодноразово наголошувала, що родом із запорозьких козаків, бо її прізвище має військове походження. Лучко — це від слова «лучник», себто стрілок з лука. От і в її характері вроджені незламність та гарт.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
