УДРЕВНЮЮЧИ ІСТОРІЮ: як українці стали хозарами, євреї — німцями, а греки — пеласгами
Катя Бондарець. Перепрошивка, серія «Повернути», 2022 / Facebook, «Сіль-соль». Арт-оформление: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
У Греції живуть греки, в Німеччині — німці, в Китаї — китайці, в Україні — українці… Нам здається це абсолютно природним і само собою зрозумілим. Але чи це цілком так? Йтиметься про так званих «автохтонів» — людей, які здавна, від початку проживають на тій чи іншій території. А отже, й пред’являють неї певні законні, ексклюзивні права.
НАВІТЬ АРІСТОТЕЛЬ БУВ «ЧУЖИМ»
Термін «автохтон» — грецького походження. У Стародавній Елладі ним позначали корінних жителів. Звісно, такі люди мали набагато більше прав, ніж «аллохтони» — сторонні, що прийшли ззовні.
Від самого свого виникнення така концепція нічого спільного з історичною реальністю не мала, а була етногенетичним міфом, покликаним розв’язати одне просте, але дуже важливе соціальне завдання — удревнити історію народу та держави. Навіщо? Аби виправдати систему панування та підпорядкування, відокремити «своїх» від «чужих», довести свою цивілізаційну перевагу.
В Афінах, наприклад, подібні уявлення були одним із стовпів державності. «Переселенці», яких називали метеками, були особисто вільними, на відміну від рабів. Проте вони не мали прав громадянства, не брали участь у житті поліса, не голосували, не обіймали посад та власності, до речі, теж мати не могли.
Нехай у тебе навіть сім п’ядей у лобі, як в Арістотеля, землю під створений тобою ліцей дозволено лише орендувати. І взагалі, ставлення до тебе буде дуже настороженим та навіть ворожим.
Ось Платону, як афінянину, купити землю під академію дозволялося. Арістотелю ж пощастило в житті вже тим, що вдалося уникнути долі Сократа, який випив отруту. Кримінальну справу в Афінах йому намагалися під кінець життя «пошити» практично за сократівськими лекалами, звинувативши у богохульстві.
Але головне, що Арістотель був не просто чужинцем, а македонофілом, тобто чужинцем небезпечним. А македоняни, ці не заслуговуючі на повагу північні варвари на чолі зі своїми царями, спочатку Філіпом, а потім Олександром, претендували на гегемонію над еллінським світом.
СОКРАТ ПРОТИ ІДЕОЛОГІЇ ТА ПРОПАГАНДИ
Однак грецька цивілізаційна «зарозумілість» почалася набагато раніше. Ще у V ст. до н. е. міф про автохтонію афінян набув у них неймовірної популярності, що, ймовірніше за все, було пов’язано з початком греко-перських воєн.
Дві з половиною тисячі років тому ідеології надавали не меншого значення, ніж сьогодні. Уявлення про те, що афіняни населяли територію Аттики «завжди» й, ба більше, народжені безпосередньо цією землею, підживлювали афінську гордість. Вони стали невід’ємною частиною національного іміджу та державної пропаганди.
Надгробна промова, яка вихваляла подвиг загиблого героя, без згадки автохтонності афінян — річ неприйнятна! Тому, пародіюючи надгробні промови Перікла, Сократ закономірно викликав ненависть у одноплемінників. Але філософ «дражнив гусей» зовсім не тому, що не любив батьківщину, а тому, що розумів усю «міфологічність», штучність пропагандистських трюків, які обдурюють людину.
Крім того, з радянського минулого ми чудово пам’ятаємо, як радянська пропаганда перетворювала трагедію народу у Другій світовій війні на всюдисущий, нав’язливий «білий шум». За часів Сократа, вірогідно, відбувалося щось схоже.
У IV ст. до н. е. згадка про автохтонію афінськими ораторами перетворилася на ідеологічну та риторичну банальність, на беззмістовний офіціоз, з якого знущався Сократ.
ПЛАТОН І «СКРІПИ»
На противагу своєму вчителю Платон ставився до міфу про автохтонність дуже серйозно. Його утопія, його ідеальна держава немислима без ідеологічних «скріп»!
Якщо вселяти афінянам міф про їхню автохтонність, про священний зв’язок із землею-матір’ю, то вони й захищатимуть її від «чужих», як свою реальну матір. Здавалося б, що у цьому поганого? Але філософ Карл Поппер оголосив у ХХ столітті Платона чи не родоначальником тоталітарного «закритого» суспільства, історичним втіленням якого стали такі держави-монстри, як-от СРСР і Третій рейх.
В обох випадках ідеї «крові та ґрунту», захисту батьківщини-матері від ворогів відігравали величезну роль у політичній пропаганді. Важко сказати, наскільки саме Платон винен у цьому. Але треба визнати, що з того самого насіння — почуття причетності до рідної землі та її історії — може вирости два пагони одночасно: жертовна любов до «своїх» та виправдання вбивства «чужих».
І якраз ідеологія та пропаганда роблять усе можливе, аби цей кордон максимально розмити, зробити його практично невиразним для особистісної свідомості.
ПЕЛАСГИ ТА АФІНСЬКА НЕВДЯЧНІСТЬ
З афінською афтохтонністю все було б гарно й патріотично, якби не один-єдиний факт. Обґрунтовуючи своє право на територію Аттики, самі афіняни автохтонами не були, навіть гірше — виступали по відношенню до давнішого населення цих земель як дикі варвари-завойовники.
Справа в тому, що до приходу сюди греків-ахейців, ба більше, греків-дорійців ці території населяв народ пеласгів. Науковці погано розуміють, чи були вони індоєвропейцями, чи ні, якою мовою говорили, куди зникли…
Зрозуміло одне, що цивілізаційно пеласги значно перевершували греків, які багато чого перейняли у них в сфері культури, релігії, містобудування. Запозичили вони в цього народу і саму ідею автохтонності, уявлення про хтонічне походження народу. Павсаній, зокрема, залишив нам розповідь про народженого землею праотця Пеласга.
Загалом греки зберегли про попередників добру пам’ять. Афінянам, наприклад, пеласги допомогли збудувати міські стіни, за що їм дозволили залишитися на споконвічній території та оселитися недалеко від Афін. На жаль, пеласги демонстрували зарозуміле ставлення до вчорашніх дикунів і новоспечених «автохтонів» в одній особі. Тому, порушивши цю дану раніше клятву, пеласгів викинули з Аттики, аби вони своєю присутністю не суперечили міфу про «велич Афін», що народжувався.
ЕЛЛІНИ ЕЛЛІНАМ НЕ РІВНЯ
Вражає те, що згодом афіняни не просто стали вважати себе спадкоємцями пеласгів, а також, як напише в одній зі своїх п’єс Арістофан, «природними громадянами в Аттичній землі» та тими, хто «незмінно мешкав у цій країні». Афінська політична міфологія пішла ще далі — вона почала стверджувати, що вони, афіняни, ці самі пеласги якраз і є!
Перевірити до цього часу цю тезу було вже ніяк не можна, але посилання Спарті та іншим полісам було цілком зрозуміле: ви — це щось одне й, безсумнівно, «новозроблене», а ми — щось інше та вочевидь «давнє». Автохтонність не лише удревнювала історію, вона говорила про перевагу народу, про його велику історію, про героїв і вождів.
Благородні афіняни різко протиставлялися всім іншим «неблагородним», у чому деякі дослідники вбачають апофеоз прагнення до «расової чистоти», яке почало виявлятися ще у відомому законі Перікла про громадянство 451 р. до н. э.
Подібна ідеологія обслуговувала експансіоністські устремління Афін, котрі, бувши лідером Морського союзу, фактично претендували на імперський статус — свого роду «архе», першооснову еллінського світу.
Афінський посол так обґрунтовував сиракузському тирану Гелону право Афін на командування союзним флотом: «Дарма ми, афіняни, стали наймогутнішою морською державою серед еллінів, якщо ми, найдавніший народ, єдині з еллінів, хто не є прибульцями, поступимося жителям Сиракуз».
БІЛЬШЕ МІФІВ, ХОРОШИХ І РІЗНИХ!
З того давнього часу мало що змінилося. І хоча сьогодні розмови про автохтонізм не є частиною серйозного наукового дискурсу, вони продовжують обслуговувати імперську ідеологію, право на війну. Тут тобі й нацистська легенда про гіпербореїв як далеких предків арійської раси, представниками якої є германці, і слов’яно-арійський міф, що обстоює генетичну безперервність історичного розвитку російського етносу на євразійській території.
З цілого зведення міфів виходить теза про фантастичну давнину японської державності та монархії. Північнокорейці вважають свою країну колискою людства, тому заборонили встановлювати відповідність між корейською та іншими мовами.
Південнокорейці, навпаки, азартно шукають подібні стародавні зв’язки, які підживлюють їхні імперські амбіції, дозволяючи записати до корейців десятки народів. І китайцям, до речі, цивілізацію принесли також вони. Наші найближчі сусіди поляки також не обійшлися без подібних концепцій. Теорією сарматського походження польської шляхти обґрунтовувалося право Речі Посполитої на всі підконтрольні території, зокрема й Україну.
ЯК УКРАЇНЦІ СТАЛИ ХАЗАРАМИ, А ЄВРЕЇ — НІМЦЯМИ
Втім, і українці оригінальністю політичних міфів полякам ніяк не поступалися. На рубежі XVII–XVIII століть ідея про походження хозарів була дуже популярною серед козацької старшини. Якщо козаки — це хозари, то про які претензії на етнічну, політичну, культурну та релігійну спорідненість із московитами може йтися? Цілком очевидно, чого домагалося козацтво, призначаючи хозарів на роль українських пеласгів.
«Інакше» походження» та окрема історична доля вимагають «інакшого», свого, окремого від Росії державного устрою. І все б нічого, але на території нинішньої України, окрім хозарів, можна виявити неймовірну кількість «автохтонів»: печеніги, торки, каратулі, половці, татари, черкеси, берендеї… Останні, до речі, заснували Берендєчів — нинішній Бердичів. А тюркське слово «майдан» сьогодні практично стало символом української ідентичності.
Прагнення будь-що довести свою автохтонність і приналежність до титульної нації може часом зіграти з вами злий жарт. 1933 року в Німеччині рабин і філософ Ганс Йоахім Шебсер видав роботу під назвою «Ми, німецькі євреї, готові до націонал-соціалістичної революції!»
У ній він доводив, що насправді євреї — це одне з німецьких племен. Це ті ж німці, які тільки говорять на ідиші — давнішій німецькій мові, ніж баварський діалект. А якщо євреї — це давні, автохтонні німці, то вони мають взяти активну участь у націонал-соціалістичній революції, в єдиному строю з іншими німецькими народностями.
ХХХ
Сучасні нації — це не монокультурне, не моноетнічне і часто навіть не мономовне поняття. За межами політичної міфології з ідеями про автохтонів, титульні нації та споконвічні культури виникають великі проблеми. Навіть шумери, яким приписується створення у Месопотамії першої в світі цивілізації, прийшли на територію, де до них жив інший, можливо, навіть більш культурно розвинений народ.
Арійцям на Індостані передували племена, споріднені з дравідійськими. Римлянам — етруски. Японцям — айни. Праотець Авраам прийшов до Палестини з Ура Халдейського. Відповісти, хто такі «автохтонні» китайці, що увібрали в себе понад 60 народностей, крім імперців-хань, взагалі неможливо.
Навіть маорі не можна з повним правом назвати аборигенами Нової Зеландії. Оскільки у VIII–XII століттях, коли вони з’явилися на цих островах, там уже хтось жив.
