МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ: на хвилях публіцистики та репресій
Микола Хвильовий / wikipedia.org
Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) обожнював число тринадцять. Народився 13 грудня 1893 року, звів рахунки з життям 13 травня 1933-го. Страждав на неврастенію. Мав нестерпний, вибуховий характер: запалювався, як сірник. Писав переважно вночі.
Спершу — вірші з розхристаними ритмами, згодом — коротку прозу. В ній рвав речення навпіл чи вискубував з них слова, мов пір’я з пташки. Відстоював історичне буття України. Мав чудову інтуїцію.
Якось перед цирковою виставою припустив, що може загинути акробат, а письменнику Аркадію Любченку вказав точну дату смерті. Так і сталося.
ХАРКІВ, БУДИНОК «СЛОВО», ЧЕРВОНИХ ПИСЬМЕННИКІВ, 5
Будинок «Слово» виглядав справжнім красенем. Мав п’ять під’їздів та шістдесят вісім квартир. У кожній — маленька кухня (щоб скип’ятити воду на чай — достатньо), парове опалення та балкон. У котельні — кочегарка, посеред двору — гора вугілля, на даху — солярій та душ. Взимку заливали ковзанку, влітку висаджували маргаритки та грали у волейбол на пиво. Товаришували.
Микола Хвильовий мешкав на третьому поверсі у квартирі під номером дев’ять. Разом з ним — дружина Юлія та її донька від першого шлюбу Любочка. Юля, казали, періодично захаращувала кімнати, тож мусили користуватися послугами прислуги.
Люба гарно грала на фортепіано, ходила з вітчимом на вистави «Березолю» та до консерваторії. Микола любив її, як рідну, називав Любистком.
Сам письменник відрізнявся неабиякою самобутністю. Смуглявий, із закудланим волоссям та бровами, що злітали у різні боки, жилавий, учепистий. Не переймався одягом, роками не знімав старечу солдатську шинель та потертий кашкет (кашкет тицяв на голову навпомацки), а от ноги утеплював.
Ходив швидко, розгонисто, але страждав від частого нежитю. Нервуючи, смикав плечима та їв насіння. Мав два обличчя: парадне й буденне. Найзручніше почувався в мисливській одежині: в грубій куртці, важких чоботях, заношених штанях. З торбою, рушницею, собаками на повідку.
Стрілецтво любив не лише як привід вполювати качку чи розпити чарку-другу, а як можливість розслабитися й безборонно поговорити, не оглядаючись на стіни, нашпиговані «жучками».
Письменник знав, що мешканців «Слова» звели разом недарма: за кожним рогом, кутом, вікном, чатує «жучок», така собі куля уповільненої дії. Ось чому полюбляв зникати на день, два, а то й тиждень. Ховався в очереті чи на галявині й подовгу міркував.
ВОЛОЦЮГА ФІТІЛЬОВ
Насправді Микола був не Хвильовим, а Фітільовим, просто вдачу мав непокірну, бунтарську, от і взяв собі такий псевдонім. Батька назвав безалаберним, але й сам втік недалеко. Двічі виключали з гімназій, захопився популярним на той час Горьким та його ідеєю «бродячої Русі».
В моду увійшли волоцюги: люди вільні, але завжди босі та голодні. Отож ніде подовгу не затримувалися. Працював чорноробом у котельні, вантажником цегли та коксу неподалік Іловайська та у Горлівці. Потому — Перша світова, Галичина, Карпати, Польща, Буковина, Румунія, де й застала революція.
На війні зазнав лиха, хирляві нерви розхиталися ще більше, але не полишав боротьби. Воював з німцями, гетьманцями, денікінцями. За неналежне виконання військового обов’язку отримав смертний вирок, та втрутилося кохання чи його ілюзія.
Саме Юлія Уманцева замовила за енергійного в’язня слівце, а може, вигукнула: «Стріляйте тоді й у мене!», а приречений із вдячності взяв та й одружився. Написав новелу «Кіт у чоботях», в якій прототипом виступила темноока Юля — жінка революції, неперевершений «Товариш Жучок».
Спочатку — кухарка, згодом — секретарка комосередку з носом — «голівкою від цвяшка». Вона високоідейна, мужня, безстрашна. Говорить російською, вдягається у колір хакі, але без ґудзиків, намагається відстояти права жінки на аборт. Їй завеликі чоботи та всі ці комуністичні гасла, але бунтарка вперто ходить «бур’янами революції».
Юлія стала другою дружиною письменника. Першою була Катерина. Ще у вісімнадцятому році закохані побралися, народили Іраїду, Хвильовий перебрався до харківського гуртожитку, а родина залишилася у Богодухові.
Одного дня Катерина прибула на гостину, а замість благовірного в кімнаті поралася якась жінка. Наводила лад, готувала на примусі, щось наспівувала з репертуару Олександра Вертинського. На цьому все й скінчилося.
Образа набула такого масштабу, що Катерина заборонила колишньому спілкуватися з дитиною. Як це переживав Микола — невідомо, але щойно Іраїда увійшла у бурхливий підлітковий вік та захопилася музикою, батько вирішив подарувати доньці білий рояль.
Катерина не дозволила прийняти такий дарунок. Інструмент залишився на вулиці.
МАЙСТЕР КОРОТКОЇ ПРОЗИ, ПЕЙЗАЖНИХ ДЕТАЛЕЙ ТА МИТТЄВОСТЕЙ
Хай би там як, а всередині Миколи вирували ідеї. Слова просилися в речення, от і вийшов вірш «Я тепер покохав город». В ньому гучно співали тротуари та лунав трамвайний дзвін. За ним — «Сині етюди». Короткі прозові твори, які вмить підняли початківця на недосяжну хвилю популярності.
Оповідання читалися важко й сприймалися як невротичні. Давався взнаки важкий травматичний досвід: поневіряння, голодування, «три роки Голгофи в квадраті». Бідолашного настільки підкосила неврастенія, що двічі ходив у поле, щоб застрелитися, але не зміг. Забракло духу. Тож називав себе боягузом та нікчемою.
Навесні 1925 року завдяки памфлету «Україна чи Малоросія» спалахнула гучна дискусія, бо в памфлеті закликав позбутися психологічної залежності від Москви та оспівував самостійний культурний розвиток.
Сталін тяжко обурився, написав Кагановичу, і Хвильовий мусив ліпити покаянного листа, але й надалі не полишав наміру відокремити українську культуру від російської та протиставити два народи один одному. Хоча б на сторінках журналів «Літературний ярмарок» та «Політфронт».
Того ж 1925 року разом з однодумцями (П. Тичина, М. Куліш, М. Йогансен) створили ВАПЛІТЕ (Вільну академію пролетарської літератури), в якій відстоювали складну літературу. Микола орієнтувався на Європу, обмірковував ідею рівноправності України в межах СРСР і несподівано для самого себе перетворився на політика.
А поки що у «Слові» працювалося натхненно. Прозаїк на смерку катався на ковзанах, роблячи великі кроки, накатавшись, подовгу палив, а потім писав до світанку. Зловживав алкоголем, вважав, що перед роботою не гріх надихнутися оковитою. Варто було пригубити горобинової, відразу розстібав верхній ґудзик, ніби душив власний комір.
Якось, перебравши, бився головою об стіну, на якій висіла карта світу. Стукався виключно по блакиті океану, мабуть, намагався втопитися. Москву палко ненавидів, називав «тюрмою народів», з Маяковським мав складну розмову на підвищених тонах, хоча був комуністом. Товаришував із Сосюрою, і той якось підкреслив: «Ми з тобою співці малинові».
Продовжував писати темпераментні, авангардні тексти, в яких великого значення надавав кольорам. Все, що утопічне, занадто мрійливе, — неодмінно голубе. Посідав перший щабель з популярності серед письменників і мусив нести тягар лідера покоління.
Час від часу відбувалися загострення: й особисті, й письменницькі. У такі моменти повертався думками до суїциду. Давалися взнаки розчарування політичні, бо не розумів, заради чого земля удобрюється людською кров’ю.
Подібними думками просякнута новела «Я (Романтика)», в якій молодий амбіційний чекіст, надто не вникаючи та не переймаючись, віддає накази про розстріли. При цьому байдуже споглядає пейзажі за вікном, оминаючи увагою очі підсудних та супроводжуючі папери. Невдовзі серед арештованих опинилася й рідна мати. Їй чекіст пустив кулю у скроню власноруч.
Затим — роман «Вальдшнепи», де головний герой ще вчора був затятим комунаром, а сьогодні геть маркітний. Бідолаха розчарувався в комунізмі, а влада — в авторові, от і знову довелося каятися. Цього разу покаянну писульку опублікувала газета «Комуніст».
ТРАВЕНЬ 1933-ГО
Тридцяті роки виявилися для публіциста нестерпними, бо розумів, що голодомор — це явище свідомо організоване. Микола почувався виснаженим, загнаним у глухий кут, і нагадував дрібну налякану пташку. Куди й поділися плечі, закошлані брови, кашкет та парадне лице.
Містом вешталися спухлі люди. Вони сиділи, спершись об паркани, простягали тремтячі руки, просили хліба. Хвильовий поїхав по селам, щоб побачити, що відбувається насправді, й ледве не збожеволів.
Миттю надіслав до ЦК Партії телеграму: «Село вмирає. Потрібна допомога», а у відповідь отримав наказ повернутися. Невгамовному швидко розтлумачили, що все йде за планом, і лише так можна перевиховати впертого куркуля. Тільки конфіскацією зерна можна змусити селянина вступати у колгоспи.
Того ранку чимдуж світило сонце, але в душі панував морок. Напередодні арештували товариша — Михайла Ялового, й Микола розумів, що він наступний. Ураз зметикував сценарій, як краще полишити це паскудне життя.
Любочка попрямувала до музичної школи, а до оселі завітали гості. Заходилися чаювати, хоча цукру не було. Юлія навіть вибачилася за цю неприємність. Господар метушився, повторював як заведений: «Все буде добре», грав на банджо, яке змайстрував з дерев’яного держака та кухонного сита. Бренькав та наспівував рядки з вірша Пушкіна «Біси».
В кімнаті виснув цигарковий дим. Пес Пом гучно гавкав, видно, просився на полювання. Микола чесав його за вухом та перепитував очевидне: «Пом, і ти тут?» Згодом попрямував у кабінет за рукописом (хотів почитати товариству те, що вночі спалив), але замість декламації пролунав постріл.
У будинку забігали, запанікували, а потім насіла болотяна тиша. Гупали лишень важкі чоботи представників влади. Покійника помили, одягнули в синю сатинову сорочку, жовту краватку та чорні штани. Дірку у скроні затулили ватою. Гулю у лівій скроні (куля застрягла у черепі) замаскували.
Пошепки обговорювали дві передсмертні записки. У першій Микола називав себе відповідальним за долю цілого покоління та зазначав, що «арешт Ялового — це розстріл цілої генерації». Все бідкався: «За що? За те, що ми були найщирішими комуністами?» У другій просив пробачення у пасербиці.
Наступного дня зібралося чимало люду, близько двох тисяч. Молодь — у вишиванках. Дівчата з квітами: щойно розцвіли півонії. «Березіль» прийшов у повному складі. Лесь Курбас не відходив від труни.
Дорогою до цвинтаря зупинялися трамваї. З медичного виходили студенти й приєднувалися до процесії. Будівельники кидали відра та заступи, приборкували чуби, обтрушували куртки від пилу.
Коли покійника опускали в яму, Остап Вишня не стримався й гукнув: «Микольцю, ми помстимося!» Драматург Куліш після завершення церемонії ліг на могилу й палко її обійняв.
Донька Іраїда теж приїхала попрощатися з батьком. Мати Хвильового скорботно похитала головою: «Ти за життя його не цілувала, то хоч поцілуй перед тим, як поховають».
ПРОБАЧ МЕНЕ, ЛЮБИСТКУ
З того дня «Слово» розгубило всі свої слова. Воно завмерло, заклякло, заніміло. Хвильового записали у вороги народу, заборонили читати його твори та вимовляти ім’я. Могилу зрівняли з землею й влаштували на місці кладовища парк розваг.
На початку Другої світової війни у славнозвісній будівлі лише в шістьох квартирах залишилися колишні мешканці. Всі інші зайняли нові жителі. Вони жалілися на привидів, торохтіння друкарських машинок, скрегіт ковзанів. У квартирі під номером дев’ять неодноразово чули постріл та чиєсь бурмотіння:
Пробач мене, моя голубонька сизокрила, за все. Свій нескінчений роман, між іншим, вчора я знищив не тому, що не хотів, щоб він був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив — значить, уже знайшов у собі силу волі зробити те, що сьогодні роблю. Прощай, мій золотий Любисток
Твій батько, М. Хвильовий
