НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 3: Африка — це дика й екзотична земля

Письменник, журналіст, доктор наук, викладач у Кембриджському університеті, автор бестселера How Asia works

НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 3: Африка — це дика й екзотична земля

Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

Поняття «стереотип» далекого 1922 року ввів американський соціолог Волтер Ліппман. Відтоді людство неодноразово переконувалося, як складно буває вийти за рамки «картинки у своїй голові». Джо Стадвелл — один із небагатьох, кому вдалося подолати інерцію мислення й перекинути міст єднання між культурами.

Понад 20 років він був редактором China Economic Quarterly. Результатом багаторічних спостережень став його бестселер «Чому Азії вдалося» («Як працює Азія»). Сьогодні Стадвелл розв’язує не менш амбітне завдання: він допомагає нам зрозуміти, як працює Африка.

В ексклюзивному інтерв’ю для Huxley він розвінчує 9 міфів про Африку, які побутують у західній культурній свідомості. Давайте разом із ним вирушимо в захопливу і вільну від стереотипів подорож африканським континентом.

Африка була дикою та екзотичною тією мірою, якою вона завжди була малозаселеною, сповненою недосліджених територій — скажімо, в пустелі Сахара або в регіонах на південь від Сахари (насправді невеликі групи людей завжди перетинали майже всі частини Африки та заселяли різні райони, включно з пустелями). На початку XX століття щільність населення в тропічній Африці була аналогічною щільності населення Англії напередодні нормандського завоювання в 1066 році.

Брак людей залишив достатньо місця для неймовірного розмаїття дикої природи. Ще 1800 року в Африці налічувалося 25 мільйонів слонів. Вони були однією з причин малої чисельності населення, оскільки не боялися людини без зброї та поїдали її посіви. Дорослий слон споживає 150 кілограмів рослинності на день. Слони переважали саме в зонах із середніми та високими рівнями опадів, до яких тяжіли хлібороби.

Тільки наприкінці XX століття чисельність слонів почали контролювати й обмежувати їхню популяцію заповідниками. У Східній Африці слони займали 87% загальної території в 1925 році, 63% в 1950-му і лише 27% в 1975 році.

Слони та інші дикі тварини блукали великими територіями Африки, оскільки були стійкі до паразитів, які переносила муха цеце, що є характерною для регіону на південь від Сахари. Домашня худоба не мала такої стійкості і не могла вижити в більшості цих місць.

Сонна хвороба, що її переносила муха цеце, знищувала популяції худоби й впливала на зростання людського населення навіть дужче, ніж малярія. Панівний температурний діапазон мухи цеце — тропіки — охоплює третину континенту. Історично епідемії сонної хвороби знищували худобу, що призводило до повторного занедбання сільськогосподарських земель, коли дикі тварини знову заселяли пасовища, де раніше гинули домашні тварини.

Величезна територія Сахари, що відокремлювала Європу від основної частини Африки, також сприяла уявленню про континент як про далекий і екзотичний. Ця пустеля займає майже 8,3 мільйона квадратних кілометрів. Вона стала предметом безлічі фантазій.

Ще 2004 року високопоставлений американський військовий, генерал-лейтенант Воллес Грегсон-молодший, говорячи про проблему ісламського повстанського руху, назвав Сахару «болотом терору». Насправді Сахара — це не «екзотична дика територія», а регіон із дуже варійованим рельєфом — не лише непридатна для життя пустеля, а й місце, де живуть мільйони людей, часто у швидкозростаючих містах, через які завжди проходили великі торгові маршрути. Сахара тісно пов’язана як із Середземномор’ям, так і з південними регіонами.

Історія рабства також вплинула на уявлення про «інакшість» Африки. Рабство існувало на континенті задовго до прибуття чужинців. Люди завжди були дефіцитним ресурсом в Африці, і місцеві групи захоплювали рабів, щоб отримати додаткову робочу силу. Оцінки частки африканського населення, поневоленого іншими африканцями в різні історичні періоди, сягають 30–60%.

Однак африканське рабство, яке часто включало інтеграцію поневолених родин у суспільство впродовж поколінь, було змінено зовнішньою работоргівлею. Це почалося з арабської торгівлі, яка шукала рабів для іншого регіону з низькою щільністю населення. Від шести до десяти мільйонів уярмлених африканців було вивезено до арабських країн, здебільшого після 1600 року, до того, як почалася страшна трансатлантична работоргівля.

Основним її двигуном був цукор, який вирощували в чотирьох п’ятих місць, куди відправляли рабів. З моменту появи цукрових плантацій у Бразилії в 1550-х роках, за якими швидко послідувало ввезення рабів, до початку експорту цукру з Карибського басейну в 1640-х роках і до останнього ввезення рабів до Бразилії в 1860-х роках, 12,5 мільйонів африканців було силоміць вивезено до Нового Світу.

Переважна більшість вирушила до Латинської Америки та Карибського басейну; лише близько одного з двадцяти рабів привезли безпосередньо в те місце, яке сьогодні називається США. Работоргівля сягнула піку в XVIII столітті, коли 6,5 мільйонів африканців, здебільшого із Західної та Центральної Африки, регулярно переправляли морем у кайданах; в окремі роки ця кількість становила від 70 000 до 100 000 осіб.

Таким чином, Африка сприймалася як дика й екзотична територія в уяві людей, оскільки вона була величезною і маловивченою, а нечисленне населення залишало місце для надзвичайного рослинного і тваринного світу, через Сахару та через найекстремальніший досвід людського поневолення. Цей образ ще більше був укорінений в Європі та Північній Америці завдяки популярним культурним творам, таким як фільми про Тарзана та «Африканська королева» (1951).

Сьогодні Африка вже не дика і не екзотична. З континентальним населенням у 1,5 мільярда осіб, яке зросте до 2,5 мільярдів близько 2050 року, людське життя й цивілізація поширюються по всьому континенту. Й досі залишаються дикі місця, але тепер вони являють собою природні зони, що охороняються та контролюються людьми, і великі пустелі — Калахарі та Сахара.

Значна частина сучасної історії Африки пов’язана зі зростанням міст. Континент переживає найшвидший процес урбанізації у світі. У 1900 році найбільші міста Західної Африки були зовсім невеликими: Лагос — 18 000 осіб, Аккра — 21 000, Абіджан — 10 000.

Сьогодні тільки в Нігерії, де кількість людей зросла до 230 мільйонів, налічується 80 міст із населенням понад 100 000 осіб. У Лагосі, найбільшому мегаполісі, 14 мільйонів жителів. По всій Африці кількість міст із населенням понад мільйон осіб досягла 50 до 2010-го і 93 до 2025 року.

Міський розвиток в Африці уособлюють насамперед прибережні та близькі до узбережжя міста. До 2020 року половина споживання припадала на 75 великих міст Африки, більшість із яких розташовані біля моря. У цьому сенсі найвдаліше в демографічному і географічному плані порівняння для Африки — це інший гігантський континент, оточений океанами з двох боків, — Південна Америка.

Як і в Південній Америці, в Африці завжди буде відносно малонаселений внутрішній регіон — величезні «пролітні» території, як то кажуть американці, з економікою, заснованою на сільському господарстві та видобутку корисних копалин. Центри населення і промислові кластери будуть зосереджені на узбережжі.

Однак Африка на третину більша за Південну Америку, і лише 10% її території перебуває в межах 100 кілометрів від узбережжя або судноплавної річки, порівняно з більше ніж чвертю території Південної Америки. Тут, імовірно, виникне кільце з густонаселених прибережних зон навколо величезного малолюдного внутрішнього регіону з кількома мегаполісами, як-от Аддіс-Абеба та Найробі.