НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 4: Африка — це конфлікти та політична нестабільність

Письменник, журналіст, доктор наук, викладач у Кембриджському університеті, автор бестселера How Asia works

НЕВІДОМА АФРИКА. МІФ 4: Африка — це конфлікти та політична нестабільність

Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

Поняття «стереотип» далекого 1922 року ввів американський соціолог Волтер Ліппман. Відтоді людство неодноразово переконувалося, як складно буває вийти за рамки «картинки у своїй голові». Джо Стадвелл — один із небагатьох, кому вдалося подолати інерцію мислення й перекинути міст єднання між культурами.

Понад 20 років він був редактором China Economic Quarterly. Результатом багаторічних спостережень став його бестселер «Чому Азії вдалося» («Як працює Азія»). Сьогодні Стадвелл розв’язує не менш амбітне завдання: він допомагає нам зрозуміти, як працює Африка.

В ексклюзивному інтерв’ю для Huxley він розвінчує 9 міфів про Африку, які побутують у західній культурній свідомості. Давайте разом із ним вирушимо в захопливу і вільну від стереотипів подорож африканським континентом.

фрику часто піддають критиці як нестабільний регіон, котрий роздирають конфлікти. У 2000 році The Economist назвав її «безнадійним континентом», помістивши на обкладинку людину зі зброєю в центрі карти Африки. У звіті зі Сьєрра-Леоне, зраненої війною, «жорстокість, деспотизм і корупція» пояснювалися «причинами, прихованими в [африканських] культурах».

З моменту початку епохи незалежності в 1950-х і 1960-х роках африканські держави боролися за створення національної ідентичності на тлі етнічної фрагментації, прагнули політичного прогресу у стосунках із традиційною аристократією та намагалися перейти від патримоніального управління до гнучкіших та меритократичних систем.

Однак слабка національна ідентичність призвела до численних конфліктів між конкуруючими етнічними групами, сприйняття відмінностей між якими посилилося в колоніальний період. Після здобуття незалежності було зроблено перші спроби встановити етнічну злагоду, але вже в 1960-ті роки почало домінувати однопартійне правління.

До 1980 року дві третини країн на південь від Сахари пережили періоди військового правління. Етнічні конфлікти досягли піку в 1980–1990-х роках. У середині 1990-х у 31 африканській країні одночасно не було миру — або через громадянську війну, або через гостре громадянське протиборство.

Згідно з даними Uppsala Conflict Data Program, за півстоліття, з 1960 до 2010 року, в африканських країнах сталося 43 громадянських конфлікти, які забрали понад тисячу життів кожен, загалом загинуло 6,6 мільйона осіб. Кількість жертв не була незвичайною, якщо враховувати граничну етнічну фрагментацію Африки і, відповідно, потенціал для конфліктів у міру зростання населення, а також якщо провести паралель із кровопролиттям, яке супроводжувало формування держав у Європі. Однак це відображало хронічну політичну нестабільність.

Кенійський дослідник Африки Алі Мазруї писав 1969 року про постколоніальне управління: «Нові держави в Африці… уже не є племінними, але ще не стали повноцінними національними». Прикладом хронічно дисфункціональної держави був Заїр — нині Демократична Республіка Конго — за Мобуту Сесе Секо.

Мобуту проводив жорстоку й винятково корумповану централізовану політику і став сумно відомим тим, що наймав надзвукові літаки Concorde для польотів до Парижа. Політичне життя було підпорядковане етнічному конфлікту. У 1990-х роках дві війни в Заїрі, до яких були залучені сусідні держави, призвели до загибелі близько п’яти мільйонів людей — переважно від хвороб і голоду.

Сьогодні східна частина ДРК залишається охопленою повстаннями, месіанськими рухами та етнічними війнами, які часто використовують у своїх цілях навколишні країни, особливо Руанда. У постійних цінах 2010 року ВВП на душу населення ДРК знизився з 1 000 доларів у 1960 році до 400 доларів сьогодні.

Іншим прикладом одного з безлічі харизматичних, але жорстоких лідерів, що з’явилися в умовах африканської політичної нестабільності, став П’єр Нкурунзіза. До 2020 року Нкурунзіза був президентом Бурунді. Він називав себе Верховним Лідером і Великим Наставником Патріотизму, а більшу частину свого правління проводив у турах зі своєю футбольною командою Hallelujah F.C., проти якої опоненти воліли програвати, щоб уникнути арештів і гонінь.

Нкурунзіза заборонив вуличні пробіжки, побоюючись, що їх використають для прикриття політичних зібрань. Коли вибухнула пандемія Covid-19, він вислав експертів ВООЗ і заявив, що Бог захистить Бурунді. Його смерть 2020 року, ймовірно, була спричинена Covid-19. Після 15 років корупції та бездарного управління Нкурунзіза залишив Бурунді, який у 1990-х роках мав аналогічний із сусідньою Руандою ВВП на душу населення, вп’ятеро біднішим за Руанду і з рівнем зубожіння у 2023 році близько 83%.

Корупція залишається однією з найсерйозніших проблем Африки. Нещодавній звіт Африканського союзу оцінив щорічні нелегальні фінансові потоки з континенту в 50 мільярдів доларів — кошти йдуть в офшорні фінансові центри та багаті країни.

Загальна сума вивезених коштів за останні п’ять десятиліть приблизно дорівнює обсягу допомоги, спрямованої в Африку. У 2023 році 10 із 20 держав із найгіршими показниками в Transparency International’s Corruption Perceptions Index були африканськими.

Велика частина вкрадених грошей припала на країни, що експортують нафту. З 1970 року, за оцінками експертів, Нігерія втратила майже 500 мільярдів, а Ангола — понад 100 мільярдів доларів. Серед ненафтових держав, звідки йшов значний капітал, були Кот-д’Івуар і ПАР.

Якщо говорити про останню, корупція та кримінальні структури проникли в серце однієї з найбагатших африканських країн саме під час каденції Джейкоба Зуми (2009–2018). Однак деякі постколоніальні держави Африки домоглися значного прогресу в побудові національної єдності, незважаючи на суттєву етнічну розрізненість.

Танзанія — одна з найбільш етнічно різноманітних країн континенту. Після здобуття незалежності 1961 року Джуліус Ньєрере зробив суахілі мовою державного управління, подав приклад особистої скромності та створив Міністерство національної культури і молоді для просування танзанійської ідентичності.

Історик Джон Іліфф зазначив: «Національна мова суахілі та півстоліття політичної стабільності зв’язали в одне ціле, можливо, найбільш етнічно різнорідне населення на континенті». Однак програма націоналізації та колективізації сільського господарства в 1970-х роках не принесла Танзанії економічних вигод.

Найуспішнішими постколоніальними африканськими державами стали ті, що розвивалися під коаліційними урядами. Ботсвана та Маврикій створили міжетнічні коаліційні уряди національної єдності, що дало змогу прискорити економічний розвиток. Відносно недавно в Ефіопії та Руанді були запущені програми розвитку під формально рівноправними міжетнічними коаліціями, але фактично керованими однією етнічною групою. Її щире прагнення до досягнення єдності дало позитивні результати.

Ще однією важливою політичною проблемою для Європи є сприйняття Африки як джерела здебільшого нелегальної імміграції. Африку вважають відповідальною за зростаючий потік економічних іммігрантів і людей, які шукають притулку, — тікаючих, приміром, від бідності та повстанських рухів у Північній Нігерії, громадянської війни в Південному Судані або довічної військової служби в Еритреї.

Понад мільйон африканців подали прохання про надання притулку в Європі в 2010-х роках, і їхня кількість продовжує зростати. Однак загальна кількість африканських іммігрантів становить менше однієї десятої від кількості біженців у Європі, а переважна більшість мігрує між африканськими країнами, а не переселяється за межі континенту.