СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ: школа радості Василя Сухомлинського
Василь Сухомлинський зі своїми учнями / napensii.ua
Василь Сухомлинський (28 вересня 1918 — 2 вересня 1970) — вчитель від Бога. Головним чинником для навчання та виховання вважав любов. За життя написав 48 монографій, 600 статей, 1500 казок, притч та новел. Його твори надруковані 53 мовами, загальний тираж — 15 000 000 примірників.
Найбільшу популярність здобула книга «Серце віддаю дітям». Вона витримала майже 55 видань та була перекладена 29 мовами. Отримав орден Леніна, медаль Макаренка та багато інших нагород. Все життя працював у сільській школі. Жив заради дітей. Собі не належав жодної хвилини.
ВІД ОНУФРІЇВКИ ДО УДМУРТІЇ
Вересень щойно народився. Підморгував жоржинами, айстрами, молодими маслюками. Пахкотів гарбузовою кашею. Стелився туманами, кукурудзяними качалками, бабиним літом. Галасував пташиним курликанням та шкільним дзвоником. Василь вийшов на шкільне подвір’я, глибоко вдихнув мікс ранньої осені та дитячого галасу й вкотре відчув безумовне щастя. Його серце було на віки вічні подароване дітям.
Вчителювати мріяв змалечку. Ще з того часу, коли ріс під очеретяним дахом, спостерігав, як батько майструє меблі та музичні інструменти, слухав мамині оповідки. Мати шила, пряла, вишивала, вправно фарбувала тканину. Була кругловидою, веселою, пухкою, мов щойно спечена булка. Ніколи не сиділа на призьбі та не марнувала час. Завжди в роботі. Згодом назвав своїх батьків народними педагогами, оскільки всі діти — Василь, Сергій, Іван та Меланія — стали вчителями.
Часи спливали важкі, сутужні. У розпалі голодного тридцять третього закінчив семирічку, далі — робочий факультет, а в сімнадцять дав свій перший урок. Викладав українську мову та літературу, бо вважав мову дорогоцінним скарбом. В ній слова скидалися на перли. Взяти хоча б «оксамит», «намисто», «рушник», «хустка», «знамено». «Височінь», «далечінь», «струмок». Головне: підбирати точні слова, бо неточні можуть зранити чи навіть вбити. Це те саме, що на уроці малювання замість олівця взяти цвях.
Невдовзі хлопчина доріс до завуча та закохався. Обраницею стала Віра Повша. Така ж юна, окрилена, щира. Молодята прожили разом всього два роки, аж раптом війна. Замість сонцелюбних ластівок — хижі сталеві бомбардувальники, замісто ранкової тиші — спалахи, вибухи, гіркі сльози. Вже у липні Василь вирушив на фронт, а Віра, притримуючи великий живіт, проводжала його. Жінка носила немовля: первістка.
Все змінювалося надто швидко. Молодий боєць закінчив курси молодших політруків у Москві, отримав призначення в стрілецький полк і перше поранення під Можайськом. Друге поранення виявилось фатальним. Десь під Ржевом воїн зазнав сповна.
У нього було уражене ліве плече, ліва рука розтрощена на друзки, один уламок пройшов недалеко від серця та зачаївся. Чоловік втратив багато крові, мав загрозу гангрени, пережив кілька складних операцій. Хірург все поривався відтяти руку, але боєць благав її зберегти. Лікар допитувався:
— Чому? Ви артист?
— Ні, я вчитель.
Зима неохоче відступала. Весна розгойдувалася помалу. Ледаче цвіли адоніс та чистотіл. Кущилося Вовче лико. Коридорами тупали скуласті жінки з рудим волоссям. За шпитальними вікнами — Удмуртія. Пагорби, ліси, реліктові дерева. До рідної Онуфріївки дві тисячі кілометрів.
ШКІЛЬНИЙ РОМАН
В евакогоспіталях провів більше чотирьох місяців. Все поривався повернутися на фронт, але був демобілізований з інвалідністю першої групи. Залишився у селищі міського типу Ува, що на березі річки Ва, та став директором школи. Селище жило на повну. В ньому і цегельня, і сірникова фабрика, і миловарний цех. Хімзавод, шкіряний, чавуноливарний.
На узліссях на довгих пурпурових ногах розкошували чорні лелеки, а місцеві жінки мало не щодня пекли табани, такі собі коржики з кислого тіста, та горохові кульки. Василь сумував за домівкою та коханою Вірою, злаковими ланами та гарячим хлібом на торішній пшениці. Саме там до нього долетіла страшна звістка: нема більше Віри, і синочка більше нема.
Онуфріївка миттю потрапила під окупацію. Віра залишила малого батькам, а сама заходилася партизанити. Розносила листівки, переховувала полонених. З часом її схопили, жорстоко катували, але жінка зціпила зуби. Тоді німці вдалися до свого улюбленого прийому: забрали хворого десятимісячного малюка типу для годування й поклали перед матір’ю голяка.
Віра ще дужче прикусила язик. Дитину вбили на її очах, бідолашній викололи очі, а за кілька днів повісили. Василь ледве впорався з болем. З ним довелося жити до скону, так само, як і з фашистським уламком, який зручно вмостився в огрудді.
Зими в Удмуртії тривали по пів року. Сніг сипався, як з борошняного мішка. Мороз насідав на щелепи та скроні. За короткою весною дибало літо. Квітли звичні для ока мати-й-мачуха та конюшина. Василь вправно викладав російську мову, дбав про учнів та вчителів. Звично зачісував волосся назад і говорив стиха. Вже тоді відрізнявся власним педагогічним почерком.
Якось до нього завітала з інспекцією представниця Народного комісаріату освіти Ганна Девʼятова. Молода, вродлива, усміхнена. Вона прибула перевірити готовність шкіл до нового навчального року, й Василева школа сподобалася найбільше, а ще — молодий худорлявий директор. Симпатія виявилась взаємною, зав’язався поштовий роман.
Рік молоді люди листувалися, а у сорок четвертому побралися. У березні того ж року дізнався, що його край звільнено, тому почав пакувати валізу. Ганна, яка до того мешкала в Іжевську та викладала в педучилищі, не хотіла пускати коріння в якомусь богом забутому українському селі. Погодилась лише познайомитись з чоловіковою ріднею, кілька тижнів погостювати, але гостина затягнулася на роки.
ЛЮБОВ, РОЗАРІЇ ТА САДИ ЗДОРОВ’Я
Оселилися в селі Павлиш, що на Кіровоградщині. В семи кілометрах від рідного обійстя. Василя враз призначили завідувачем райвно, а Ганна очолила школу. Роботи вистачало. Василь Олександрович відновлював школи, знаходив вчителів, дбав про парти, зошити, підручники.
Тлів серцем за дітей-сиріт, травмоване війною покоління, й розумів, що виховання та навчання має бути виключно любов’ю. Щоб дружина швидше опанувала українську, писав їй листи з перекладом. У сорок п’ятому в подружжя народився Сергій, у сорок шостому — Оля, у сорок восьмому слабкий та кволий Сухомлинський (давалися взнаки недоліковані рани) прийняв директорство у Павлиській школі, й почався його творчий зліт.
Школа виглядала кепсько: тісна й холодна. Через брак класів заняття проводились у три зміни, на всіх одна керосинка. До однієї стіни приліпився старий сарай, праворуч та ліворуч розкинулася пустка. Тридцятирічний директор поставив за мету створити щось унікальне, й засукав рукава.
Гуртом звели нові корпуси, розбили сад, розарій, заклали виноградник. Незабаром з’явилися своя пасіка, теплиця, голуб’ятня та метеостанція. Школярі розводили кроликів, вирощували яблука-груші, виготовляли сівалки та віялки, бо вважав, що розумове та фізичне виховання мають крокувати пліч-о-пліч. На зароблені гроші їздили на екскурсії до Москви та Ленінграда.
Педагог знав кілька іноземних мов і без кінця навчався. Щорічно виписував двадцять шість найменувань газет та журналів, звідусіль привозив книги. Всіх колег змусив отримати вищу освіту, частенько відвідував уроки, але жодного разу не озвучив недоліки привселюдно: лише на педраді. Підкреслював, що до хорошого уроку вчитель готується все життя. Опитувати слід так, щоб підопічні не переказували підручник, а завзято міркували, а з молодшими школярами заняття варто проводити у вигляді казки та гри.
З часом організував «кімнату казки», «острів чудес», «зелені класи», батьківську школу та сад здоров’я. Ідея «саду» виникла у серпні. Одного дня зустрівся з майбутніми школярами й зауважив, що діти бліді та мляві, тож слід загартовуватися.
Для цього змайстрував зі старшокласниками коло річки курені, в них — столики для малювання. Поруч — польова кухня, купальня, моторний човен. Великий фруктовий сад. Малі вставали удосвіта, купалися в ставку, робили вправи, снідали кашею. Прогулювалися лісом, садом, полем. Ласували кавунами, динями, сливами.
На обід — кукурудзяні качани, борщ, молода картопелька з кропом та хрумкі огірки. Вранці та ввечері — свіже молоко. Напередодні першого вересня першокласників було не впізнати: рум’яні, засмаглі, босоніж. Ось тепер вони готові до навчального процесу.
УРОКИ МИСЛЕННЯ
Сам прокидався вдосвіта, о четвертій. Обходив сад, далі — за робочий стіл. Рукописи лежали всюди: на полицях, дивані, стільці. Їх писав швидко, від руки, жодної книги не надрукував на машинці. Для колег — статті російською, для підопічних — казки, але виключно українською.
В них йшлося про сніжинки, змерзлих горобців, скляного чоловічка, пурпурову квітку, сиву волосинку, пихатого півня, вівчаря, бджоляра, їжачиху з їжачками. Статті охоче розміщували на перших шпальтах провідні газети та журнали: «Радянська освіта», «Учительська газета», «Комсомольська правда», «Сім’я і школа».
З ним листувалися батьки, письменники, студенти, священники та порушники, які перебували в колонії для малолітніх. Відповідав всім та кожному.
Його педагогіка суттєво відрізнялася від радянської. Сухомлинський заперечував оцінки, окрім похвали, адже низька оцінка принижує дитячу гідність та ламає крила. Доводив, що кожна дитина неповторна: не всім бути робітниками й робітницями. Слід плекати й письменників, художників, танцюристів. Зосереджуватися на гуманізмі, милосерді, любові до природи та повазі один до одного.
Виховував добром, а вчив дивуючи. Якщо наприкінці уроку нема запитань — це тривожний дзвіночок: вчитель виклався не на повну силу. На перше місце ставив не зубріння, а розмірковування.
Спростовував ідею ранньої соціалізації та інтернатів, в які батьки мали б віддавати своїх дворічних дітей, щоб цілком та повністю присвяти себе служінню батьківщині, бо дітей слід перш за все любити, підтримувати та заохочувати. Розвивати їхні креативні здібності та фантазування. Загартовувати.
Отож працював невтомно, незважаючи на стан здоров’я. За останні двадцять років життя написав двадцять книг. Деякі переписував по кілька разів.
«ВИХОВУЮЧИ СВОЮ ДИТИНУ — ТИ ВИХОВУЄШ СЕБЕ»
Сам із себе невисокий, з глухуватим розміреним голосом та сумним поглядом. Під час розмови дивився у вічі. Їв мало, полюбляв борщ, чорний хліб, компот. Голубці, яєшню, молоко. Вважав себе сільською людиною. Якось повертався з Німеччини з конференції та заїхав провідати доньку, що вже мешкала в Києві на квартирі. До чаю попросив хліба, поволі їв та дивився у вікно. Під кінець зауважив: «Боже, як тут люди живуть? Наче у вулику. Я б так не зміг».
До своїх дітей не застосовував покарання, лиш раз підвищив голос за невиконане домашнє завдання (вони до нього зверталися на «ви»). З родиною влаштовував тіньовий театр, щонеділі запрошував на прогулянку до галявини з джерелом. Коли малі хворіли, розповідав казки й ілюстрував свої розповіді. Багато знав про космос та сузір’я. З дружиною вів нескінченну педагогічну дискусію.
Після роботи сидів на ґанку й відповідав на запитання односельчан. Любив музику, грав на сопілці, обожнював хоровий спів, особливо пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». Слухав з дітьми «Політ джмеля», поетичні картинки Чайковського, твори Шуберта та Гріга. Заохочував зустрічати морозяне та липневе сонце. Спостерігати за ластівчиними піруетами. За мандрами мурахи, водомірки, усіляких жуків.
ЛЕНІН ЗАВЖДИ ЖИВИЙ
Та не обійшлося без заздрості й критики. Педагогові закидали «абстрактний гуманізм» та «попівські слова», бо жити слід «за Леніним» і писати, як всі. Бажано про те, як вождь носив колоду, пив морквяний чай та зустрічав ходаків, а не про цілющу силу джерела, єдність із природою та формування духовного світу дитини.
Треба палко у кожному абзаці дякувати Комуністичній партії. Низько вклонятися, прикрашати стіни червоними килимами та гаслами: «Партія — розум, честь і совість нашої епохи». Особливо постарався вчений Дмитро Лихачов зі своєю статтею «Нам нужна борьба, а не проповедь», яку надрукували в «Учительській газеті».
Він гучно висміяв «християнську мораль» педагога й докорив відсутністю цитат класиків марксизму-ленінізму та посилань на матеріали з’їздів. Василь ту статтю сприйняв занадто близько до серця. Написав розумнику відповідь, але її чомусь не надрукували.
ОСТАННІЙ ДЗВОНИК
Серце все частіше заникувалось, лікарі наполягали на серйозному лікуванні, але куди там. Наближався новий навчальний рік, слід було завершити статтю «Земля, праця, людина», підготувати школу. 2 вересня 1970 року його серце з уламком завмерло. П’ятдесятиоднорічний вчитель провів свій останній урок, притис до грудей айстри, зошити, класний журнал і попрямував до класу поверхом вище…
