Ирина Говоруха
Письменниця, блогер та журналіст
Liberal Arts
8 хв. на читання

НІНА МАТВІЄНКО: «Я так боюся не доспівати»

Ніна Матвієнко
Поділитись матеріалом
Ніна Матвієнко / jetsetter.ua

 

Ніна Матвієнко (10 жовтня 1947 — 8 жовтня 2023) — співачка, народна артистка України. Професійний стаж — п’ятдесят років. У репертуарі понад двісті п’ятдесят пісень, серед них — жодної російської. Все своє життя популяризувала українську пісню та українську мову.

Виконувала колядки, щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські, петрівчані, жниварські, обжинкові. Весільні, колискові, поховальні. Псалми, історичні, пісні про кохання. Записала тринадцять альбомів, чотири збірки.

Знялася у семи кінострічках та п’яти серіалах. Гастролювала Мексикою, Канадою, Америкою, Чехословаччиною, Польщею, Фінляндією, Кореєю, Францією, країнами Латинської Америки. Створила образ нової українки.

 

СІМЕЙНЕ КОРІННЯ. ПОЧАТОК ЛЕГЕНДИ

 

Хата колись була гарна: тепла, велика, дубова, проте вона згоріла. Іншу побудували нашвидкуруч, бо справно народжувалися діти. Перше знайшлося у 1940-му, через сім років — Ніна. Маленька, не більше двох кіло. Лежала у колисці й здебільшого помовкувала, навіть їсти не просила.

Мати човгала туди-сюди й дивувалася: «Ти ба, мовчить. Мабуть, помре». Але не вмерла, бо, як казали люди: «Мала ворона, а рот великий».

До оселі прийшли нові діти, згодом їх стало одинадцятеро. Одне взуття на всі пори року. Одна тарілка з борщем. Та варто було заграти бубну чи баяну, завжди бігла на звук. Обожнювала співати з матір’ю (змалечку чітко тримала свою партію у триголоссі).

Бідність не відступала, й виникла думка одне дитя віддати до інтернату. Там краще прогодують. Мати зупинила свій вибір на Ніні. Раз вона така жвава та балакуча, то нехай собі їде, адже краще за всіх зможе адаптуватися до нових обставин.

В інтернаті панували свої порядки. За будь-яку провину доводилося годинами стояти на колінах у кутку. Але нічого, відстояла. Жодного разу не святкувала день народження, тому довго не розуміла, що це за свято. Підопічним хіба що вручали кілька цукерок. Рятувало те, що в суботу приїздила додому, головне, щоб на заваді не стали морози з хуртовинами.

А ще з нетерпінням чекала на прихід літа — тоді цілих три місяці були поруч мама, хата, лани. Вставати доводилося рано, до сходу. Блисне промінь — час в’язати льон. Дівчинка робила це так швидко, що лановий не вірив, думав, переносить чужі пучечки.

Одного разу сховався й прослідкував, та Ніна виявилася кристально чесною. Вже пізніше односельчанка побачила артистку по телевізору й докорила: «Мабуть, співати легше, ніж жито жати». Лановий заступився: «Ніна вміє добре робити і те, й те».

Дівчина дійсно була старанною. Займалася легкою атлетикою та акробатикою, метала гранату. Часто закохувалася, але суто платонічно. У сімнадцять років сподобався вчитель Іван. Якось прийшов у двір, а вона з мітлою. Так і завмерла не в змозі поворухнутися.

Невдовзі Іван угледів дівчину на сцені й написав листа: «Здравствуй, птичка певчая». Той папірець Ніна зберігала довгенько.

 

Ніна Матвієнко в молодості
Ніна Матвієнко в молодості / instagram.com

 

МУЗИЧНЕ ПОКЛИКАННЯ ТА СЕРЦЕ АРТИСТКИ

 

Після інтернату пішла на роботу. Працювала табельницею, копіювальницею, помічницею кранівника на одному з заводів Коростеня. Ходила на прослуховування, а мама, спостерігаючи за її потугами потрапити в той чи інший колектив, іронізувала: «Ну дуйся, дуйся, може, якусь ноту видавиш».

З першої зарплатні пошила собі пальто, у ньому й завітала на вокальні проби до народного хору ім. Г. Верьовки. Її взяли й поставили солісткою, от і солювала більше двадцяти років. Тривалий час (17 років) була невиїзною, бо мала звинувачення в українському націоналізмі. Від неї вимагали включити до репертуару російські пісні, на що завжди відповідала: «Хочете російською — слухайте Зикіну».

Тріо «Золоті ключі» виникло спонтанно, але стало дивовижним. Дівчата заливалися так, ніби купали ноти у проточній воді. Мелодія лилася річкою, а потім раз — і розходилася на три дзвінкі струмки. З Валентиною (альтом) познайомилися в гуртожитку. Дівчина прийшла до коменданта запізно, коли всі місця були зайняті. Ніна запропонувала переночувати разом, тож кілька місяців дівчата перед сном ділилися сокровенним, вибудовували двоголосся.

Далі було багато колективів: «Київська камерата», «Кобза», «Мрія», «Березень», «Дударик», «Хрещатик», «Думка», Кубанський козачий хор. Бувало, вечорами збиралися, сідали на бордюрі та виводили щось неголосно, тихенько.

Випадково Ніна видала рядок на всю міць. Проспівала фразу й затихла, а у відповідь — соловейко. Коли пташка замовкла, вона знову завела. Соловей відповів ще раз. І ще. То звучало так щемко, так душевно, адже Матвієнко побудувала дует із птахою.

 

 

КОХАННЯ, СІМ’Я ТА СПІВ

 

Тієї любові могло й не бути, але так вже розсипалися зірки. Восьмого січня Ніна «щедрувала» у філармонії. Молодий художник Петро зі своїм батьком слухав, зачаровувався, а під кінець концерту вигукнув: «Вона буде моєю дружиною!» Батько схвально хитнув головою.

Молоді люди познайомилися лише через рік, і спершу просто товаришували. Поступово в розмовах почала проступати ніжність. Одного ранку Ніна вирішила подивитися на схід сонця коло Дніпра. Воліла побачити, як зірка спливає над обрієм. Раптом почула за спиною рішучі кроки. Її наздогнав Петро та зацілував до непротомності.

Справили весілля: одружувалися у Неділищі (рідному селі). Батьки поставили у саду столи й пригощали гостей варениками з чорницею, гречаними млинцями, кровʼянкою з тертою картоплею. Співали весільних пісень.

За рік народився первісток Іван, за ним — Андрій, за сім років — Антоніна. Діти зверталися до матері на «Ви». Коли почула, що донька успадкувала її голос, плакала від щастя, а рідний брат написав: «Я не вірю в Бога, але дякую йому, що ти перелила себе у власне дитя».

Спершу родина жила на Вітряних горах в однокімнатній квартирі. Увечері розкладали ліжка й не могли пройти, бо разом з ними мешкала ще й родичка. Ніна з Петром спали на шестиметровій кухні на розкладачці. Але нічого… Жінка готувала, вчила тексти, лікувала застуди.

 

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

 

Пісню «Дикі гуси» вперше виконала не сама, а вдвох із ще ненародженим сином, бо якраз була вагітна. Слухачі настільки пройнялися текстом та манерою виконання, що листи надходили мішками. Петро допомагав, писав ікони, розписував церкви. Виводив на полотні тополі з «нетополями», райські дерева, козака Мамая та задумливу дружину у червоному.

Ніна з репетицій та концертів бігла чимдуж додому, бо слід було всіх нагодувати й заколисати. Так, випадало захоплювалася, була велелюбною, але ніколи не допускала, щоби захоплення переросло у серйозні стосунки. Дбала про власну реалізацію та свободу. Траплялося, сумнівалася в людях, проте у пісні — зроду-віку.

Коли сталася Чорнобильська аварія, якраз поверталася з Латинської Америки. Ніхто з оточуючих не розумів наслідків, тому перепитала у хлопців з КДБ. Ті в одну душу: «Це гірше за атомне бомбардування в Хіросимі». Переліт був дуже тривалим, майже безкінечним, і всю дорогу додому співачка плакала.

В залі очікування зустріли усміхнені діти, чоловік, а у неї всередині — біда. Після приїзду дуже хотілося спати. Відчувала себе мухою, яка напилася отрути, й за кожним кроком падала. Дитина тягне на вулицю, на гойдалку, а жінка не в змозі ходити.

 

 

ІЗ ВДЯЧНІСТЮ ЩОДНЯ

 

Життя не спинялося ні на мить. Сини виросли, стали художниками (Іван постригся у ченці та отримав імʼя Януарій), донька пішла маминим шляхом. Петро з кращого друга перетворився на чужинця. Ніна не зраджувала собі.

До старості вела активний спосіб життя. Керувала авто, займалася спортом, плела гачком. До останнього носила довге волосся. Майже не користувалася косметикою, не вживала алкоголь, не їла м’яса, а улюбленим напоєм залишалося гаряче молоко. Писала вірші, есеї, оповідання. Якби не стала співачкою, вивчилася б на вчительку української мови та літератури.

День розпочинала з вдячності. Казала: «Господи, який ти мені подарунок зробив. Нагородив двома очима!» Бідкалася: «Ходжу до церкви, молюся, а гріхів не меншає». Обожнювала півонії, кавуни, лате без кофеїну. Вважала, що не варто шукати щастя, треба його творити самотужки.

Початківцям радила бути щирими перед своєю піснею. Поважала українські традиції й вимагала до різдвяного столу приходити у вишиванці. Однією з улюблених пісень була: «Наступає чорна хмара, а за нею сива. Чи є в світі така друга, як я, нещаслива…»

 

Ніна Матвієнко з дочкою Антоніною
Ніна Матвієнко з дочкою Антоніною / jetsetter.ua

 

ЩИРІСТЬ ТА ДУШЕВНИЙ СПОКІЙ

 

З часом стан душі змінився, й Ніна відмовилася плакати про мамину вишню. Забажала чогось жвавого, сучасного, тож заспівала з «Танком на майдані Конго», виконала пісню Каті Чилі, створила дует із Дмитром Монатиком. Після пятдесяти років спільного життя розійшлася з чоловіком, бо хотілося щирості та душевного спокою.

Продовжувала закликати весну, колядувати, колисати. Жодного разу не виконала твори про Леніна та партію, а власний вокал сприймала, як сповідь. Як очищення душі. Траплялося, після концерту підходили люди й казали: «Ми наче в церкві побували. Наче висповідалися й причастилася».

Залюбки озвучувала художні та музичні фільми. Стала оповідачем у мультику «Мавка. Лісова пісня». Отримала Орден Святого Миколи Чудотворця за вагомий вклад у примноження добра на землі та нагороду «Почесний громадянин Києва».

Якось несподівано жінці стало зле. Накотився біль і взяв у свої лещата. Діагноз виявився невтішним. Поки мала сили, гуляла босоніж по траві та пила улюблене лате. Просила не приїздити чоловіків, лише жінок: соромилася своєї безпомічності. Два місяці провела у лікарні й дуже сумувала за домом, через те труну з її тілом спершу привезли на подвіря, щоб «подихала» садом, пізніми квітами, обійстям. Помилувалася наостанку.

Про Ніну Митрофанівну казали, що її голосом співає та плаче Україна, а коли запитували, що перш за все зробить з настанням Перемоги, чули у відповідь: «На весь голос закричу: „Слава Україні!“»

Не встигла.

Не крикнула.

Співачка пішла у засвіти, але ми й досі чуємо її спів. У ньому сідає на порозі хати вечір, квітує ромашкою луг, кують про незворотне зозулі й котиться згори важке втомлене сонце.

 


При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво
Поділитись матеріалом

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: