СЕРІЯ НОТАТОК ПРО СВІТОВИЙ ФРОНТИР РОЗВИТКУ. НОТАТКИ З АФРИКИ 2: Кенія (Частина I)
Карта Кенії/Джо Стадвелл
Цією публікацією ми продовжуємо розпочату раніше розмову про Африку як про світовий фронтир розвитку. Цього разу, слідом за Эфіопією, об’єктом досліджень Джо Стадвелла стала Кенія. На наш погляд, Стадвелл невипадково для свого дослідницького проєкту, що стартував близько 4 років тому, обрав фронтирний дискурс.
Саме фронтирна оптика найкраще відповідає наростанню нелінійності та невизначеності розвитку в сучасному світі. Ідеї американського історика Ф. Дж. Тернера, що стояв біля витоків теорії фронтиру, згодом були запозичені іншими галузями соціально-гуманітарного знання. Фронтир є «універсальним» інструментарієм для вивчення пограничних станів як окремих соціумів, так і всього людства, що переживає глобальну трансформаційну кризу.
З «фронтирною» ситуацією сьогодні стикаються чимало держав. Україна — серед них. Тому кенійський кейс Стадвелла цілком може бути співвіднесений з українським досвідом. Ми знайдемо в ньому чимало описів процесів, схожих з українськими реаліями, хоча, безумовно, їм не тотожних. Багато що впізнаване: ставка на аграрний сектор, роль МВФ, інвестиційні амбіції Китаю, сильна залежність економіки від кон’юнктури на зовнішніх ринках, клановість, соціальна нестабільність…
Свого часу Джо Стадвелл став знаменитим як автор бестселера «Азійська модель управління» («Як працює Азія»). Сподіваємося, що нотатки Стадвелла про світовий фронтир розвитку допоможуть нам розібратися і в тому, як працює Україна.
З
погляду логістики Кенія — найважливіша країна у Східній Африці. Британські колоніальні інвестиції в порт Момбаса і залізничну лінію, що отримала назву «божевільна» через її вартість та амбіції, — від Момбаси до Кісуму на озері Вікторія, а потім і до Кампали — спричинили те, що Кенія тривалий час домінувала в торговельному доступі до Уганди, Руанди, Бурунді та східної частини Демократичної Республіки Конго (ДРК).
Момбаса також обробляє частину міжнародної торгівлі Танзанії. Зручне для логістики розташування дає надію, що Кенія може стати переробним центром регіону, а наявність родючих земель уздовж узбережжя, на північний захід від Найробі і навколо озера Вікторія, давно вселяє оптимізм щодо перспектив її розвитку.
З моменту здобуття незалежності в 1963–1980 роках середнє зростання економіки Кенії склало вражаючі 7,1 відсотка. Однак з початком серії фінансових криз і програм структурної перебудови Світового банку і Міжнародного валютного фонду, в період з 1980 по 2003 роки, воно впало до 2,9 відсотків. З 2004 року зростання відновилося до середньорічного рівня в 5,4 відсотка.
Під час кожного з цих періодів Кенія впевнено випереджала середні темпи зростання регіону на південь від Сахари. За номінального ВВП на душу населення у 2075 доларів США 2020 року кенійці були найзаможнішими громадянами серед жителів Східної Африки. Рівень бідності населення, визначений Світовим банком у розмірі 1,90 доларів США на день, впав із 44 відсотків у 2005 році до 37 відсотків у 2016-му.
Повідомляється, що з точки зору довгострокової перспективи найбільш вражаючими стали досягнення в освіті. У 1967 році на одного кенійця в середньому припадало лише 1,7 року освіти, сьогодні цей показник становить 10,7 років. На жаль, тестування показує, що ця освіта переважно має низьку якість — за даними Світового банку, знання 60 відсотків молодих людей у віці 19–20 років, які отримали середню освіту, як і раніше, не відповідають базовим стандартам грамотності.
ДЕЖАВЮ. ПОВЕРНЕННЯ КОЛОНІЗАЦІЇ
Але що найбільше вирізняє Кенію, так це мінімальне втручання уряду в економічну інфраструктуру, успадковану від колоніальної епохи. Щоправда, у сільському господарстві відбувся значний перерозподіл земель, що належали білим поселенцям.
Однак це було відповіддю на повстання безземельних кенійців, відоме як Повстання мау-мау, що розпочалося 1952 року і спричинило політичну реакцію за колоніальної епохи.
З 1954 року, згідно з Планом Суіннертона, було забезпечено підтримку «лояльних» і, переважно, забезпечених місцевих фермерів, у переході на вирощування товарних культур, як-от кава, що раніше було заборонено на консолідованих і приватних землях.
ЕТНІЧНИЙ КОКТЕЙЛЬ І «БІЛА ПЕРЕВАГА»»
Мабуть, найдокладніше й найцікавіше про британський колоніальний режим у Кенії розповіла Кароліна Елкінс у книзі Imperial Reckoning: The Untold Story of Britain’s Gulag in Kenya (2005 р.). Кенія, так само як і інші території на Сході Африки, опинилася під контролем європейців відносно пізно. Зрештою ці країни поділили між собою Німеччина та Велика Британія.
На початку ХХ століття британці активно почали залучати білих колоністів до створення високопродуктивних фермерських господарств. Серед них було чимало бурів із Південної Африки, з якими ще недавно британці вели важку війну. Після Першої світової загальна чисельність фермерів-переселенців, не рахуючи членів родин, становила приблизно 5000 осіб.
Вони отримували близько третини найбільш родючих кенійських земель в оренду на 99 років. Крім того, англійці стимулювали й масове переселення до Кенії індійців. Уже тоді між африканцями, бурами, англійцями та індійцями почали зароджуватися расові конфлікти, в основі яких лежали економічні інтереси. Європейські переселенці своє виняткове становище в колонії обґрунтовували традиційним для тих часів аргументом — перевагою білої раси
Редакція
З 1962 року, напередодні здобуття незалежності, британський уряд фінансував «Схему облаштування мільйона акрів», у рамках якої було придбано ферми у білих експатріантів. Знову загалом перевагу надавали заможнішим чорношкірим фермерам, при цьому здебільшого менш родючі райони виділяли для заселення «високої щільності» біднішими і безземельними селянами.
Уряд Джомо Кеніати після здобуття незалежності підтримав цей підхід, при тому що Кеніата, як відомо, назвав безземельних повстанців мау-мау «хуліганами». І це попри переконливі докази того, що наприкінці 1960-х років бідні фермери з невеликими володіннями, яким до того ж надавали значно меншу інформаційну підтримку, ніж більш забезпеченим, працювали успішніше.
Після того як Кеніата переміг і вигнав меншість прогресивних державних діячів, сільськогосподарська політика Кенії продемонструвала разючу спадкоємність із колоніальною епохою. Головна відмінність полягала в тому, що еліта великих землевласників стала темношкірою.
Сім’я самого Кеніати володіє великою ділянкою в тисячі гектарів, що простягається на північний схід від Найробі в бік Тіки та інших великих ферм, у так званому Білому нагір’ї, раніше визначеному британцями як сільськогосподарська територія тільки для білих.
Перерозподілу землі на користь чорної еліти і, в обмеженому обсязі, — на користь простих кенійців, а також зростання виробництва товарних культур для чорного ринку було достатньо для стабілізації становища в сільських районах після здобуття незалежності.
Особливо добре продавався чай, що, як і раніше, дає чверть експортних надходжень Кенії. Однак державна аграрна політика була надзвичайно пасивною. Основна частина експорту сільськогосподарської продукції, включно з чаєм, досі залишається неосвоєною через відсутність інвестицій для створення доданої вартості на місцевому рівні. Лише 13% земель, придатних для зрошення, були оброблені, а 98% сільського господарства ведеться на богарних землях (без штучного зрошення — прим. ред.).
І якщо члени Африканського союзу вже майже 20 років витрачають одну десяту бюджету на розвиток сільського господарства, то інвестиції Кенії, включно з національними та місцевими фондами, провідний дослідницький інститут сільських районів Кенії, Тегемео, оцінює приблизно в п’ять відсотків. В останні два десятиліття, згідно з висновками експертів, внесок сільського господарства у загальне економічне зростання в Ефіопії, Руанді і Танзанії був вищим, ніж у Кенії.
Коли на сільськогосподарських ринках дійсно відбуваються значні зміни, вони зазвичай — як і багато чого іншого в Кенії — зумовлені політичними інтересами еліти або окремими етнічними виборчими блоками. Наступник Джомо Кеніати — Даніель арап Мої — створив Національну раду зернових культур і продовольства, яка скуповувала надлишки кукурудзи, часто за цінами, вищими за ринкові.
Переважна більшість запасів кукурудзи в Кенії надходить з бази Мої в провінції Ріфт-Валлі. За нинішнього президента Ухуру Кеніати, сина Джомо, компанія Brookside Dairy, що належить його родині, стала основним переробником молока в Кенії, поглинувши конкурентів і захопивши частку ринку близько 45%.
У 2020 році уряд Кенії заборонив імпорт дешевого угандійського молока, вочевидь, порушуючи торговельні угоди Східноафриканського співтовариства (EAC). За словами кенійського економіста Девіда Нді, за уряду Кеніати з 2013 року маржа переробки молока збільшилася вчетверо, вартість молока для споживача зросла вдвічі, а ціна, яку фермери отримують у її найнижчій точці, зменшилася на 100%, хоча згодом протести вплинули на її зростання.
ЖІНКИ — ТАК, АФРИКАНЦІ — НІ
Багато кенійців у складі військ Британської імперії брали активну участь у Другій світовій війні. Керували ними британські офіцери, яких, щоб забезпечити ефективнішу комунікацію з підлеглими, змушували вчити суахілі.
У повоєнному управлінні британської колонії відбулися значні зміни. Ще у 20-ті роки було створено Законодавчу раду колонії, але африканців у ній не було. Щоб збільшити кількість білих виборців та отримати більшість у Раді, колоніальна адміністрація пішла навіть на надання виборчих прав жінкам-європейкам.
Утім, від 1928 року Закон про народне представництво зрівняв жінок у виборчих правах із чоловіками на всій території імперії. Білих жінок, проте не африканців. Лише 1948 року в Законодавчій раді разом з 11 європейцями та 7 індійцями отримали право засідати 4 чорношкірих кенійці. Однак такий компроміс не влаштовував по-справжньому жодну зі сторін
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
