ВИКРИТТЯ В НАУЦІ: куди поділися марсіанські канали
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop за мотивами картини Рене Магрітта «Портрет Стефі Лангі», 1961
У виразі «Так минає мирська слава» не йдеться про те, як саме. Спробую ліквідувати цю прогалину швидко й непомітно. У роки мого дитинства я, так само як і будь-яка начитана дитина, чудово знав прізвище Скіапареллі — відкривача нових світів, людини, котра майже переконала всіх, що і на сусідній планеті є розумне життя. А зараз, якщо хочете, перевірте самі — пошук у гуглі за прізвищем Скіапареллі видає дані про нього далеко не відразу, ціла низка сайтів присвячена його племінниці Ельзі Скіапареллі, дуже відомому модельєру. А де ж Джованні Вірджініо Скіапареллі (1835–1910), італійський астроном, чиє відкриття з величезним інтересом обговорював весь світ? Ось так вона й минає, мирська слава…
ЦІКАВИЙ СУСІД
З усіх планет Сонячної системі ближче до нас, ніж Марс, тільки Венера, проте вона постійно затягнута хмарами. А Марс ще й привертає увагу своїм червоним кольором, тому його як окрему «мандрівну зірку» (саме це й означає грецьке слово «планета») знали, щонайменше, ще астрономи Стародавнього Вавилону. Планету кольору крові пов’язали з кривавим богом війни, а астрологи призначили Марс відповідальним за агресивність та сексуальність, в тому числі й за здоров’я репродуктивних органів. І все це — поки Марс ніхто не бачив інакше ніж вогник у небі.
Але телескопи ставали потужнішими, і в 1659 році Християн Гюйгенс уже намалював першу карту Марса. Незабаром той же Гюйгенс разом із Доменіко Кассіні побачив на Марсі полярні шапки з льоду. А 1877 року, під час великого протистояння, коли Марс найближче до Землі, Асаф Холл відкрив у Марса два маленьких супутники — Фобос і Деймос. Досі багато галасують стосовно того, що за півтораста років до цього відкриття Свіфт у «Мандрах Гуллівера» досить детально описав ці супутники. Чи не марсіани повідомили йому цю інформацію?
СЛІД РОЗУМУ?
У період того ж великого протистояння Марс спостерігав і Скіапареллі, й результати його спостережень вразили всіх — він побачив на Марсі величезні прямі лінії. Їм мали відповідати об’єкти, довершеність яких могла б і не бути справою природи. Сам Скіапареллі не робив занадто ризикованих висновків — він назвав їх «протоками».
Але тонкощі полягали в тому, що протоки італійською — canali, і, перекладаючи його повідомлення на англійську, перекладачі вживали не зовсім точне слово canals, що означає саме канали — об’єкти штучного походження.
Хто ж прорив ці канали? Ясна річ — марсіани, хто ж іще! Ще 1686 року Бернар Ле Бов’є де Фонтенель у своїй праці «Розмови про множинність світів» припустив, що Марс може бути населеним. Вода на Марсі вочевидь є — полярні шапки збільшуються взимку і тануть до літа. Доба на Марсі майже така ж, як на Землі, нахил осі приблизно той самий — отже, й пори року схожі на земні. Чого б там не бути життю?
СУМНІВИ ЗНИКАЮТЬ
Скіапареллі створив карту Марса, на яку наніс понад 100 каналів. Він дав їм назви великих річок Землі — Євфрат, Ганг, Оксус (Амудар’я) та подібні до них. Інші дослідники теж почали бачити на Марсі канали й публікувати карти — не зовсім схожі на карту Скіапареллі, але ж Марс так далеко: подивимося в телескопи побільше, і все з’ясується!
1890 року Скіапареллі припинив свої дослідження марсіанських каналів, оскільки у нього погіршився зір, але трохи пізніше припустив, що вони могли бути штучними спорудами. Відомий американський астроном Персіваль Ловелл (чия роль у відкритті відставної планети Плутон була настільки великою, що її астрономічний знак, який складається з літер P і L, пов’язують не лише з першими літерами назви планети, але і з його ініціалами) продовжив його дослідження і врешті виявив на Марсі більше 600 каналів — не зовсім там, де Скіапареллі, проте набагато більше!
Після виходу його книги 1908 року «Марс як обитель життя», де він висловив практичну впевненість у тому, що на Червоній планеті є розумне життя, більшість вважала питання вирішеним. Втім, коли у Франції ще в 1900 році встановили премію у 10 000 франків для того, хто зв’яжеться з розумними мешканцями іншої планети, спеціально зазначили, що Марс не беруть до уваги, бо ж з ним і так все зрозуміло й контакт із марсіанами буде встановлено найближчим часом.
ВІЙНА І МИР СВІТІВ
Література не могла залишитися осторонь. На книжковий ринок бурхливим потоком хлинули твори про польоти на Марс, залишаючись на піку популярності кілька десятиліть. Майже відразу з’явився один із найвідоміших творів на цю тему — «Війна світів» Веллса, в якому жахливі марсіани, що харчуються людською кров’ю, висаджуються в Англії, розбивають вщент англійську армію, але в підсумку всі вимирають від земних мікробів, до яких не мають імунітету. Щонайменше двічі радіопостановки за цим романом накоїли лиха.
1938 року в США молодий Орсон Веллс поставив одну з таких передач настільки реалістично, що приблизно мільйон із шести мільйонів слухачів вважав це реальним репортажем про навалу й запанікував. Особливих заворушень не було — це газети потім розписали всілякі жахіття, але нерви людям попсували. Подекуди навіть мобілізували національну гвардію, а кількість дзвінків у поліцію перевищила 2000.
Ще дужче нашуміла радіопостановка в Еквадорі, де автори від великого розуму не лише цілком стилізували її під документальний репортаж, а ще й стали називати прибульців замість правильного іспанського marsianos неіснуючим словом marsistos, і паніка від вторгнення у країну марксистів, яких і без того вважали загальносвітовим страховиськом, досягла межі. Коли все з’ясувалося, натовп розлючених еквадорців розгромив радіостанцію і 6 осіб, включаючи племінника та дівчину режисера постановки, загинули, а сам режисер втік до сусідньої Венесуели.
СЕРЦЯ МАРСІАНСЬКИХ ПРИНЦЕС
У «Війні світів» майже не знайшлося місця для любовних переживань учасників. Це було радше винятком із правил — у дешевих романах про пригоди на Марсі, що розплодилися, відважні земні супермени щосили завойовували любов чарівних марсіанок, переважно не простих жінок, а місцевих принцес і королев (до речі, на думку авторів, жодних фізіологічних перешкод для такого кохання не мало існувати — у героїв навіть діти народжувалися).
Подібних сюжетів вистачало не тільки в англомовній літературі — роман Олексія Толстого «Аеліта» створений за тими ж лекалами. Між іншим, в СРСР він був не єдиним — ще раніше, в 1908 році, видатний більшовик Олександр Богданов створює роман «Червона зірка», де головний герой, революціонер Леонід (на Марсі, що показово, — Ленні), крім запозичення марсіанського досвіду (на Марсі, як ви самі розумієте, давно комунізм), крутить роман із чарівною марсіанкою Нетті.
Серед літератури про Червону планету є й дуже гідні книги — «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері, блискучий роман-попередження, «Друге вторгнення марсіан» Стругацьких — про те, як інопланетяни не завойовують, а запросто купують Землю, віддаючи землянам шалені гроші за їхній шлунковий сік, та інші якісні книги. Але початок «марсіанському буму» у фантастиці, безумовно, поклала інформація про марсіанські канали, яка породила майже незламну впевненість у тому, що брати по розуму живуть просто під боком.
ЧОМУ ВСІ КАРТИ РІЗНІ?
Канали стають не лише незаперечним фактом, а навіть приводом для заздрощів жителів Землі — чому у нас такого немає? Щось, звісно, робиться: 1869 року запрацював Суецький канал, 1880-го почав будуватися Панамський, 1893 року відкрився Коринфський канал, а в ХХ столітті СРСР майже даровою робочою силою збудував масу каналів — Біломорсько-Балтійський, Волго-Балтійський, Волго-Донський — і навіть породив нове слово, абревіатуру слів «ув’язнений каналоармієць» (рос. «заключенный каналоармеец») — «зека». Дійсно розглядалися ідеї про те, щоб побудувати канали в Африці, заповнити їх нафтою й підпалити — нехай марсіани нарешті нас помітять і прилетять на допомогу.
Але все чіткіше виникало питання: чому схеми каналів, намальовані різними науковцями, не надто схожі одна на одну? Що кращими ставали телескопи, то менше в них було видно каналів, хоча мусило бути навпаки… Деякі дослідники вже почали відверто називати канали на Марсі «оптичною ілюзією» — скажімо, Вінченцо Черуллі. Цю гіпотезу теж слід було перевірити…
У 1903 році англійський астроном Маундер поставив цікавий експеримент. Він показував людям диски з цілковито хаотичним набором плям і запитував, що вони бачать. Уявіть собі — більшість із них знаходила на цих дисках прямі лінії не гірші за марсіанські канали. Чекали на створення кращих телескопів, які врешті-решт підтвердять або спростують цю гіпотезу. Втім іще в 1950-ті популярна література серйозно обговорювала канали і нетерпляче чекала, коли космонавтика, що зароджується, розв’яже це питання остаточно.
ВСЕ З’ЯСУВАЛОСЯ
Космонавтика дійсно приділила Марсу чималу увагу, і для гіпотези про канали це виявилося згубним. До Марса з того часу вже відправили понад 30 кораблів — більша частина польотів завершилася невдачею, але геть не всі. 1965 року американський зонд «Марінер-4» передав на Землю понад 20 якісних знімків марсіанської поверхні. На них не було помітно жодного каналу — кам’яні пустелі, мертві долини, і жодного сліду майже бездоганних прямих ліній, які бачили Скіапареллі й Ловелл!
Щоправда, і фото з космосу часом породжували дивні гіпотези про життя на Марсі. Зонд «Вікінг» у 1976 році передав кілька незвичайних фотографій, на яких можна було розгледіти щось на зразок земних пірамід, а на одній — навіть подобу людського обличчя! Але з’ясувалося, що це вигадало програмне забезпечення, яке обробляє інформацію з космосу, а те, що здавалося обличчям, було просто безформною купою каміння.
Справа не обмежилася фотографіями — на даний час на Марс успішно сіло 8 марсоходів. Перший з них, радянський «Марс-3», пропрацював рівно 14,5 секунд, проте американські функціонували десятиліттями (два з них, «К’юріосіті» та «Персеверанс», працюють і зараз), пройшли десятки кілометрів різними районами Марса, передали на Землю тисячі й тисячі фотознімків — і на жодному з них немає нічого, хоч трохи схожого на колись так добре помітні на Марсі канали.
Якщо не припускати чогось зовсім уже абсурдного, на кшталт того, що марсіани самі закопали ці канали, аби не привертати небажаної уваги навіжених сусідів із Третьої планети, залишається визнати, що ніяких каналів немає, і невідомо, коли вони будуть.
А ЩО Ж БУЛО?
Майже ніхто не звинувачує Скіапареллі (до речі, безсумнівного дальтоніка) та інших спостерігачів каналів у свідомому обмані — зважаючи на все, вони стали жертвами ілюзії, описаної Маундером, і побачили те, що мріяли побачити, а не те, що є насправді.
Бачив же колись італієць Трувело, що колір плям на Марсі змінюється з порами року — чи не рослини це, адже на Землі теж так! Радянський астроном Гаврило Тихов навіть доводив, що у марсіанської рослинності синє листя — де ці рослини взагалі та й канали разом з ними? Однак у цьому немає нічого прикрого. Людині властиво помилятися, людській науці — також, і важливо не це, а те, що сумлінна й талановита робота науковців такі помилки виявляє та виправляє.
До того ж і користь від цієї гіпотези людська цивілізація отримала чималу — з’явився потужний стимул до вивчення сусідньої планети і, що, мабуть, важливіше, виникли чудові твори мистецтва, які залишили в пам’яті практично кожного з нас чарівний голос із космічних глибин: «Де ти, де ти, де ти, Сину Неба?»
ЛІТЕРАТУРА
- Ш. Едсон, Д. Сперроу. Марс. Таємниці Червоної планети. М., «Манн, Іванов і Фербер», 2021, 80 с.
- В. О. Бронштен. Планета Марс. М., «Наука», 1977 г. 96 с.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
