КОЛЕКТИВНА ПАМ’ЯТЬ ПРО ВІЙНУ — ШЛЯХ ДО САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ
Наталія Кривда, докторка філософських наук, професорка кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академічна директорка Единбурзької бізнес-школи в Україні
Створення колективної пам’яті про російсько-українську війну — надважливе завдання на шляху остаточного самовизначення України. Рушіями цього процесу є ми всі — академічні установи, науковці, дослідники, засоби масової інформації, державні установи та інституції, громадянське суспільство та кожен українець зокрема.
ПОШУК СЕНСІВ, ПРИЙНЯТНИХ ДЛЯ ВСІХ
Психологічна травма спричиняється не тільки самою трагічною подією, а в першу чергу спогадами про неї. Як наслідок, людина знаходиться у нескінченому процесі переживання травми, який є нищівним для психіки. Один із найпотужніших способів детравматизації — репрезентація травми та її подальша раціоналізація. Щодо російсько-української війни саме раціоналізація є найскладнішим етапом: необхідно відшукати у нашому колективному та індивідуальному горі такі сенси й цінності, які будуть прийнятними та зрозумілими не тільки культурним і державним діячам, а всім українцям та окремо кожному з них.
Перед українським суспільством зараз стоїть завдання перетворити цю національну травму на частину нашої культурної пам’яті. В цьому контексті велике значення має так званий ефект вцілілого, або те, що перебудовує людину і перетворює її біль і провину на відповідальність. Те, що, кінець кінцем, має терапевтичну цінність.
Єдиний спосіб для нас почувати себе краще, вийти з цієї травми — втілити свою відповідальність перед тими, хто загинув у цій війні. Тут буде доречно згадати відомого французького інтелектуала П’єра Нора, який казав, що окремі тригерні тези, слогани, пісні, споруди та витвори мистецтва стають «гачками» для культурної пам’яті. Й тим самим відновлюють ідентичність нації. Ці «гачки» чіпляють нас та нагадують, хто ми є насправді.
РУШІЇ СТВОРЕННЯ КОЛЕКТИВНОЇ ПАМ’ЯТІ
Існує поняття комунікативної пам’яті: це пам’ять трьох поколінь. Ваша бабуся розповіла вашому татові, тато розповів вам, ви будете розповідати своїм дітям про те, що пережили. А є культурна пам’ять — це те, що ми відбираємо з усього обсягу подій, які відбулися з нами як із суспільством. Із цих фрагментів ми створюємо власну культурну історію.
Хто є головними рушіями цього процесу? Це точно академічні установи, науковці, дослідники, засоби масової інформації. Також — державні установи та інституції. Ба більше — громадянське суспільство та кожен українець зокрема. Сукупно це визначить, чи буде трагічний досвід російсько-української війни репрезентовано та раціоналізовано у нашій колективній пам’яті, мистецтві та подальшому світосприйнятті.
Роль громадянського суспільства тут є надважливою, особливо з урахуванням українського законодавства. Завдяки децентралізації саме місцеві громади ухвалюють рішення щодо пам’ятників, перейменувань вулиць, увічнення пам’яті про події чи окремі персоналії. З іншого боку, це потребує потужної роботи. Створення колективної пам’яті — це діалог, пояснення, подолання внутрішніх та зовнішніх конфліктів.
НАВ’ЯЗУВАННЯ ПАМ’ЯТІ
Треба усвідомлювати, що Росія поки що виграє битву за пам’ять про минуле України, про причини та наслідки Другої світової війни. Ця країна, по суті, нав’язує світу своє однобоке й викривлене бачення історії. Донедавна ця політика знаходила послідовників навіть в Україні, але розв’язана Росією повномасштабна війна остаточно протверезила наше суспільство.
Існує політика пам’яті та політика забування. І ми, українці, маємо знати, що пам’ять про Голодомор та Розстріляне відродження була офіційно заборонена у СРСР. Ці трагічні події української історії наполегливо викреслювалися з нашої пам’яті та культури. Це був свідомий процес, який в Росії й зараз зведено у ранг офіційної політики.
Пам’ять може виступати як об’єктом, так і суб’єктом. Вона сама себе може нав’язувати, якщо це прийнято на політичному рівні. Ми маємо працювати з термінологією, вербалізувати всі жахливі речі, які зараз відбуваються в нашій країні. Так, це важко, але вкрай необхідно для нашої самоідентичності та подальшого збереження пам’яті.
ПАМ’ЯТЬ ЯК СПІЛЬНИЙ СПАДОК
За визначенням французького публіциста й історика релігії Ернеста Ренана, ідентичність нації — це спільне володіння спільним спадком. Спільне володіння багатим спадком споминів. Чи можуть травми, жертви та трагічні події російсько-української війни стати фактором консолідації? Можуть. Адже, за Ренаном, спільне терпіння єднає більше, ніж спільні радощі. В національних споминах смуток має більше значення, ніж тріумф: смуток накладає обов’язки, смуток спонукає до спільних зусиль.
Вписування травматичного досвіду в систему образів, значущих для колективної ідентичності певної спільноти, заведено називати культурною травмою. З культурною травмою доведеться ще попрацювати, бо це не реальна травма, яка з нами відбувається прямо зараз.
Травматичний досвід дуже важливий для колективної ідентичності. Пам’ять — це завжди актуальний феномен. Вона формується не для минулого, не для попелу, але для вогню, Згадаймо слова українського філософа Олександра Філоненка: «Пам’ять — завжди свідоме формування уявлення про самих себе для майбутнього».
Універсальної пам’яті не існує, вона завжди прив’язана до пам’яті конкретної групи, нації, спільноти, громади. Консолідація українського суспільства визначає візію нашого майбутнього, і ця візія виглядає як проговорена, прописана і відтворена в культурних артефактах культурна пам’ять.
Матеріал підготовлено за сприяння платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво».
