ВИШНЕВИЙ САД МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО
Микола Вінграновський / wikipedia.org
Микола Вінграновський (7 листопада 1936 — 26 травня 2004) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист і поет. Лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Його називали «степовим Сварогом», «вінграном», «маршалом літератури». Величали легким, але ніколи — легковажним. Чоловік на правій руці не мав вказівного пальця, та зроду-віку це не коментував. Вірив у Бога, хоча до церкви не ходив. Писав густі вірші: з одного можна було зробити два, й читав так, що перехоплювало дух. Дебютував одночасно з Іваном Драчем. За дитячі твори отримав Шевченківську премію. Впродовж чотирьох років головував в українському ПЕН-клубі. Знявся в чотирьох художніх фільмах і сам відзняв чотири художні та вісім документальних стрічок.
БАЛЕТКИ ВІД ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА
Г
олоднечу допомогли пережити вишні. Мати возила ягоди на продаж, завдяки вишнику й вистояли. А навколо стелився Мамаєвий степ. За степом починався інший, ще більш мозолистий. Хлопчина вбирав у себе полин, глуху кропиву-шавлію, стоколос прибережний. Гарно вчився, грав у драмтеатрі дзвінким металевим голосом. Чекав з війни батька, який пройшов пекло на землі й повернувся.
У 1955 році Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва, та не встиг провчитись і двох тижнів, як викликали до ректора. Зайшов у кабінет, а там, крім головного, застав чоловічка, що вмостився на дивані. Міцний, смуглявий, з паличкою, яка тоді слугувала модним акцентом. Про те, що то сам Олександр Довженко, студент не здогадувався. Та й взагалі не цікавився, хто автор стрічок «Земля», «Арсенал», «Щорс» та «Мічурін».
Його попросили прочитати те, що читав на вступних іспитах, от він і дав «Ґонту в Умані» з поеми «Гайдамаки». Сам із себе показний, височенний, у матроських штанах кльош, надісланих братом із Мурманська, в синій безрукавці та балетках. Підошва, щоправда, відклеїлась, тож мусив зшити проволокою.
Так і ходив вже з тиждень, ніхто не помічав, а Довженко мав гостре око, враз зауважив. Не дослухав до кінця, підвівся й резюмував: «Хлопче, ти їдеш до Москви. Будеш навчатися у ВДІКу». Увечері завітав до режисера додому, а там на поличці приготовані п’ятдесят карбованців на нове взуття.
З того часу, що б не складав, звірявся з Довженком. Присвячував щемке: «Стояв задумливо, зіпершись на тин, з чолом Вітчизни білий мій учитель». Спершу жив у маестро в його московській квартирі, от і пішли чутки, що Микола — позашлюбний син. Плітки дочимчикували до рідного села.
Однієї мокрої безсніжної зими юнак приїхав додому на Різдво. На столі — вареники, кутя, горохові січеники. Незмінна гасова лампа, бо електрики ще не було. Праворуч — дядьки з тітками, ліворуч — брати-сестри. Посиділи, повечеряли, поспівали. Коли вийшов на подвір’я, щоб погратися з собакою Волоханем, мати прослизнула слідом та перепитала чужим стишеним голосом, чи то правда, що всім та кожному розповідає, ніби є сином Довженка. Тяжко болів їй той поголос.
Насправді жив у гуртожитку, в кімнаті № 428. В ній стояло чотири ліжка: його коло вікна. Вже тоді римував тепло, густо-насичено. Швидко став справжньою зіркою: зіграв головну роль у стрічці «Повість полум’яних літ». Автор сценарію — покійний вчитель, режисерка — його вдова Юлія Солнцева.
Все починалося з пожежі й знесиленої жінки, яка бігала у вогні та кричала підпаленою пташкою. Кругом — розбурхані чорноземи, попелища, лишень вітряк за інерцією здіймав за вітром крила. Звичайний колгоспник Іван Орлюк став солдатом, дійшов до Берліна, а повернувшись додому, вийшов на щойно зоране поле та зробив перший посів. Стрічку відзначили преміями міжнародних кінофестивалів у Каннах, Лондоні та Лос-Анджелесі, а от у Києві зустріли прохолодно.
Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.
Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.
ГАНЬБА УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛІСТОВІ
Молодий режисер влаштувався на кіностудію, написав сценарій «Світ без війни», а його сховали в шухляду. Редактори, точніше редактриси, новачка ненавиділи, оскільки «не тим пахнув». Перегодом оточення потеплішало, де б не з’являвся, всюди стікався натовп і слухав оповідки, роздуми, байки, бо оратором був неперевершеним.
Міг на ходу вигадати історію про свою африканську засмагу, як і текст виступу на римському симпозіумі міжнародних мов. А ще читав вірші… Робив це так натхненно й магічно, що слухачі спершу стискалися на кшталт пружини, а потім вибухали оваціями.
У 1961 році вийшла збірка «Атомні прелюди». Її сприйняли двояко, адже партія підказувала, як правильно міркувати та робити висновки. Унаслідок односельчани, йдучи повз батьківську хату, гучно кричали: «Ганьба українському націоналістові!» Микола подібне переживав важко, та римувати не припинив.
Якось із колегою вирушили на творчі зустрічі до Запоріжжя. За виступ платили вісім рублів, читання проходили то в одному цеху «Запоріжсталі», то в іншому, увечері — в гуртожитках для розконвойованих. Подібний щільний графік достобіса виснажував, через те вранці було несила встати з ліжка, але Миколі хоч би хни.
Щойно розвиднювалося, йшов на базар по курячі яйця. Пив їх та народжував вірші. Коли завершував, будив сусіда з бадьорим: «Василю, ну чого ти лежиш, як собака. Краще послухай:
Цієї ночі птах кричав
У небо відлетіле.
Цієї ночі сніг упав —
На чорне впало біле.
Цієї ночі уночі
Ми тихо говорили…
Різдвяні пахли калачі,
Шибки в мороз горіли…»
Подекуди після декламації просив налити «сльозу», проте склянки не було. Тоді випивав чергове яйце й простягав шкаралупку. Вірші писалися важко, кожне слово доводилось вишукувати: воно «мало вистрелити». Траплялися дні й цілі місяці, коли взагалі нічого не «мережилось», і то була його найбільша мука. Творити з примусу не виходило, вичавлені слова ставали гидкими й ненависними.
Всередині трусило від несказаного. В такі хвилини рятували вода, ліс, гроза й дорога. Ну і, звичайно, степ. Тільки йому вдавалося помітити, що «груша з грушами прибилась до вікна», «промерзлі калюжі прозорять», а «зоря надихається полином». Розказати про скирти-думи, зірки-курчата, безголового соняха, дерев-волейболістів, які снідають землею та хмарами.
Про вгрітий мозолистий степ, посивілих від співу соловʼїв, а ще — про літо, скипіле смолою. У нього лошиця нюхала туман, вітер носив у степ осіннє насіння акацій, серпень лягав під кущем смородини, соняшники обіймалися з кіньми, чорти під верболоззям місили різдвяне тісто.
КОЛИ НА ДУШІ «БЛАКИТНО»…
А ще вмів кохати. Перший шлюб взяв зі стюардесою. Познайомились високо в небі, прожили разом майже десять років, народився син Андрій. У цей час трапилося ще одне почуття, яке залишилось віртуальним. Двадцятирічна студентка Світлана Йовенко написала вірш «У синьому небі, у синьому остиглому небі…» й передала його вже знаному поетові Миколі Вінграновському.
Митець прочитав і у відповідь створив «У синьому небі я висіяв ліс». Поміж рядків вправно заховав почуття, оскільки сіяв не лише звичні дуби та берези, а ще й сни на синьому глеї:
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе… дорога тверда.
Згодом зустрів лікарку-кардіолога Олександру Білинкевич. На той час вона була заміжня за сином письменниці Ірини Вільде, але кохання виявилось сильнішим за обіцянки та заприсягання. Побралися у досить дорослому віці: нареченому — тридцять дев’ять років, нареченій — тридцять вісім. У нього син Андрійко, у неї донька Ярина.
Олександра — інтелігентна, справжня пані, трохи прохолодна в стосунках, а ще виважена та поміркована. Микола — сущий буревій. Виразний в жестах, інтонаціях, думках. Наповнений по маківку потужною енергією. Разом прожили двадцять дев’ять років. Їй не втомлювався освідчуватися:
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Вважав, що любов потребує більше зусиль, бо вона в глибині, а ворожнеча та ненависть лежать на поверхні.
ТИША БЕЗ ШВІВ
Дружина опоясувала спокоєм та піклуванням (у побуті поет почувався зовсім безпорадним). Обожнювала, коли коханому працювалося. Перед тим подовгу ходив кімнатами, сканував шибки, ретельно голився, приймав душ, знову підтюпцем вітальнею. Пояснював: «Ти що, не бачиш, я підкрадаюся до столу».
Далі сідав, кожне слово голубив очима, грів у долонях, смакував, бо між словами й реченнями не мало бути «швів». Під час роботи не звертав увагу на монотонний хатній шум. На шкварчання пательні чи буботіння пральної машини, однак варто було впасти ложці, вмить кидався.
Перепитував: «Що таке?» Олександра заклякала на місці, а він знову до справи, в якій «важкий ячмінь медовим вусом бджолу за лапку лоскотав…» Занотовував виключно кульковою ручкою, хоча у глечику стовбичили добре нагострені прості олівці. І не один-два, а з десяток. З часом опанував комп’ютер й дуже тішився з того, та все одно продовжував римувати ручкою.
Ніколи й нікуди не поспішав: зайва метушня не прикрашає. Поволі ходив, поволі збирався у дорогу, без поспіху обідав, навіть коли був голодний. Перевагу віддавав простій селянській їжі: відварній картоплі та овочевому салату (огірки, помідори, цибуля, домашня олія), у який завжди кришив хліб і чекав, поки той вбере «юшечку». А ще замовляв вареники з картоплею й кропом, мамалигу зі шкварками, молозиво. Обожнював вишневий цвіт та аромат айви.
Вмів бачити красу в простому. Однієї днини з села передали декоративного гарбуза. Він урочисто вклав тарапуньку на гаптовану серветку і не дозволяв порушувати композицію кілька років. Іншим разом повертався зі зйомок на Південному Бузі й угледів будяки. Наказав негайно зупинити машину, щоб зафільмувати ці колючі квіти. Записував на диктофон, як дзюрчить віск. Для дітей гаптував не рими, а сонети, бо лише геній може побачити подібне:
Під рябими кущами вухатими,
Де стерня босі ноги коле,
Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле.
МАНДРИ УКРАЇНОЮ
У побуті спілкувався виключно українською. Племінницю все перепитував: «Ну де ти взяла це «осьдо» та «ондо?» Полюбляв гостювати в селі й спати надворі: стелив кожух під виноградом або на баштані й засинав рахуючи зорі. Милувався степом, співав «Думи мої, думи…». Мав гарний, сильний голос.
Щороку з нетерпінням чекав на «мандри», але обирав не відпочинок на березі моря, а річку Рось. До подорожей готувався: досліджував карту України, складав маршрут, обмірковував меню. Клав до кошика сніданок туриста, солоні горішки, шпроти, ніж, відкривачку.
Ставив намет, проте у спальному мішку не спав, мостився під деревом. Лежав і командував, кому що робити: кому носити хмиз, глядіти вогонь, рибалити. З кожної поїздки привозив віник чи сито. А ще — нові вірші:
Перепочинює ріка,
Холодне злизує каміння,
І тупотить з-під лошака
Невидиме туманне кіння…
Або ж:
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
ОСТАННІ ВИШНІ
Врешті підвели ноги: боліло в литках (прогресував атеросклероз судин ніг) та дошкуляла подагра. На біль не скаржився, лише час від часу перепитував у дружини: «Коли воно пройде?» Затим почастішали напади миготливої аритмії, болі в кістках (підтвердився найгірший діагноз). Чоловік лежав у ліжку та все дивувався, як ці ноги колись бігали у футбол.
Резюмував: «Мій корінь темний, шорсткий, ґудзуватий, рубаний і кручений життям, корінь тих моїх предків, які колись давно від лихої долі повтікали з України в Дике Поле і там стали бузькими козаками».
У 2004 році вкотре зацвіли вишні, та, на жаль, для Миколи Вінграновського вони квітували востаннє.
…Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому.
Життя лежало тихо, як посів.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
