АХ, КОХАННЯ: несправедливо обмовлені королева і прем’єр-міністр
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
ЖАХЛИВИЙ КАРДИНАЛ
Хочуть цього автори історичних романів, чи ні, та вони створюють нову історію, часом не надто схожу на справжню. Якщо талант великий, ця історія може стати в очах багатьох більш переконливою, ніж реальність. Неможливо перешкоджати фантазії авторів там, де вони відтворюють історичні події, про які реально нічого не відомо.
А якщо романіст пише, що все відбувалося саме так, коли історики достеменно знають, що інакше, — що з цим вдіяти? Особливо якщо автор настільки талановитий, як Олександр Дюма-батько, який описує свій варіант історії настільки яскраво, що йому вірить більше людей, ніж фаховим історикам.
Чи не в найпопулярнішому творі Дюма — трилогії про мушкетерів — змальовано образ видатного політика тих років, кардинала Мазаріні, який не допускає подвійних тлумачень. Фігура вийшла цілком огидна.
Користолюбець, скнара, жаднюга, заради вигоди шкодить державі, якою керує, на всю котушку, без сорому проявляє підступність і жорстокість, патологічний боягуз із поганим характером, який примудрився настроїти проти себе всіх шляхетних людей країни — загалом, тьху! Невже така мокриця могла керувати наймогутнішою країною Європи у ті часи двозначне число років? Давайте спробуємо розібратися…
НЕ ОДРУЖУЙТЕ ДІТЕЙ
Усе почалося з чергового королівського шлюбного союзу, укладеного в марних спробах примирити Францію та Іспанію, що ворогували століттями. Ніхто не питав чотирнадцятирічну доньку Філіпа III Іспанського, чи бажає вона побратися із сином легендарного Генріха IV Французького — обдарованого політика, непоганого полководця і щасливого коханця такої кількості чарівних дам, що, скажімо, на баскетбольному майданчику вони б не помістилися навіть впритул.
Наречена, щоправда, старша за нареченого, але всього на один тиждень, проте іспано-французькі стосунки вже такі кепські, що мерщій під вінець і не розмірковувати — раптом хоч це допоможе (ніколи не допомагало і тоді не допомогло, але хто ж у це вірить?). Зважаючи на ніжний вік парочки, запишемо в шлюбному договорі, що інтим їм дозволять дорослі тільки за два роки, і бігом до вівтаря, а то знову війна почнеться!
Взагалі-то, якби не державна потреба, я б на місці дівчини сто разів подумав, навіщо мені здався такий наречений… Від самого малечку майбутній Людовик XIII запам’ятався тим, що обожнював ловити в палацових садах пташок і метеликів, а потім крильця у птахів відламував, а у метеликів відривав. Дізнавшись про це, Генріх IV просто відлупцював синочка товстим ременем до непритомності, а обуреній дружині пояснив, що поки ще в королівстві є хоча б одна людина, яка може всипати спадкоємному принцу розуму в задні ворота, а коли він стане королем, зробити це буде вже нікому…
До речі, тут Генріх трішки помилився — після його вбивства релігійним фанатиком Равальяком 5 травня 1610 року Людовіка було короновано, а 5 вересня (зафіксовано документально!) укотре висічено, як сидорову козу, своїм вихователем, який і уявити не міг, як інакше виховувати дев’ятирічну дитину. Ось такий був наречений у Анни, іспанської та португальської принцеси, а також австрійської ерцгерцогині. «Но что ни говори, жениться по любви…» — і не тільки король, а й королева.
АНГЛІЙСЬКА СИМПАТІЯ
Два роки нервового очікування бозна-яких шлюбних утіх — справа небезневинна. Коли Людовику нарешті дозволили реалізувати свої подружні права, він не впорався, навіть шістнадцятирічного можна так залякати. Після цього він чотири роки не ризикував спробувати знову, до того ж не лише із законною дружиною, а й з охочими палацовими служницями — просто боявся…
Схоже, що тим часом його сокольничий Шарль де Люїнь пояснив йому, що кохати можна не тільки жінок. До речі, законна дружина у Люїня теж була — у Дюма вона виведена вже з прізвищем за другим шлюбом, після смерті де Люїня, та сама герцогиня де Шеврез. Як це мусила сприймати молода королева? Зрозуміло, як.
Тож її раптову симпатію до герцога Бекінгема можна пробачити. Він, до речі, був схожий на Людовика XIII — не зовні, а тим, що англійський король Яків I схилив Бекінгема до тих самих стосунків, що й де Люїнь чоловіка Анни, після чого покохав його так, що лише за 4 роки Бекінгем встиг стати віконтом, графом, маркізом і герцогом — титул на рік. Яка різниця — король, коханець герцога, чи герцог, коханець короля?
І ось на придворному святі в Ам’єні з альтанки пролунав гучний зойк! Всі кинулися туди і знайшли в цій альтанці Анну і Бекінгема — Анну зарюмсаною, а Бекінгема збентеженим, хоча зазвичай він на збентеження не страждав. Ті, хто припускає, що в цій альтанці Анна нарешті попрощалася з цнотою, вочевидь щось плутають — на той час Людовік уже регулярно виконував подружні обов’язки, хоча поки що без результату: викидень за викиднем. А от першим у Анни оргазмом, зважаючи на таку подружню гармонію, цей крик цілком можна уявити…
НЕ ТОЙ КАРДИНАЛ
Бекінгема незабаром було вбито, та й не вирішував він проблем Анни, а радше їх створював. Можливо, до його смерті доклав руку ще один претендент на серце Анни — кардинал Рішельє. Але час для кардиналів у Анни поки що не настав, і вона відмовила Рішельє, причому вкрай зухвало й безглуздо — варто було остерігатися так глузувати з могутньої людини.
Вона переказала Рішельє, що для перевірки його почуттів хотіла б, аби він станцював для неї сарабанду з кастаньєтами в руках, дзвіночками на панчохах і в зелених панталонах, а потім влаштувала так, що безліч придворних з істеричним реготом дивилися, як нещасний закоханий виконує бажання дами серця.
Чому Анна після такого померла своєю смертю, а не в монастирській келії, тюремній камері або на ешафоті, мене самого дивує — можливо, Рішельє дійсно так її кохав, що не міг підняти на неї руку? Але життя він її суттєво ускладнив, і не раз Анна була за кілька кроків від розлучення і заслання або навіть вироку, тим паче в мистецтві інтриги вона порівняно з Рішельє була нулем без палички.
Усе для Анни погіршувалося тим, що країна залишалася без спадкоємця престолу, а маркіз де Сен-Мар його королю народити вже точно не міг, хоча король щовечора, о сьомій годині, відводив його до своєї спальні, цілуючи руки.
ОСТРІВ’ЯНИН
Але династія не припинилася — найімовірніше, після візиту папського посланця, який допоміг їй не якимись непристойностями (у новонародженого дофіна була специфічна бурбонська нижня губа), а мудрою порадою щодо пози, сприятливої для зачаття (чого лишень не знають деякі люди, що дали обітницю безшлюбності!).
Із проміжком усього в рік Анна народила двох синів, і майже одразу після цього Людовик XIII помер від шлункової хвороби, для лікування якої йому поставили 210 клістирів (коли йому, ще дитині, робили це вперше, він так відбивався, що його довелося зв’язати, а потім, як бачите, звик…). Трохи раніше помер і Рішельє. Тепер король — малолітній Людовик XIV, Анна при ньому регентка, а хто правитиме?
Наполеон був корсиканець, а до керма держави після Рішельє прийшов сицилієць — Франція симпатизує острів’янам! До речі, він залишив країну у кращому стані, ніж Наполеон, — не такою, що програла безнадійну війну, а заможною і могутньою. Джуліо Раймондо Мазаріні був дворянином (припиніть вже довіряти Дюма, ніякий він не простолюдин!), котрий зробив блискавичну кар’єру в папській гвардії й отримав почесне призначення нунцієм у Франції.
Він витворяв на цій посаді неймовірні речі — аж до того, що мчав на коні крізь гарматний вогонь із сувоєм пропозицій миру в руці, вигукуючи: «Мир! Припиніть стріляти!» — і припиняли, а він повертався до Риму, тоді ворожого Франції, вже як таємний агент Рішельє.
Про нього посланник Венеції Сегредо писав дожу: «Джуліо Мазаріні, ясновельможний пан, приємний і вродливий; чемний, спритний, безпристрасний, невтомний, обережний, розумний, завбачливий, потайливий, хитрий, красномовний, переконливий і винахідливий». Встояти проти такого чудового чоловіка у сердешної Анни не було жодних шансів. Це вже не кажучи про цікавий збіг, помічений ще Рішельє, — Мазаріні був дуже схожий на Бекінгема зовні.
СПРОБИ ЗАПЕРЕЧИТИ ОЧЕВИДНЕ
Є історики, які взагалі заперечують їхній зв’язок, серйозно стверджуючи: «Як можна! Анна була дуже релігійною — вона б не погодилася на зв’язок із чоловіком, не пов’язаним із нею шлюбом». Нагадаю про одну дрібницю — кардинал Мазаріні не давав обітниці безшлюбності! Його зробили кардиналом, коли він обійняв посаду протонотарія бібліотеки папи римського, він навіть не був священиком і обійшовся без цієї формальності.
Тож таємний шлюб, який Мазаріні та Анна уклали, на думку більшості їхніх сучасників, не був гріхом — немає обітниці, немає й заборони! Є відомості, що вони ніколи не залишалися на публіці удвох, не відчинивши дверей. Але чому це доводить, що вони були просто друзями, а решта ані гич? Здається, навпаки — якщо вони так демонстративно дотримувалися пристойності, значить, їм було що приховувати?
Усі підкреслюють, що вони поводилися один з одним вкрай ввічливо та запобігливо, з шанобливістю, дивовижною за очевидної різниці їхніх статусів. Боюся, що я недостатньо ревно віруючий католик, щоби вважати це лише вимогами етикету.
На людях Мазаріні завжди був з Анною тактовний і м’який, зовні повністю покірний, але сперечатися було нема чого — Анна ніколи йому не суперечила. А з особистих приводів він міг доволі єхидно з неї глузувати — приміром, казав, що як вона потрапить у пекло, чорти будуть її катувати наданням полотняних простирадл замість батистових, бо однаково не вигадають для неї жорстокішої муки. Королева могла б такі жарти різко обірвати, але терпіла, як і належить дружині за тих часів.
СТАВ БЛАГОМ ДЛЯ КРАЇНИ
Змушені були терпіти й всі інші — він одноосібно керував Францією, і всі його численні вороги не змогли усунути його або вбити. А намагалися дуже багато: навіть назви спрямованих проти нього рухів — «Змова Важливих», «Фронда принців», «Парламентська Фронда» — переконливо це доводять.
Один-єдиний раз його вдалося вигнати, але ненадовго — він повернувся і знову став твердою рукою вести країну так, як вважав за потрібне. Врешті Франція стала визнаним арбітром Європи, а дипломатичною мовою для всього християнського світу стала французька.
Він був і головним вихователем майбутнього «короля-сонця», і тут його начебто нема за що похвалити — вихованець виріс авторитарним і деспотичним. Але ж вітчим часто надмірно м’яко поводиться із пасинком — ось і ще один доказ…
Лише одного разу він жорстко протистояв Людовіку, коли не дозволив йому одружитися зі своєю небогою Марією Манчіні (здається, єдиний випадок, коли Людовіка переконали відступитися від вподобаної ним дівчини). Можливо, річ була в тому, що він вважав за неможливе одружити пасинка з небогою — все ж таки близька спорідненість. Тож Марію швидко віддали коннетаблю Колонна, а Людовіку посватали чергову іспанську принцесу, знову без жодної користі для держави…
ПОСМЕРТНІ НАПАДКИ
1661 року кардинал тяжко захворів. Коли Анна його відвідала, він, відкинувши ковдру, показав їй свої всохлі ноги і сумно промовив: «Дивіться, мадам, ці ноги втратили спокій, дарувавши його Європі». Виходить, вона й раніше бачила його голі ноги і могла порівнювати? Незабаром він помер, Анна пішла у монастир і пережила його ненадовго.
Як з багатьма буває після смерті, всі скривджені ним (а їх було чимало) заходилися лаяти його на чім світ стоїть, а Дюма всі ці чутки зібрав і посилив. Зрештою всі любителі легкого й цікавого читання (тобто переважна більшість) погано думали про їхній роман — а чи мали вони рацію?
Краще б пораділи за обдарованого політика, який до того ж і ощасливив знедолену жінку, за саму цю жінку, та й узагалі, за двох людей, що здобули непідробне щастя бодай на схилі років. З людьми треба обережніше, любов сильна, мов смерть (це Біблія!), може й покарати на незаслужені приниження. Щастя вам усім — і нехай чуже лихослів’я вашого кохання ніколи не торкнеться!
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
