ВИКРИТТЯ В НАУЦІ: чого нас навчив Стенфордський тюремний експеримент
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop за мотивами картини Рене Магрітта «Портрет Стефі Лангі», 1961
Зовсім нещодавно більшість популярних сайтів новин повідомили нас про смерть американського соціального психолога Філіпа Зімбардо (1933–2024). Навряд чи надто багато хто з тих, хто прочитав цю новину, пам’ятав його прізвище. Але, побачивши далі в тексті, якою гучною, скандальною і такою, що не отримала навіть у наш час остаточної оцінки, справою він керував, читачі погоджувалися з тим, що ця подія варта згадки. Адже саме Зімбардо ще 1971 року задумав, здійснив і перервав, не довівши навіть до половини наміченого терміну, горезвісний Стенфордський тюремний експеримент.
В’ЯЗНІ ТА ОХОРОНЦІ
Сама ідея експерименту виникла в керівництві військово-морського флоту США. Конфлікти у в’язницях ВМФ, що почастішали, плюс постійні конфлікти в морській піхоті змусили американських адміралів звернутися по допомогу до науки. Те, що все це почало проявлятися в розпал війни у В’єтнамі, не здалося їм досить переконливим поясненням. У підсумку ще раз підтвердилося відоме парадоксальне твердження, яке свідчить, що для будь-якої проблеми існує три способи її вирішення — правильний, неправильний і військовий.
Цікаво, як вояки взагалі довірили таке замовлення Філіпу Зімбардо, активісту антивоєнних рухів і ненависнику в’язниць. Його наукова репутація була досить висока, й замовники, вочевидь, вирішили, що особистість ролі не відіграє — науковий результат має бути об’єктивною істиною, і хто її отримає, неважливо. Так має бути, але чи завжди буває?
Із 76 добровольців було відібрано 24 учасники — всі білі студенти із середнього класу. Їх розділили на дві частини, на «в’язнів» і «наглядачів» — по-чесному, кидаючи монетку. «Наглядачі» самі купили собі військову уніформу і дерев’яні кийки. Організатори видали їм дзеркальні окуляри — щоб не було видно очей, а «в’язням» видали міткалеві халати й гумові капці.
Спідньої білизни не дали та заборонили носити свою. Щоправда, голити голови не стали — просто звеліли всім натягнути щось на зразок тугих колготок, аби здавалися бритоголовими. Плюс до цього закріпили у кожного в’язня на нозі ланцюжок — щоб не забував, хто такий.
Побудували й в’язницю: три малесенькі камери розміром 1,8х2,7 метрів — це на 12 осіб! У камері були три ліжка, умивальник і параша — більше нічого. Були ще душ і туалет, але користуватися ними можна було лише з дозволу «наглядачів». Ще одна камера без меблів, у якій була можливість тільки стояти, називалася «ямою» — це був карцер. Ось тепер усе начебто готово — можна починати.
ЖИТТЯ У В’ЯЗНИЦІ ЖАРТОМА
Експеримент розпочався з того, що до «в’язнів» додому без попередження увірвалася поліція й заарештувала їх «за участь у пограбуванні». Їм зачитали їхні права, сфотографували, зняли відбитки пальців, повністю роздягли й обприскали якоюсь гидотою «від комах», а потім переодягли й загнали в камери. У кожну з камер кинули трьох «в’язнів», трьох тримали у запасі.
Перший день пройшов більш-менш нормально. О пів на третю ночі всіх розбудили, вишикували в коридорі обличчям до стіни та провели «перекличку» (усі, звісно, були на місці — куди вони подінуться?). Уже на другий день трійця в одній із камер збунтувалася, забарикадувала ліжками двері й відмовилася слухатися «наглядачів». Решта їх підтримали.
Що робити «наглядачам» — адже їм заборонили бити «в’язнів» та залишати їх без їжі та води? А ось залити бунтівників крижаною піною з вогнегасників їм ніхто не забороняв! Заколот було швидко придушено, очільників на кілька годин посадили в «яму», а далі все відбувалося так, що тільки встигай дивуватися…
«Наглядачі» виявили неабияку винахідливість — таку б завзятість та на благі цілі… Вони виділили одну камеру для «хороших в’язнів» — там і годували трохи краще, і шпиняли менше, й охочіше випускали у туалет (інші отримували таку милість аж ніяк не завжди). Іноді «наглядачі» тимчасово переводили деяких «в’язнів» у привілейовану камеру, а потім розпускали про них чутки, що це нагорода за донос.
Фантазії «наглядачів» вражали різноманітністю. Змусити віджиматися до втрати сил, наказати вимити туалет голими руками, звеліти грати у довгу лозу (як ви пам’ятаєте, білизни «в’язням» не видавали, тож халати задиралися й оголювали все таке…), підняти всіх посеред ночі на «перекличку» до години тривалістю — це лише мала частина. Якщо вони й водили «в’язнів» до туалету, то лише з паперовим пакетом на голові — щоб нічого навколо не бачили.
Оскільки «наглядачі» не знали про безперервне відеоспостереження, вдалося встановити, що їхні садистські нахили посилювалися вночі, коли вони думали, що їх ніхто не бачить. Ті з них, які самі не надто лютували, аж ніяк не намагалися стримати раж своїх колег.
Один із найжорстокіших «наглядачів» пізніше згадував: «Я дуже швидко втратив над собою контроль. Одягаючи окуляри, ти вдягаєш маску, під якою приховуєш свою особистість. Вона дозволяє поводитися так, як ти ніколи не став би поводитися без неї».
ПСИХІКА ШКЕРЕБЕРТЬ
Уже на другий день один із «в’язнів» симулював нервовий зрив, щоб покинути експеримент. Проте його одразу не відпустили, хоча обіцяли всім, що з експерименту можна буде вийти будь-якої миті. З нього спочатку кепкували, називаючи слабаком, потім намагалися змусити повернутися, обіцяючи не карати, якщо він доноситиме на інших. Він відмовився і продовжував галасувати, доки Зімбардо все-таки не вирішив його замінити.
Намагалися покинути експеримент й інші «в’язні» (з «наглядачів» — жоден!). Вони були готові геть чисто відмовитися від обіцяної винагороди (сума не позамежна, але не така вже й маленька). Однак на дані їм усім обіцянки так само начхали й залишили їх у камерах.
На третій день Зімбардо довелося влаштувати побачення «в’язнів» із батьками. Їх пристойно нагодували, змусили помитися, поголитися та прибрати в камерах, увімкнули веселеньку музику, і цілих 10 хвилин батьки могли з ними спілкуватися. Все пройшло спокійно.
Одна з матерів висловила тривогу — зовнішній вигляд сина здався їй жахливим. Зімбардо посміхнувся й відповів, що її син справжній чоловік і, звісно, подолає труднощі. Усі залишилися задоволені. Поки що…
ПЕРЕДЧАСНЕ ЗАКІНЧЕННЯ
Експеримент був розрахований на чотирнадцять днів, але вже на шостий його було припинено. Причин для такого жорсткого рішення було кілька. Не всі батьки, що відвідали своїх дітей, сприйняли побачене цілковито безтурботно. Деякі з них звернулися до адвоката, він відвідав в’язницю і поговорив із «в’язнями». Зімбардо пише, що адвокат жодних рішень не пропонував і побачене його не надто схвилювало, але чи так це, вже ніхто не дізнається.
Турбували й відеозаписи експерименту — «наглядачі», котрі не знали про них, поводилися так, що злякався навіть Зімбардо, який уже сам непогано вжився в роль «начальника в’язниці», до того ж із кожним днем усе гірше. Вони вже не просто змушували віджиматися — вони ставили при цьому ногу на спину «в’язня», але ж іще тижня не минуло! Показово, що багато хто з «наглядачів» часто працював понаднормово, і ніхто жодного разу не зажадав додаткової оплати…
Та останньою краплею, що переповнила чашу, була вкрай різка реакція на цей експеримент нареченої Зімбардо Крістіни Маслак. Він попросив її взяти інтерв’ю у всіх учасників експерименту. Вона якраз прийшла до «в’язниці» в момент, коли «в’язнів», що не дуже завинили перед «наглядачами», по черзі виводили в туалет із паперовими пакетами на головах.
Коли Зімбардо потім запитав дівчину, як їй там, вона щиро відказала, що все побачене їй здається просто жахливим. Після цього Зімбардо припинив експеримент (а з Крістіною Маслак він незабаром одружився, і вони щасливо прожили разом багато років). Уже під кінець шостого дня всім учасникам експерименту повернули їхній одяг, провели останні збори й дозволили вирушити по домівках.
І ЩО ЦЕ БУЛО?
Незважаючи на позапланове закінчення експерименту, Зімбардо вирішив, що вже можна зробити цілком певні висновки. Він вважав доведеним, що наслідки навіть нетривалого перебування у в’язниці є жахливими, що ті, хто охороняють ув’язнених та мають над ними владу, неминуче починають виявляти садистські нахили, а долею тих, хто потрапив під варту, буде депресія, психічні розлади й безглузді бунти.
Свої висновки він потім узагальнив у книзі під назвою «Ефект Люцифера». У ній він писав, що причиною жорстокості є влада системи, що анонімність підштовхує до думки, ніби за свої вчинки не доведеться відповідати, що не меншу роль у створенні атмосфери страху відіграє деіндивідуалізація та дегуманізація в’язнів, яких починають вважати не особистостями, а знеособленими членами якоїсь злочинної групи, що охорону підштовхує до жорстокості побоювання бути знехтуваним своєю групою, а інколи — звичайна нудьга.
Свої аргументи Зімбардо намагався використати в суді, коли брав участь у захисті одного з наглядачів відомої в’язниці «Абу-Грейб», де знущання з в’язнів були звичайним явищем. На суді Зімбардо заявив, що «не можна бути єдиним солодким огірком у бочці розсолу» і що в агресивному середовищі будь-який наглядач починає поводитися як усі. Однак суд не прислухався до його аргументів, і сержант Айвен Фредерік, якого він захищав, потрапив до в’язниці на вісім років.
ЖОРСТКА КРИТИКА
Проте невдача в суді була лише одним з епізодів критики самого експерименту. Одразу зазначили, що вибірка учасників була нерепрезентативною. Усього 9 основних учасників і 1 задіяний запасний — занадто мало для використання стандартних статистичних процедур, щоб отримати достовірний результат. Вказали і на спрощений підбір випробовуваних — по суті, будь-які висновки експерименту можна було поширювати тільки на білих студентів середнього достатку, а що буде з іншими, треба вивчати додатково.
Але набагато серйознішою претензією було те, що організатори експерименту самі підштовхували учасників до результатів, які хотіли отримати. Перед початком експерименту Зімбардо особисто звернувся до «наглядачів» зі словами: «Викличте у в’язнів почуття туги, страху, відчуття свавілля і того, що їхнє життя повністю контролюється нами, системою, вами, мною, і що в них немає жодного особистого простору… Ми будемо різними способами позбавляти їх індивідуальності. Усе це в сукупності створить у них відчуття безсилля. Отже, у цій ситуації в нас буде вся влада, а в них — ніякої». То яких же інших результатів можна було очікувати, якщо «наглядачі» виконували ці інструкції керівника?
Чималу роль зіграла також заява консультанта Зімбардо Карла Прескотта, який сам відсидів 17 років за замах на вбивство. Він сказав, що хлопчики з пристойних сімей, які зображували наглядачів, просто не могли вигадати всі ці репресивні методи — сам Зімбардо їм їх підказав, базуючись на своєму тюремному досвіді. Той намагався заперечувати таку можливість, але не зміг обґрунтувати свої слова.
Засудив експеримент також відомий психолог Еріх Фромм, який звернув увагу на те, що в справжній в’язниці і наглядачі, й ув’язнені в принципі несуть відповідальність за свої вчинки, а в експерименті апріорі все інакше — занадто велика роль керівника, який задає модель поведінки. Та й із відтворюваністю експерименту виникли проблеми — у схожому дослідженні британських психологів Райхера і Хазлама уникали рекомендацій «наглядачам» проявляти жорстокість, і в підсумку вони її не проявляли.
Загалом, наукові результати Стенфордського тюремного експерименту піддаються небезпідставним сумнівам. Довіра до його результатів падає, з програм із психології почали прибирати згадку про нього. А от у масовій культурі він, як і раніше, на коні.
У 2015 році про нього зняли фільм, премійований на низці фестивалів, часто згадують про нього в літературі, але не в науковій, а в художній і науково-популярній. А для Філіпа Зімбардо та Крістіни Маслак цей експеримент став початком щасливого шлюбу — що ж поганого? Злагоди їм та любові…
ЛІТЕРАТУРА
- Ф. Зімбардо. Ефект Люцифера. М., «Альпіна», 2003. 747 с.
- Е. Фромм. Анатомія людської деструктивності. М., ТОВ «Видавництво АСТ-ЛТД». 1998. 672 с.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
