Джерело: holeinthewebgang.com
УВАГА — ПИТАННЯ!
Америка: родючі степи однаково придатні і для хліборобів, і для скотарів, але потрібне їм різне. Скотарям потрібно ганяти свою худобу, куди їм заманеться, а землеробам — щоб скотарі не ганяли свою худобу їх посівами, чого скотарям хочеться завжди. Огородити посіви нема чим — дерева мало, і воно дороге. Що робити?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Застосувати колючий дріт. Фермер Джозеф Глідден відмовився від дощечок із колючками, які тоді використовували скрізь, — він зробив колючим сам дріт.
ОПЕРЕТКОВИЙ КОНФЛІКТ
Мені було приблизно десять років, коли на всі екрани безмежного СРСР вийшов американський музичний фільм «Оклахома!». Подивився його і я. Загалом сподобалося: знято чудово, актори гарні, музика прекрасна, краєвиди вражаючої краси… А сюжет — який вже є, не варто звертати уваги, адже це за своєю суттю оперета, а в опереті все смішно — і конфлікти, і пристрасті. Пам’ятаєте, як Юліан Тувім описує типове опереткове непорозуміння? «Пара, яка цілується, не помічає дивізіону важкої артилерії, що входить до кімнати».
Не дарма ж ми говоримо про порожню сварку, що не варта виїденого яйця: «Це ж оперетка якась!»
Трохи серйозніше я оцінював один із головних конфліктів фільму — постійні чвари між оклахомськими фермерами та ковбоями. І ті, й інші — начебто люди як люди, а як зустрінуться — миттєво вступають у перепалки з дурним хамством приблизно на рівні міжнаціональних розбірок у пострадянських республіках.
Головним героям від цього одні проблеми: він ковбой, вона донька фермера, і через це їхні стосунки постійно виглядають мезальянсом, причому з кожної сторони… Я, десятирічний радянський піонер, просто відмовлявся розуміти, що їм ділити, адже і ті, й ті — трудящі?
Зате й тішився від душі разом з усіма глядачами, коли лиходій загинув, усі, кому треба, одружувалися з тими, з ким хотілося, а масовка гримнула заключний хор зі словами: «Країна, де яструб степом кружляє, країна, де фермер із ковбоєм дружить». Давно, мовляв, час — а сварилися навіщо?
БУЛО ЩО ДІЛИТИ
А насправді конфлікт був реальнішим, ніж могло подуматися десятирічному піонеру. Після Громадянської війни в США набрав чинності закон про те, що кожен охочий міг вирушити на безкраї простори американського Далекого Заходу, отримати ділянку землі трохи більше 65 гектарів, побудувати там будинок, п’ять років займатися на цій землі сільським господарством — і ділянка ставала його законною власністю.
Для індіанців, які тисячоліттями жили та полювали на цих землях, цей закон став дуже неприємним сюрпризом, але про це ми ще згадаємо. На відміну від лавини переселенців — на захід ринула така кількість народу, що для американців це стало національним епосом.
Деякі переселенці почали сіяти хліб та вирощувати овочі — неорана тисячоліттями прерія давала багаті врожаї. Деякі почали схрещувати диких корів, завезених ще іспанцями, і тих, що марно бігають прерією, з привізною худобою та отримали породу, за кожен екземпляр якої на обжитому узбережжі Атлантики платили вдесятеро більше, ніж на Далекому Заході, — прямий сенс розводити, до того ж і залізниця невдовзі з’явилася, доставити не проблема! Тут і виявилося, що інтереси перших та других, м’яко кажучи, не збігаються.
БЕЗЛАД БЕЗ ОГОРОЖІ
Те, що росте на полях, не лише зерно чи овочі якісь, — це ще й практично ідеальний корм для худоби. А скотарі вберегти поля від потрав, по-перше, практично не можуть, а по-друге, не дуже й хочуть — кому цікавий стан правопорядку на Далекому Заході, почитайте будь-який вестерн, багато чого зрозумієте.
Якийсь скотар у ті роки так і сказав: «Мене нудить, коли я думаю, що в тих місцях, де повинні бігати молоді мустанги й дозрівати для продажу бички-чотирирічки, росте цибуля та ірландська картопля». Як лікувати таку нудоту — зрозуміло…
Та й як перегородити дорогу величезній череді? Нема з чого навіть побудувати на її шляху паркан — дерево в безкрайньому степу — штука рідкісна та дорога, метал ще дорожчий, каменю немає взагалі, а пластмасу міські ледарі ще й придумати не спромоглися. Невже канави копати?
Таких накладних видатків господарство не витримає. Деякі фермери спробували посадити живоплоти з колючих кущів — виявилося, треба чекати десятиліття, аби бички, що звикли жерти, та їхні погоничі ці огорожі хоча б помітили.
Держава ніяк не забезпечувала збереження життя та майна мешканців Далекого Заходу, і все пішло як завжди в такі моменти — мешканці почали піклуватися про безпеку самі, як уже вміли, вибачайте. У кожного ковбоя кольт, у кожного фермера вінчестер — оперетка «Оклахома!» почала перетворюватися на жах…
ЛЕГКІСТЬ І КОЛЮЧІСТЬ
А як взагалі можна запобігти небажаному проникненню, не будуючи великого й товстого паркану? У Кримську війну французькі війська спробували огороджувати свої окопи по-новому — вбивали в землю на достатній відстані дерев’яні стовпчики, на це багато дерева не піде, а між ними натягали дріт. Працювало не дуже — дріт не надто й заважав проходу. На Далекому Заході теж робили такі спроби, але відгодовані бички таку хистку перешкоду навіть не завжди помічали.
Фермер з Іллінойсу Генрі Роуз 1872 року вирішив посилити дію дротяного загородження. Він став прикріплювати до коров’ячих рогів дерев’яні дощечки із загостреними шматками дроту. Коли корова натикалася на загородження, дріт її колов, і корові це, безперечно, не подобалося.
Оскільки корів було важко умовити не зривати ці таблички з рогів, Роуз зробив наступний крок — почав прикріплювати таблички з колючками до дротяної огорожі. Він показав свій витвір на сільськогосподарській виставці, і один з її глядачів, якого звали Джозеф Глідден, зміг зробити цей винахід ще зручнішим. Він обійшовся зовсім без табличок із дерева.
Нарізати гострі шматочки дроту Джозеф примудрився кавомолкою — не питайте, як. Та основні труднощі були не в цьому — потрібно було перешкодити шматочкам колючого дроту ковзати гладкою дротяною основою. Шипи прикріплювалися до дроту на всьому його протязі, а інший дріт обмотувався навколо першого, щоб закріпити шипи на місці. Виробництво такого дроту виявилося настільки простим і технологічним, що Глідден з повним правом почав рекламувати свій винахід слоганом: «легше повітря, міцніше віскі, дешевше пилу».

ПЕРЕМОЖНА ХОДА
Незабаром у центрі Техаського міста Сан-Антоніо спорудили загороду для худоби, обгороджену новим винаходом Гліддена, а його будівельник Джон Гейтс почав пропонувати всім парі — ось зараз він зажене туди стадо найбільших і найскандальніших бугаїв, хто вважає, що вони вирвуться, нехай закладеться на будь-яку суму!
Безліч людей із ним посперечалася і була змушена попрощатися зі своїми грішми — колотися об гострі шипи худобі зовсім не хотілося. А Джон Гейтс дожив життя з помітним прізвиськом Гейтс Закладаюся На Мільйон.
Фермери відразу почали розкуповувати «колючку» Джозефа Гліддена в тих кількостях, в яких він встигав її виробляти. У результаті її виробництво зросло з 270 тонн 1875 року до 150 000 тонн 1900 року. Більше, ніж у 500 разів!
Фермери швидко обгородили свої поля — худобу через них тепер не поженеш, посіви не потравиш. Ковбої старого гарту, для яких образою було все те, що заважає проходу худоби, спочатку реагували досить нервово — аж до банд у чорних масках, які зносили огорожі та залишали плакатики з погрозами перестріляти всіх, хто їх відновить.
Але швидко виникли так звані «охоронні контори» — приватні фірми, в які пішли хлопці, котрі стріляли не гірше за будь-якого ковбоя, причому за прийнятну ціну. Ковбої плюнули та вирішили, що й вони не гірші за фермерів — стали обгороджувати свої пасовища. Приводів для конфлікту фермерів та ковбоїв поменшало, і оперетка «Оклахома!» на всіх парах попрямувала до хепі-енду.
У ЧУЖОМУ БЕНКЕТІ ПОХМІЛЛЯ
Даремно ковбої гадали, що колючий дріт стане для них смертю — їм навіть стало зручніше жити. А ось для кого він став кошмаром, то це для індіанців. Місця для їхнього полювання почали блискавично зіщулюватися, ніби клаптик сіна в полум’ї багаття. Договори з індіанцями на той час білі систематично порушували, кормову основу індіанських племен, стада бізонів, навмисно вибили майже вщент.
Індіанці, побачивши колючий дріт, жахалися і назвали його дуже яскраво й характерно — «мотузкою диявола». Тепер на 326 індіанських резервацій у США припадає лише двадцять п’ята частина країни, яка раніше належала їм цілком.
А на який жах перетвориться колючий дріт для піхотинців Першої світової — Джозеф Глідден геть не здогадувався. Про обгороджені колючим дротом концтабори гестапо, ГУЛАГу та споріднених ним організацій я взагалі мовчу… Не вдаватимуся і в такі тонкощі, як спіраль Бруно, «спотикач», «дзиґа» та інші шедеври охоронної майстерності.
Хіба що згадаю: вже якщо комусь дісталося від дроту, то це австралійським кроликам — аби хоч якось обмежити кількість цих пожирачів трави, там звели три паркани загальною довжиною 1833 кілометри! Проте поскаржитися на це не було кому. Ані піхотинцям, ані індіанцям, ані кроликам…
ОСЬ ТАКИ СПРАВИ
Давайте засвоїмо на цьому цікавому прикладі такі речі.
Найкраще вирішення проблеми — завжди непряме. Не розтягувати забіяків, а винайти щось таке, що зробить бійку безглуздою.
Вигадати мало — треба вміти довести ідею до реалізації. За п’ять років до Гліддена коваль Майкл Келлі вже придумав щось подібне. Були й інші винахідники. Та лише Глідден зміг реалізувати ідею, виграв патентні війни та обмотав дротом усі американські пасовища.
І ще одна важлива деталь. У фільмі «Оклахома!» є другорядний персонаж. Лиходій, закоханий у героїню, погана людина. У дитинстві я його майже не запам’ятав.
А зараз, перед тим, як написати цю статтю, переглядав фільм, і він буквально відірватися від себе не давав — це ж великий Род Стайгер, геніальний Наполеон у бондарчуківському «Ватерлоо», який отримав «Оскара» за приголомшливу роль шерифа у фільмі «Опівнічна спека», визнаному всіма шедеврі! З винаходами так само — їхнє справжнє значення ми розуміємо не в той момент, коли ми їх тільки побачимо, а через чималий час…