ОПОВІДАННЯ АВЕРЧЕНКА «СЛІПЦІ»: гуморист-ніцшеанець у пошуках істини

Аркадій Аверченко / uain.press

Сучасники називали його «королем сміху». Та, якщо бути точним, Аркадій Аверченко був королем українського сміху, хоча й смішив читача російською мовою. Втім, так само, як до нього це робив українець Микола Гоголь, а після нього — українці Ільф і Петров. Знаменитий гоголівський «сміх крізь сльози» отримав своєрідне продовження у творчості Аверченка.

Дозрілий на українському півдні літературний талант набув світового звучання. Гумор Аверченка легко перекладається будь-якою мовою. Ще за життя він здобув славу великого європейського письменника. Зазирнімо ж разом за лаштунки творчості українського майстра короткої прози. А допоможе нам у цьому невеличке оповідання Аверченка «Сліпці».

ЖИТТЯ ЯК ПАРАДОКС

Найстрашніше та найсмішніше йшли рука в руку у його долі з самого дитинства. Його мати залишила по собі пам’ять як про «добру, лагідну жінку», незважаючи на те, що була дочкою запеклого бандита. Вона народилася на Полтавщині, де її батько тримав заїжджий двір. У своїй автобіографії письменник згадує, як дід за материнською лінією «без жодних докорів сумління грабував мандрівників на великій дорозі».

Батько Аверченка, намагаючись прогодувати маленького Аркадія та ще п’ятьох дітей, силкувався займатися бізнесом, та врешті-решт розорився. Про причину письменник говорив так: «Батько був дуже хорошою людиною, але вкрай поганим купцем». Гумор — це завжди парадокс, несподіване поєднання непоєднуваного. Але це саме те, чим було наповнене українське дитинство хлопчика Аркадія.

УКРАЇНСЬКА «ОДІССЕЯ»

Подорожувати Україною «заради шматка хліба» він почав з 16 років. Севастополь, Донбас, Харків, Київ… Робота у транспортній конторі, в бухгалтерії, писарем на шахті… Мабуть, виробничу кар’єру гальмували батьківські гени. Вердикт начальства був однозначний: людина Аверченко хороша, а ось працівник — нікудишній! Тим паче, що від гострого на язик Аркадія начальству зазвичай діставалося найбільше.

Єдиний подарунок, який могла піднести і таки піднесла йому доля, — кар’єра письменника. Але від життєвого дискомфорту й нескінченних мандрів по світу Аверченка не вберегла навіть вона: за Україною послідували Петербург, Стамбул, Прибалтика, Софія, Бухарест, Берлін, Париж, Прага… Інакше, напевно, не могло й бути — Аркадій умів помічати те, повз що проходили інші.

СМІШНЕ ДЗЕРКАЛО ЕПОХИ

Від самого початку він був майстром невеликих оповідань з незвичайним сюжетним поворотом і деталями. Але, як море відбивається у краплині води, в його найкращих мініатюрах відбивалася епоха. На жаль, це відображення подобалося геть не всім. Особливо владі, причому будь-якій: хоч імперській, хоч більшовицькій. Навіть перші літературні успіхи Аверченка в Харкові перервалися з тієї ж причини, що й робота в луганській гірничорудній конторі.

У 1905 році за «витівки» Аверченка влада оштрафувала видавця гумористичного журналу «Штик» на значну суму, і той відмовився Аркадію платити. Далі були інші видавничі проєкти, з яких найбільш значущими стали петербурзькі «Стрекоза», «Сатирикон» і «Новий Сатирикон».

НІЦШЕАНЕЦЬ-ГУМОРИСТ

Однак незлобивий український гумор у творах Аверченка з часом еволюціонував. Його погляд на світ та уявлення про людську природу ставали дедалі похмурішими. Втім, це робило його сатиричні атаки все більш яскравими, гострими і безкомпромісними. Його гумор, немов скальпель, препарував навколишню дійсність, а сила викриття була така, що за рівнем впливу на розуми критики цілком серйозно порівнювали його з Фрідріхом Ніцше.

На вершині слави до Аркадія прийшов і комерційний успіх — у цю мить його батько міг би ним пишатися, на видавничому терені з сина вийшов досить пристойний підприємець. Протягом 7 років книга Аверченка «Веселі устриці» перевидавалася 24 рази! Жоден із сучасних йому літераторів не міг похвалитися чимось подібним.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

ІМПЕРАТОРОВІ — ВІДМОВИВ, МАРКСА — ПОХОВАВ

Сила сміху робила його рівновеликим сильним світу цього. Коли імператор Микола II, бажаючи познайомитися з Аверченком особисто, запросив його до палацу на обід, «король сміху» відмовив Самодержцю Всеросійському в цьому задоволенні. До нього такої неповаги до імператорської корони не дозволяв собі жоден письменник!

Революцію 1917 року Аркадій сприйняв як бунт дурості й хамства проти здорового глузду і загальнолюдських цінностей. З цього часу починається його сатиричний «хрестовий похід» проти більшовизму. «Карл Маркс. 1818. Народився в Німеччині. 1918. Похований у Росії» — цей підпис під портретом Маркса в «Новому Сатириконі» цілком лаконічно висловлював те, як Аверченко ставився до радянської дійсності.

УДАР У СПИНУ РЕВОЛЮЦІЇ

Його сатиричний шедевр «Дюжина ножів у спину революції», виданий вже в еміграції, справив ефект вибуху бомби. Це був справжній удар, на який радянська пропаганда була змушена реагувати. Повністю викреслити такого письменника, як Аверченко, з літературного процесу вона не могла, тому почала тиражувати міф про те, що в еміграції він виписався й деградував. Про те, що це було далеким від істини, свідчить хоча б останній роман «Жарт мецената».

Помер Аркадій Аверченко 14 березня 1925 року в Празі. Перед смертю письменник заповів покласти своє тіло в труну, яку булу спеціально сконструйовано, щоби полегшити транспортування останків письменника на батьківщину. Аверченко свято вірив, що це відбудеться незабаром: радянський абсурд не може тривати довго! І, якщо судити за мірками історії, він виявився правий.

«СЛІПЦІ» АВЕРЧЕНКА

Ставлячи сатиричний діагноз різним соціально-політичним феноменам ХХ століття, Аверченко, на жаль, щодо багатьох речей мав рацію. Оповідання «Сліпці» при всій його стислості та простоті є притчею, в якій письменник намагається дослідити справжню природу влади. Чи достатньо бути хорошою людиною, щоби бути успішним правителем, лідером, бізнесменом? Здається, навіть біографія самого Аверченка та його батька говорить нам про те, що хороша людина — це не професія. Але найстрашніше навіть не в цьому — добрими особистими намірами, виявляється, вистелена дорога до пекла.

Царський трон — це місце, яке до невпізнання спотворює ці наміри. Влада викривляє їх навіть не тому, що людина погана. А тому, що така природа влади, ієрархічної соціальної системи, заснованої на пануванні й підпорядкуванні. Образ «сліпця» в оповіданні є невипадковим. Він відсилає нас до Євангелія від Матвія 15:14 — залиште їх: «вони — сліпі провідники сліпих; а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму».

Оповідання Аверченка — про приреченість на сліпоту всіх: і тих, хто знаходиться «вгорі», і тих, хто «внизу», і навіть тих, хто знаходиться десь «збоку», а саме представників творчої інтелігенції. Але не будемо поспішати із звинуваченням письменника у соціальному песимізмі. Сучасники Аверченка недарма порівнювали його з Ніцше. Так само, як і Ніцше, він знову й знову ставить перед нами одне й те ж запитання: «Чим насправді є людина?» А ось відповідь на нього нам доведеться шукати самотужки.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media