БУКАТИНКА — МАГІЯ МИСТЕЦТВА

Хата в селі Букатинка / ukrainer.net

Це не розкручена туристична місцина, сюди не інвестують мільйони, навіть дорога до цього села дуже далека від ідеалу. Але, побувавши тут лише один раз, завжди захочеться повернутись. А село це має назву Букатинка. Розташоване воно на лівому березі річки Мурафа на Вінниччині, недалеко від райцентру Могилів-Подільський. Приваблює це місце унікальною природою та історичними пам’ятками, а хранителями цих знань є подружжя митців Олексій та Людмила Альошкіни, які повсякчас створюють навколо себе живий музей. 

АРХЕОЛОГІЧНА ТА ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА

Букатинці на поверхню землі виходять кам’яні рештки шарів планетоутворного періоду — прадавніх вулканічних вивержень, морів і пустель. Їх під час потепління вимили води льодовиків. Тому недивно, що 1985 року село стало осередком уваги Всесвітнього з’їзду геологів. Вчені з усього світу приїздили досліджувати скам’янілу земну кору, чиї шари збереглися без переміщень на відміну від інших місць.

Також на території села виявлено артефакти буго-дністровської, трипільської та скіфської культур. А в козацьку добу через Букатинку пролягав важливий шлях зі Сходу до Європи, що підкреслювало її стратегічне значення. До речі, тут є ціла мережа підземель, де під час нападів турків і татар ховалися місцеві мешканці. Одна з легенд розповідає про козака-каменотеса Бакоту, який у дитинстві разом із матір’ю врятувався від ворогів, сховавшись під землею.

ТРАДИЦІЇ КАМЕНОТЕСНОГО РЕМЕСЛА

Колись Букатинка була осередком каменярства, адже тут надзвичайно багаті поклади пісковику. У першій половині ХІХ століття поміщик із сусідньої Дзиґівки запросив італійських каменотесів, які оселилися в селі Русава. Вони передали місцевим жителям передові техніки видобутку й обробки каменю, а покинуті ними каменоломні перейшли до селян, які продовжили цю справу.

Наприкінці ХІХ — на початку XX століття каменярство досягло розквіту завдяки Емілю Карловичу Геде — вихідцю з Німеччини. У 1880-х роках він заснував фабрику жорнових каменів у сусідній Бандашівці. Кам’яні вироби постачалися, зокрема, для будівництва Немирівського палацу княгині Марії Щербатової.

У 1916 році каменярством займалося понад 300 осіб. Переважно виготовляли речі, що необхідні в побуті, — точила, жорна, поїлки, корита, столи, стовпи, хрести, надмогильні плити, пам’ятники та будівельний камінь — продавали в навколишніх селах, а також експортували до Бессарабії, Волині, Києва і навіть Відня.

ЗАНЕПАД ПРОМИСЛУ, РОЗКВІТ МИСТЕЦТВА

З розвитком науково-технічного прогресу каменотесний промисел занепав, і до 1978 року в Букатинці залишилося лише 11 майстрів. Того ж року тут уперше побував скульптор і художник Олексій Альошкін. Його привезла сюди майбутня дружина, також художниця Людмила.

На малій батьківщині свого батька дівчина хотіла показати коханому збережених скіфських баб. І це справило дійсно величезне враження на молодого митця, а ще він почав з ентузіазмом переймати вміння у місцевих каменотесів, заглиблювався у деталі й дивувався, що ми, захоплюючись скульптурами Стародавньої Греції, не помічаємо своє рідне надзвичайно цікаве надбання.

Букатинка зачаровувала. Закохані навіть хотіли взяти намети й жити просто біля печер, хоч обоє столичні: Олексій виріс у Києві, Людмила — в Мінську. Обоє із забезпечених родин. Олексій міг би мати майстерню в центрі Києва, але в місті йому не вистачало свободи та простору. Тому через деякий час після весілля молоде подружжя Альошкіних вирішило перебратися у невелику Букатинку, щоб творити без обмежень і в гармонії з природою. 

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

«Нами рухала велика сила. Хоч, коли переїхали в Букатинку, тут осісти не було де — у кожній хаті жили люди. Оселилися в напівземлянці, якій вже не одна сотня років. Потім цю хатину викупили», — пригадує Людмила Альошкіна.

З часом подружжя звело власний дім. У Букатинці в Альошкіних народилось п’ятеро дітей, які також стали митцями. А крім створення скульптур і артоб’єктів, подружжя ще й вчителювало у сусідніх селах. Олексій Михайлович викладав малювання, історію й народознавство, Людмила Вікторівна — трудове навчання, малювання й креслення.

Паралельно розповідали школярам старовинні легенди, вчили ліпити з глини, робити ляльки-мотанки, створювати писанки, вирізати витинанки. Передусім вони навчали своїх учнів і продовжують навчати гостей Букатинки нестандартно мислити, помічати не лише матеріальне, але й духовне.

ЖИВІ МУЗЕЇ

У Букатинці залишилось лише 100 мешканців, школу закрили, здається, село помирає, проте тут в усьому є магія. Кожен камінь ніби живий, кожна скульптура має сенс, кожен малюнок на скелі — свою історію. Гігантські витинанки з фольги гойдаються від вітру, створюючи особливу мелодію.

Печери в скелях приваблюють відвідувачів можливістю відчути себе відкривачами. Саморобні гойдалки прямо над Мурафою запрошують до польоту. Тут рукотворне переплітається з природним настільки органічно, що виникає почуття чогось нереального.

Альошкіни створювали казку поступово — купували старі хати по сусідству, що залишились без господарів, та облаштовували там музеї — театр тіней, гончарства, старожитностей, хату каменотесів. В окремій оселі зберігаються роботи родини. Ще в одній вони проводять майстер-класи з малювання піском на склі.

Підлогу музеїв встелено запашним сіном, а зовні вони розписані трипільськими символами, міфічними персонажами, подільськими орнаментами. Музеї не оформлені офіційно, і вхід всюди безкоштовний. Проте тут відвідувачі не лише розглядають експозиції, але й самі можуть долучитись до творчого процесу. Чимало дитячих виробів, створених на майстер-класах, які проводять Альошкіни, доповнюють колекцію музеїв.  

«Діти відчувають все дуже тонко. Вони щирі у своїх словах. Один чотирирічний хлопчик, побачивши мене вперше із довгим сивим волоссям, бородою, у хітоні до п’ят і з синьо-жовтим прапором у руці, запитав у своєї мами, чи це Бог. Це було дуже зворушливо», — поділився Олексій Михайлович.

Оселившись у Букатинці, Альошкіни знайшли своє щастя. Ось і недалеко від музеїв Олексій Михайлович створив велику кам’яну скульптуру, яку назвав Птахою щастя. У центрі монумента круглий отвір, через який може пролізти людина. Альошкіни переконані, що лише свобода духу й тіла робить людей щасливими.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media