ІНТИМНЕ ДОСЬЄ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Письменниця, блогер та журналіст

Володимир Винниченко / vogue.ua

Володимир Винниченко (28 липня 1880 – 6 березня 1951) — політик, революціонер, письменник, художник, драматург. За життя написав понад сто оповідань, двадцять п’єс, чотирнадцять романів, десятки щоденників та вигадав сорок псевдонімів, серед яких найпопулярніший — В. Деде. Чоловік мав вибуховий характер, залежність від вероналу (снодійного) та жінок, а ще сповідував нудизм, вегетаріанство, сироїдіння. У записниках зізнавався, що носить у грудях дволику душу, на шарнірах. Без кінця боровся з тютюновою залежністю, а в еміграції глибоко сумував за Україною: «Коли б за один тиждень “перебуття” в Україні треба було цілий рік іти туди пішки, з захватом згодився б…»

НЕБАЖАНИЙ «СВИНОПАС»

Його батько був із наймитів. Ще змолоду шукав роботу й переїхав до міста, але замість такої-сякої справи знайшов собі дружину. Удова самотужки виховувала трьох дітей, тож і новому чоловікові народила сина. З часом родина гуртом збирала кошти на навчання молодшого, але Володя до скону вважав себе небажаною дитиною. З огляду на це, герої його книг теж недолюблювали малюків. Характером хлопчик не вдався. Був неспокійним, холеричним, суперечливим та емоційним. У школі частенько чубився з однолітками, бо ті дражнили свинопасом: дорікали бідністю та українською говіркою. Хлопчина відстоював себе й вчився як проклятий.

Вивчив латину, грецьку, німецьку, французьку, а ще — польську та італійську, але з гімназії витурили, бо написав революційну поему, і довелося опановувати науку самотужки. На іспит прийшов у вишиванці, сивій шапці та з кийком у руці. Відповідав виключно українською й потому неодноразово підкреслював, що бути українцем — означає постійно доказувати своє право на існування. Перегодом зазнав чимало: численні арешти, втечі, еміграцію. Проживав в Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Носив чужі прізвища, кочував поміж журналів, виписував для Центральної Ради універсали.

Співпрацював зі Скоропадським, мав конфлікти з Симоном Петлюрою та творцем української армії Миколою Міхновським. Врешті, після численних поневірянь, виїхав за кордон, вивівши твердою рукою: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу…» А згодом відмітив: «Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що я пишу».

ВІД «БІЛОЇ ПАНТЕРИ» ДО «КУМЕДІЇ З КОСТЕМ»

Хай там як, а літератором був блискучим, красномовним та образним. Чого лише варті його метафори: «море, як миска з холодцем», «вітер шкварчить в деревах, наче смажиться гігантська яєчня», «два конуси гори нагадують груди молодої негритянки». У його творах здіймається кисле непотрібне сонце або воно «дико-ясне, занадто блискуче, наче в туберкульозному піднятті», сосни стоять з білими сметанними маківками, бабця, що продає яблука та горіхи, схожа на великий горіх у хустці. В романі «Записки кирпатого Мефістофеля» простежується шокуючий, напрочуд цинічний погляд на родинні стосунки, у п’єсі «Біла пантера і чорний ведмідь» — живопис стає важливішим за хворе дитя, в Mеmento — непотрібного малюка тримають на морозі, в «Кумедії з Костем» — сирота помирає з недопалком у руці.

ЯК ПОКОХАТИ ВІДРАЗУ ТРЬОХ…

Щодо жінок, то в стосунках не знав жодних лімітів, «моралей» та меж. Зі своєю супутницею Розалією Лівшиць, яку називав Кохою (коханою), домовився «на березі», що не втомлюватимуть один одного поняттями подружньої вірності, бо «кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню; а любити одночасно можна тільки одного». Розалія на всі умови погодилася беззаперечно. Дарма що студентка Паризького університету та майже француженка — вивчила українську мову, називала себе українкою, до чоловікових полюбовниць ставилася з розумінням і сама раз у раз пускалася берега, тож Володимир якось констатував: «Коли я заводжу роман, то моє ставлення до неї не змінюється. А коли в неї захоплення — вона стає до мене байдужою…»

Так і жили. Жінки від Винниченка мліли та втрачали здоровий глузд. Одна народила малечу, від якої батько всіляко відхрещувався, інша ледве не звела рахунки з життям. Панянки писали літератору листи, зізнавалися в своїх еротичних фантазіях, благали про зустріч, а він поблажливо усміхався та погладжував свою розкішну борідку. Полюбовниць описував твердою рукою, не маскуючи недоліки, а навпаки, акцентуючи на них увагу. У Розалії підкреслював великі очі, широкий ніс із почервоніннями та соковиті «неморальні» губи. Товстуваті, з золотим блиском пломби зуби та груди, як у чотирнадцятирічної дівчинки.

НАДЯ, КОХА, КУМЕДІЯ

У його щоденнику рясно від красунь: завелика Майя, «їй би одягти довшу сукню», та якась чистенька фінка, «наче дуже гарно вимита, воліє вчити російську, про себе висловлюється лише в чоловічому роді й паразитує словом “немножко”». У Дор хода, як у людини, що напрочуд роздратувалася й біжить когось бити. Льоля надміру солодка. У Жульєтти проблеми із зачіскою: «здається, в неї на голові не волосся, а накладка з того матеріалу, що ним набивають фотелі». Щодо Жад, то є підозра, що статеві органи недорозвинені, Лєночка недоречно часто сниться, Тамару він провокує сам. Молодиці тяглися нескінченою вервечкою. Ось, до прикладу, Алла: вона приходила зранку, від неї пахло опалом і туманом з прочиненого вікна. Жінка шила наволоки й дуже сміялися. Краще за Розу стримувала свою чуттєвість. Роза не виносила наукових книг і періодично обранця не влаштовувала, бо була надмірно м’яка й податлива, як масло. Надю взяв один раз, а вона закохалася так, що три роки ні з ким не мала близькості. Невдовзі «розговілася» й прибула з візитом, щоб похвалитися своїм інтимом з іншими суб’єктами. З одним старим, але багатим не відчула й краплі «екзальтації», з іншим майже не говорили, лише «лоскоталися» десь у саду. Врешті Коха ревнувала до Наді. Надя — до Кохи. Кумедія та й годі.

НЕПРОХАНІ ДІТИ, АБО ЖІНКА-ТОРБА

Панянки невимовно збуджували. Навіть у потязі до незнайомої дами, що дрімала на полиці, міг відчути сильний статевий потяг. Розу у такі миті зовсім не хотілося. Навпаки, насідали думки, як з нею порвати, але на заваді стояв страх болю. Діти в цю еротичну картину не вписувалися, залишалися недоречними та зайвими, тому і його герої страждали від фобії небажаної вагітності. Неодноразово наводив приклад чиєїсь утомливої історії кохання. «Спершу жили гарно, любились. Вона щороку по дитині. На третій рік почав дивуватись, на четвертий — морозитись, на п’ятий — обурюватись. Залицятися до інших жінок, бо хіба то жінка, якась торба з дітьми».

Отож коханок мав достобіса, але не гидував і борделями. Захоплювався живописом і досить непогано малював пейзажі й натюрморти з білими трояндами та вареним яйцем. Одним із перших наситив свої твори сексуальністю й не стидався подібних делікатних справ. Не сумнівався у власній геніальності й вважав себе серед колег вищим на голову. Одягався фасонисто, дбав про вагу та засмагу. У 1932 році познайомився з молодою французькою письменницею, авторкою двох романів. Спочатку довго описував її випнутий наперед рот та зуби, завеликий закарлючений ніс, пристойну гру на піаніно й співи різким вимученим сопрано. Потім зазначив: «Нічого в статевому акті не відчуває. Замужем два роки і ні разу не мала оргазму…»

ШПАНСЬКІ МУШКИ ТА ДІД-ТОПТУН

Своєю чоловічою силою неабияк переймався й тішився, що його потенція у п’ятдесят один рік так само сильна. З іронією згадував Миколу Глущенка, молодшого на двадцять років, та його Марусину. У той час, коли сам зроду-віку не хворів, ні на що не скаржився, нізащо не спав по обіді, не виявляв утоми й працював цілими днями, товариш мав суттєві проблеми з ерекцією, бо повсякчас цікавився шпанськими мушками (збуджуючий еліксир зі смаком шоколаду) та допитувався, по скільки крапель їх приймати. Іншим разом ворушив у пам’яті розмову з якимось сільським дідом:

— А ти бабу свою ще топчеш?

— Топчу, але слабо.

— А скільки год?

— Шістдесят п’ять…

— Ого!

Останні двадцять п’ять років мешкав у комуні Мужен, де вирощував виноград, лаванду, жасмин. Мріяв про Нобелівську премію за роман «Сонячна машина». По-своєму вірив у Бога, грав у шахи, колекціонував монети. Сповідував власну філософію щастя й вважав запорукою здоров’я відмову від м’яса, риби та всього вареного. До останнього влучно змальовував представниць слабкої статі: то даму-ропуху, то куховарочку з засмаленим обличчям, то хвору на гланди. Акцентував: «Пройшов крізь всі таємні закутки кохання. Сотні жіночих рук обіймали мене… Слава? Був на самому піку»…

(За мотивами щоденників Володимира Винниченка)