ЯК «МОНА ЛІЗА» СТАЛА НАЙДОРОЖЧОЮ КАРТИНОЮ СВІТУ: кращий піар-скандал

Олег Казимирович Васюков — філософ, поет, леонардознавець / Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Справжній переворот у леонардознавстві здійснив Олег Васюков — професор філософії, поет, журналіст, один із засновників Львівського телебачення, у своїй книзі «Жагуча таїна Джоконди».
Людмила Калабуха, донька Олега Васюкова, на згадку про свого батька передає для публікації фрагменти з його дослідження, якому він присвятив усе своє життя. Iнші фрагменти увійшли до книги Людмили Калабухи «Зробіть НАВПАКИ: життя та продажі ДО та ПІД ЧАС ВІЙНИ», яка стала кращою книгою України 2023 року за результатами VII Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича.
Найскандальніше викрадення перетворило картину, раніше відому лише вузькому колу дослідників, на головний мистецький шедевр світу. І от як це було.
22 серпня 1911 року майстер, що встановлював скло у приміщеннях Лувру, в службовому халаті зайшов до зали, де висіла «Мона Ліза» пензля Леонардо да Вінчі (яку ще називають «Джоконда» — за прізвищем ймовірного замовника портрета). Зловмисник вийняв її з рами, сховав під плащем та виніс із музею.
Відсутність картини помітили тільки за два дні: у Луврі проводили технічні роботи, і всі подумали, що картину забрали, аби почистити. Єдиною зачіпкою стали кілька добре помітних відбитків пальців на щойно встановленому захисному склі та рамі, яку знайшли на сходах музею. Однак тодішній керівник французької поліції не вірив у дактилоскопію, котра набирала обертів по всьому світу, й не перевірив їх у базі даних, яка вже була у поліції.
А знаєте, чому? Бо він максимально просував свій метод пошуку злочинців, що так і не прижився через свою недосконалість. Принципово не хотів користуватися під час розслідування будь-якими іншими методами, що вигадав не він.

Як писали потім дослідники, через його зухвалість знаменитий портрет шукали два роки, а могли взагалі не знайти. Натомість, якби він дав вказівку перевірити у базі даних відбитки пальців, обійшлися б лише двома годинами. Дивовижно, адже італійський скляр-заробітчанин до того вже наслідив, і його відбиток зберігався у картотеці французької поліції.
А на планеті почалася джокондоманія: у паризьких кабаре дівчата танцювали в масках Мони Лізи на обличчях, поп-зірки того часу вистрілювали з піснями, присвяченими картині, а домогосподарки, прачки та кухарки клеїли її репродукції на кухонні шафи. Підняв собі відвідуваність і Лувр — до музею потягнулися величезні черги, тільки щоби подивитися на порожнє місце, де раніше висіло полотно.
Журналісти зробили з історії викрадення головну подію року. Директор Лувру, який полюбляв хвалитися тим, що легше вкрасти у Франції Собор Паризької Богоматері, ніж щось із Лувру, пішов у відставку.
Тільки загибель «Титаніка» тимчасово перемістила «Джоконду» на другі шпальти газет. І хоча розслідування цієї крадіжки стало національною справою французької поліції, результату воно не приносило. Аж поки у грудні 1913 року картина так само несподівано знайшлася, як і зникла.
Один торговець антикваріатом у Флоренції отримує листа, в якому йому пропонують купити цю картину. Він запрошує на зустріч директора галереї Уффіці; вони не вірять своїм очам, коли бачать саме оригінал Леонардо да Вінчі, на який полює вся поліція світу. «Мону Лізу» знаходять під ліжком у того самого заробітчанина-скляра, де вона й пролежала два роки.
На суді крадій — італієць Вінченцо Перуджа — звинуватив французів у розкраданні італійської культурної спадщини, а себе оголосив борцем за справедливість, місія якого — повертати шедеври на батьківщину. І його зовсім не бентежило те, що Леонардо да Вінчі добровільно привіз свою картину, коли приїхав у Францію на запрошення короля Франциска I, який і викупив «Мону Лізу» в учня великого італійця (про що свідчать документи).

Проте Перуджа настільки красномовно й переконливо розповідав про свій «патріотичний вчинок», що суд перейнявся співчуттям та симпатією до нього. І йому дали лише рік, а за кілька місяців взагалі випустили з в’язниці.
Після виставок в італійських містах у січні 1914 року картина повернулася до французької столиці. Протягом цього часу вона не сходила з обкладинок газет та журналів усього світу, її зображували на марках та листівках, і недивно, що вона стала об’єктом поклоніння, популярнішим за кіноактрис та оперних примадон. Навіть для фабричних робітників замовляли спеціальні вечірні екскурсії по Лувру, на яких вони не бажали нічого дивитися, окрім «Мони Лізи».
Нагадаю:
Навіть шедевру пензля Леонардо да Вінчі був потрібний піар, щоби піднятися в ціні до 3 млрд $ (саме на стільки уклав Лувр страхову угоду) та здобути таку популярність і світове визнання