ЙОШІДА ХІРОФУМІ: шукати правду в кожній ноті й служити музиці

Йошіда Хірофумі / operahouse.od.ua

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Йошіда Хірофумі

Рік народження: 1968-й

Місце народження: Фунабасі, Японія

Професія: диригент

Yoshida Hirofumi (Йошіда Хірофумі) — маестро точної руки і чуйного слуху, диригент. Всесвітньо визнаний японський музикант, однаково органічний і в опері, і в симфонічній музиці.

Уже понад двадцять років працює в Європі, диригуючи у провідних італійських театрах, зокрема в Римі, Генуї, Болоньї, і на знаменитому фестивалі Пуччіні в Торре-дель-Лаго. Зараз він очолює філармонійний оркестр оперного театру «Комунале» імені Лучано Паваротті в Модені (Італія) і є запрошеним головним диригентом Національного одеського театру опери та балету.

Маестро відомий як педагог та наставник, для якого передача досвіду — не менш важливе мистецтво, ніж робота на сцені. Він активно підтримує молодих артистів і сьогодні входить до складу журі Першого міжнародного конкурсу оперних співаків в Одесі Recitar Cantando.

Світлана Павлянчина: Що сформувало ваш музичний слух і диригентську інтуїцію? Люди, місця, випадковості?

Йошіда Хірофумі: Одним із визначальних моментів стало моє раннє занурення в оперу — саме в Італії, де вона лунає не лише зі сцени, а й у повсякденній інтонації вулиць. Там опера — не просто мистецтво, а стиль життя. Робота з великими маестро і традиції театрів Болоньї, Модени, Риму навчили мене не лише техніки, а й поваги до цього мистецтва. Японія подарувала мені дисципліну, Європа — свободу самовираження. Гадаю, я досі диригую десь на перетині цих двох енергій.

С. П.: Чи пам’ятаєте ви той перший, внутрішньо ясний момент, коли музика перестала бути заняттям і стала вашим покликанням?

Й. Х.: Так, я ще був студентом, коли вперше став на диригентський подіум під час репетиції. Цей момент — момент створення звуку одним рухом — відкрив мені, що це не просто робота. Це мій шлях, мій голос, мій спосіб взаємодії зі світом.

С. П.: Якої внутрішньої дисципліни вимагає від вас шлях оперного диригента — особливо в роботі з великими колективами та емоційно насиченими партитурами?

Й. Х.: Диригент має зберігати в собі величезний емоційний світ, залишаючись при цьому спокійним, зібраним і точним. Опера — це синтез голосів, оркестру, сценографії, ритму сцени і дихання залу. Потрібно поважати простір та індивідуальність кожного виконавця, при цьому нести відповідальність за цілісність музичної концепції. Це вимагає водночас смирення, чуйності та повної самовіддачі.

С. П.: Де, на вашу думку, проходить тонка межа між технічною досконалістю та емоційною правдою в музиці? Коли звучання — вже не тільки форма, а й сповідання?

Й. Х.: Техніка — це основа, мова, яка дає змогу говорити ясно й точно. Але емоційна правда — це те, заради чого ми говоримо. Виконання може бути бездоганним, та, якщо воно не зачепило — значить, залишилося порожнім. І навпаки — надлишкові емоції без форми розпадаються. Моя роль — знайти цей баланс: вибудувати архітектуру, в якій може вільно дихати почуття.

С. П.: Які помилки стали для вас найсуворішими, але наймудрішими вчителями — у музиці та в житті?

Й. Х.: Помилки навчили мене слухати. Я зрозумів, що, крім таланту і знань, найважливіше — це самосвідомість: уміння чути себе, знати межі свого інструменту, чи то голосу, чи тіла, чи то психіки. Гнучкість, допитливість, уміння бути відкритим — ось що дає змогу зростати. І насамперед — терпіння. Сцена не прощає поспіху, але вона завжди винагороджує тих, хто дорослішає з гідністю.

С. П.: Що для вас у голосі первинне — техніка, інтерпретація чи тембр? Що звучить першим — розум, почуття чи душа?

Й. Х.: Усі три аспекти, безумовно, важливі. Але першим мене завжди зворушує тембр. Це як відбиток душі — звук, у якому чути не тільки голос, а й людину. Техніку можна освоїти, інтерпретацію — вибудувати, а тембр — це дещо глибоко особисте, майже духовне. Голос із щирим тембром несе в собі правду, яку неможливо зімітувати.

С. П.: Наскільки важливою для співака є стриманість в емоціях на сцені? Почуття має бути не криком, а диханням?

Й. Х.: Цілком вірно. Стриманість вкрай необхідна. Емоції без форми легко перетворюються на хаос і починають звучати фальшиво. Справжня майстерність — у балансі: спрямовувати почуття через внутрішній контроль, надаючи йому ясності та обрисів. Коли співак висловлює емоції стримано, вони стають тільки сильнішими. Найзворушливіші моменти в опері — зазвичай найтихіші.

С. П.: Чи може школа бути справжньою, якщо в її основі немає внутрішньої культури — тієї невидимої тканини, що з’єднує знання і сенс?

Й. Х.: Я так не думаю. Справжня школа — це не лише місце, де передають навички, а й середовище, у якому формуються цінності, допитливість, уміння ставити запитання і бачити взаємозв’язки. Без внутрішньої культури — зв’язку з історією, філософією, поезією, душею мистецтва — можна навчити лише поверховості, але не глибини. Справжня освіта має пробуджувати смак до світу і здатність мислити самостійно. Глибину неможливо викласти, якщо її не прожито вчителем і не передано як частину особистого досвіду.

С. П.: Ви не тільки диригент, а й педагог. З чим найчастіше стикаються молоді виконавці на старті шляху, і як ви допомагаєте їм пройти ці випробування?

Й. Х.: Одна з головних перешкод — невпевненість у собі. У світі, де навколо звучить тисяча голосів і кожен легко порівняти з іншим, молодому артисту буває складно почути свій власний, єдиний. Я намагаюся створити простір, у якому вони можуть пробувати, помилятися, знаходити свій темп і свій ритм. Слухаю уважно — не лише звук, а й паузу, що за ним. Адже часто все починається не з технічної досконалості, а з тихої віри у свій голос — і саме вона стає точкою справжнього перетворення.

С. П.: Які якості ви вважаєте ключовими для того, щоб молодий співак знайшов своє місце на сцені?

Й. Х.: Крім таланту, необхідні присутність — вміння бути тут і зараз, самосвідомість та скромність. Артист має знати свій інструмент: не тільки голос, а й тіло, дихання, розум. Вміти слухати — не менше, ніж співати. Зберігати допитливість і терпіння. Кар’єра в музиці — це марафон, а не спринт. Той, хто зростає щиро, знайде своє місце.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

С. П.: Що в голосі може вразити вас миттєво — з першої ноти, з першого подиху?

Й. Х.: Голос, який зворушує мене одразу, завжди несе в собі щось більше, ніж бездоганна техніка. У ньому є життя — жива тканина дихання, чесність тембру і навіть та легка недосконалість, яка оголює людське. Іноді це наче раптове світло в темряві: одна фраза — і ти вже у світі цього голосу, вже не можеш вийти.

С. П.: На Першому міжнародному конкурсі оперних співаків в Одесі Recitar Cantando ви почуєте десятки молодих голосів. Які критерії для вас стають вирішальними, коли потрібно обрати дійсно особливого виконавця?

Й. Х.: Я завжди ставлю собі одне запитання: чи здатен цей артист розповісти історію? Не просто заспівати ноти, а запросити нас у свій світ, змусити відчути, запам’ятати, захотіти повернутися туди знову. Техніка — на певному рівні — вже дещо цілком звичайне. Реальна цінність — у здатності бути справжнім, проживати кожну ноту як частину своєї долі.

С. П.: На вашу думку, яку підтримку може дати молодим виконавцям конкурс оперних співаків в Одесі?

Й. Х.: Конкурс — це дзеркало та місце зустрічі. Навіть без нагороди сам досвід може стати переломним. Тут важливо не лише те, як тебе почують, а й кого ти сам зустрінеш: наставників, колег, друзів. Чесний зворотний зв’язок, увага — все це може змінити траєкторію життя молодого артиста.

С. П.: Ви входили до журі багатьох міжнародних проєктів. Що одразу ж виділяє конкурс Recitar Cantando серед інших?

Й. Х.: Культурна глибина Одеси, її історія та сміливість творити музику саме зараз, у цьому місці, — все це робить конкурс більшим, ніж просто змагання. Тут сцена перетворюється на простір сенсу, а не тільки звуку. У кожному голосі, який я чую в Одесі, є й молитва, і мета, й особлива інтонація.

С. П.: Чому сьогодні міжнародні вокальні конкурси є такими важливими для культури та міжкультурного діалогу?

Й. Х.: Мистецтво долає кордони, а спів — одна з найінтимніших форм спілкування. Міжнародні конкурси збирають молодих людей із різних світів, які раптом опиняються на одній сцені, ділять один подих, один акорд. Так починається справжній діалог — тільки через музику, в якій ми впізнаємо одне одного.

С. П.: Як би ви охарактеризували українську вокальну школу? Чи є в ній особливі риси?

Й. Х.: Українська вокальна традиція поєднує слов’янську пристрасть і ліричну глибину. Тут присутня й технічна вивіреність, й особлива емоційна прямота: голос нерідко спершу звертається до душі, а вже потім вражає слух.

С. П.: Чи є у вас внутрішні орієнтири – філософські, духовні або естетичні — які ведуть вас у житті та музиці?

Й. Х.: Я вірю, що музика — дзеркало людського стану: вона відображає і красу, і протиріччя, і страхи, й прагнення. Моє основне правило — шукати правду в кожній ноті і служити музиці, а не своєму его. У цій службі я знаходжу і сенс, і свободу.

С. П.: Що надихає вас крім музики? Які речі пробуджують вашу чутливість і допомагають дивитися на світ інакше?

Й. Х.: Природа, архітектура, література й подорожі. Бути в незнайомому місці, чути нові мови, відчувати ритм чужого міста — усе це загострює моє сприйняття і відкриває нові грані. Часто натхнення приходить саме в тиші — у паузах між звуками та враженнями.

С. П.: Яке головне послання ви б хотіли залишити молодим артистам?

Й. Х.: Не намагайтеся наслідувати чужі голоси чи шляхи. Довіряйте своєму власному голосу, своєму внутрішньому компасу — навіть коли дорога здається важкою та заплутаною. Бути справжнім — це виклик, але саме справжність залишається з нами назавжди. Світ не чекає досконалості — він чекає справжнього. Будьте ним.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media