ЕДУАРД АМЧИСЛАВСЬКИЙ: про те, як Леонід Утьосов «вигадав» своє життя
Едуард Амчиславський у Єврейському музеї Одеси. Фото Олега Володимирського, 2015 рік / З особистого архіву
КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ
Ім’я: Едуард Амчиславський
Дата народження: 26 травня 1958 року
Місце народження: Одеса, Україна
Професія: інженер електрозв’язку, бібліофіл, журналіст, письменник, видавець, доктор мистецтвознавства, професор
Існує таке поняття — «великий одесит». Безумовно, ним є Леонід Осипович Утьосов. Він був не лише видатним естрадним артистом, а й великим «вигадником власного життя». Реальність і містифікація настільки переплелися в його долі та творчості, що часом розмежувати їх неможливо. Проте Едуард Амчиславський, автор «Утьосовської енциклопедії» та десятків книг про Утьосова, не полишає спроб розібратися в цьому. Майже пів століття він досліджує «утьосовський міф», який залишив нам у спадок великий артист.
ДИНАСТІЯ «УТЬОСОВОЗНАВЦІВ»
З
ахоплення біографією і творчістю Леоніда Утьосова мені передалося від батька, Бориса Амчиславського. «Утьосовська енциклопедія» — остання робота, яку ми почали створювати разом із татом. На сьогодні вийшло вже три томи. Далі мені, на жаль, доведеться продовжувати займатися «утьосовознавством» без нього — тато пішов наприкінці березня 2024-го. Пам’ятаю той самий останній день, коли я до нього прийшов. Він вийшов мені назустріч зі свого маленького кабінету і сказав: «Все! Я закінчив літеру „я“»! Тобто він встиг завершити цю грандіозну працю і лише тоді пішов. Я завжди розумів, що робота над енциклопедією давала йому сили жити. Він залишив після себе цілком готовий, набраний текст, якого вистачить на видання приблизно ще шести томів. Таким чином, повна енциклопедія складатиметься з дев’яти книг. Тепер моє завдання: відредагувати текст, підібрати фотографії та видати. Але, звичайно, крім енциклопедії, у мене в комп’ютері є ще безліч інших матеріалів. Деякі ми вже публікували раніше, деякі — ні. Фізично на даний момент у нашому активі 22 видані книги про Леоніда Утьосова.
ЗУСТРІЧ ДВОХ ОДЕСИТІВ
Вперше Леонід Осипович з’явився в житті нашої родини у жовтні 1978 року, коли тато вирушив з Одеси в чергове робоче відрядження. У той час ми з ним були активними членами Секції книги одеського Будинку вчених, і там нам допомогли зв’язатися з видатним одеситом — Утьосовим. Нам повідомили столичну адресу та телефон Леоніда Осиповича, а також передали для нього у подарунок кілька книг від одеських письменників. Тато й Утьосов зв’язалися, і Леонід Осипович призначив зустріч на наступний день: «Приходьте о дванадцятій, поговоримо. У нас з вами буде хвилин п’ятнадцять-двадцять…» Але зустріч відразу пішла не за планом — у вітальні Утьосова вони проговорили майже п’ять годин! Причин для цього було кілька.
По-перше, Утьосов зустрів одесита — споріднену душу. А тема Одеси для нього завжди була особливою, невичерпною. Про це місто він міг говорити годинами! По-друге, Утьосов був надзвичайно комунікабельною людиною. Він, мов повітря, потребував спілкування з глядачем або слухачем. Йому було важливо, щоб поруч був хтось, кому можна було б адресувати свій талант оповідача. На жаль, на той момент поблизу таких людей майже не залишилося. Його дочка жила у сусідній квартирі, але вона тяжко хворіла і повноцінним співрозмовником бути фізично не могла. А тато виявився не просто вдячним слухачем, а ще й вдячним читачем Утьосова.
НАРОДЖЕННЯ «УТЬОСОВСЬКОЇ КОЛЕКЦІЇ»
У 1976 році вийшла остання книга Утьосова — «Спасибо, сердце!» Вона одразу стала бібліографічною рідкістю. На одеському книжковому ринку при офіційній ціні 2 карбованці 12 копійок її продавали щонайменше за 100–120 карбованців. Для порівняння, перше видання «Майстра і Маргарити» Булгакова тоді коштувало 75–80 карбованців. Утьосов запитав у тата: «У вас є ця книжка?» — «Про що ви говорите? — відповів тато. — В Одесі її неможливо знайти!» І тоді Утьосов взяв свою візитну картку й між рядками «Леонід Осипович Утьосов, Народний артист СРСР» написав від руки: «Будь ласка, якщо можна, одну книгу доручникові. Л. О. Утьосов». І додав: «Віддайте цю візитівку директору книгарні. Я залишив там ящик своїх книг — вам видадуть одну з них». Принагідно Утьосов попросив тата придбати там пару альбомів Бориса Фабісовича — відомого театрального фотографа.
Окрім фотографій відомих акторів, в альбомі була й славнозвісна світлина Утьосова — із сигаретою, впівоберта. Директором книгарні виявилася жінка. Вона довго крутила у руках візитівку, ніби вирішувала, що для неї важливіше — зберегти автограф Утьосова чи віддати книгу… Зрештою тато таки повернувся до Леоніда Осиповича з книгою «Спасибо, сердце!» та альбомами театральних портретів. Утьосов підписав йому обидва видання. Так у нас вдома з’явилася ще одна книга Утьосова — на додаток до вже наявної «С песней по жизни», а також до численних платівок і статей із газет та журналів. Так зародилася «утьосовська колекція», яка далі поповнювалася багато років. А потім сталася одна неймовірна подія…
ЯК Я ОДРУЖИВСЯ… З КВАРТИРОЮ УТЬОСОВА
Утьосов помер 9 березня 1982 року. А в листопаді того ж року я вперше одружився. Ми тільки-но встигли вирушити у весільну подорож, як повідомили про смерть Леоніда Ілліча Брежнєва. Після повернення я дізнався, що моя дружина давно зробила внутрішньосімейний обмін. Тож до нашого приїзду бабуся переїхала до батьків дружини, а ми оселилися в квартирі номер 7 будинку номер 11 у Трикутному провулку, який уже в травні 1982 року було перейменовано на вулицю Утьосова. У березні 1983 року на засіданні Секції книги, присвяченому річниці смерті Леоніда Осиповича, я зробив невеличке повідомлення — «Леонід Утьосов на моїй книжковій полиці». І раптом із залу хтось вигукнув: «Що ж тут дивного? Він же мешкає у квартирі Утьосова!» Після засідання до нас із батьком підійшов відомий одеський журналіст Євген Голубовський і запитав: «Це правда?» Я відповів: «Мабуть, так, раз так кажуть». — «Якщо це так, ви зобов’язані створити музей Утьосова», — заявив Голубовський.
Відтоді деякі злі язики стверджують, що я навмисно одружився, аби оселитися в цій квартирі. Але, присягаюся, це сталося абсолютно містичним чином — я нічого не знав про історію цієї квартири. Крім того, мені ще належало довести, що в ній дійсно мешкав Утьосов. Бо на горде звання «утьосовської» претендували кілька квартир цього будинку. Ситуація нагадувала суперечку семи грецьких міст про те, в якому з них насправді народився Гомер. У книгах Утьосова є згадка про цей будинок у Трикутному провулку, і була ще одна деталь: квартира з балконом на другому поверсі. Але під цей опис підходили аж 7 квартир, а сам Леонід Осипович номер своєї квартири ніколи не згадував.
«ЗАМОК ПРЕДКІВ» У ТРИКУТНОМУ ПРОВУЛКУ
Ми звернулися до бюро інвентаризації, дістали архівні плани будинку, зробили копії — у міру уточнення даних конкуренти відсівалися один за одним. Дізнавшись про наше розслідування, працівники одеської театральної бібліотеки запропонували пошукати потрібну інформацію в старих театральних журналах. І в журналі «Радянська естрада і цирк» № 3 за 1975 рік, де були опубліковані матеріали, присвячені 80-річчю Утьосова, ми виявили спогади Федора Ліпскерова — давнього друга Леоніда Осиповича, драматурга й конферансьє, який часто вів його концерти. Бабуся Ліпскерова була дуже відомою в місті акушеркою. Точніше, повитухою, як тоді говорили. Одного разу вночі, за згадкою Федора, до бабусі прибігла служниця з проханням терміново прибути за адресою Трикутний провулок, будинок 11, квартира 7 — «Господиня от-от розсиплеться!»
Так за сприяння бабусі Ліпскерова у родині Йосипа та Малки Вайсбейнів на світ з’явилися двійнята — спочатку дівчинка Перл (Поліна), а за нею хлопчик Лазар. Хлопчик згодом став легендарним артистом Леонідом Утьосовим. Про цю подію він говорив, що від самого народження звик пропускати жінок уперед. Але вишенькою на торті було те, що сам Утьосов був членом редколегії журналу! Тобто текст із зазначенням номера квартири затверджувався ним особисто. Пізніше Наташа Вайсбейн — дочка старшого брата Утьосова Михайла — передала нам фотографію з сімейного архіву, зроблену наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років. На ній видно двір 11-го будинку в Трикутному провулку, сходи чорного ходу і підпис Михайла: «Це замок ваших предків». Мова, як ви вже здогадалися, знову йшла про квартиру номер 7.
ПЛУТАНИНА З ДНЯМИ НАРОДЖЕННЯ
Робота з матеріалами про Утьосова — це діяльність, дуже схожа на ту, якою займаються детективи. Утьосов дуже багато писав про себе — книжки, статті, інтерв’ю, телевізійні фільми… Але факти, що містяться в них, іноді важко відрізнити від легенд. Візьмімо, приміром, дату його народження. У всіх енциклопедіях — і в музичній, і у Великій радянській — вказано: 21 березня. Хоча сам Утьосов завжди святкував день народження 22-го. Ця ж дата стоїть у його військовому квитку, датованому 1950 роком. Леонід Осипович до цієї розбіжності ставився філософськи: «Я народився 22 березня, але, якщо енциклопедії вважають, що 21-го, значить, їм видніше». Це фраза з листа Утьосова своєму другові Володимиру Александрову, який ми вперше опублікували ще 1990 року.
Після цього ця фраза поширилася без посилання на джерело, але оригінал листа, подарований нам Володимиром Александровим, досі зберігається у нас. І все ж, оскільки сам Утьосов часто віддавав перевагу красивим фразам замість фактів, ми вирішили перевірити ці дані ще раз. У 2013 році заступниця начальника Одеського обласного архіву Лілія Білоусова знайшла запис у книзі рабинату про народження Утьосова — 10 березня за старим стилем, тобто дійсно 22 березня за новим. Життя і творчість Утьосова багато в чому легендарні, оскільки він сам постійно створював міф про себе. Одна з найвідоміших історій — спроба «втечі за кордон», через яку Утьосов довго не мав ані звань, ані офіційного визнання.
ЯК УТЬОСОВ «ВТІК ЗА КОРДОН»
За однією версією, він разом з оркестром хотів перетнути турецький кордон, за іншою — фінський. Про те, як народилася ця легенда, нам спочатку розповів Йосип Прут, відомий драматург і близький друг Утьосова, а згодом її підтвердив і композитор Микита Богословський. Відбувалося це у 1934 році, приблизно за два місяці до прем’єри фільму «Веселі хлопці». Йосип, Микита, Леонід і ще кілька артистів оркестру після репетиції їхали в ленінградському трамваї. Утьосов запропонував парі: «Давайте я зараз запущу чутку, й подивимося, як вона розійдеться!» Після чого голосно, на весь трамвай, вигукнув: «А ви чули, що Льонька Утьосов зі своїм оркестром перетнув кордон — із Владикавказа до Нахічевані?» Усі, хто хоч трохи знайомий з географією, розуміють, що між цими двома містами ніякого кордону не було, це все була територія Радянського Союзу. Але несподівано для всіх жарт почав жити власним життям і обростати геть не безневинними «подробицями».
Слід врахувати, що все це відбувалося на тлі вбивства Кірова, яке сталося незабаром після цього, через що навіть прем’єру фільму «Веселі хлопці» трохи відклали. Прут згадував, що тоді на фільм вийшли дві рецензії в газетах «Правда» та «Известия», де були перелічені прізвища Александрова, Орлова та інших акторів — усіх, крім Утьосова. Обуреному Пруту в редакціях газет пояснили: «Ну ви ж розумієте… Утьосов же втік за кордон! Ми не можемо публікувати прізвище такої людини в газетах». І цей жарт у трамваї луною відбивався у кар’єрі Утьосова аж до кінця 1950-х років. Доводити, що це вигадка, друзі Утьосова були змушені ще тодішньому міністрові культури Миколі Михайлову. За його каденції ставлення до жарту почали переглядати.
«ВЕСЕЛІ ХЛОПЦІ»: ЧЕРГОВА МІСТИФІКАЦІЯ
Та остаточну крапку в історії з газетами, які вилучили згадки про Утьосова з рецензії на фільм, я поставив лише у 2019 році, коли намагався знайти могили батьків Леоніда Осиповича та уточнити дати їхніх народження й смерті. Єдине, що мені було відомо: вони поховані на єврейській ділянці Востряковського кладовища. Але надавати мені будь-яку інформацію про це відмовлялися, аргументуючи тим, що я не родич. І все ж мені вдалося виявити зарослі чагарником пам’ятники із зазначенням дат. Ці пошуки я проводив паралельно з роботою в архівах старих газет і журналів. Я перерив усі тодішні видання і зрозумів, що маю справу зі ще однією містифікацією: жодної рецензії на фільм «Веселі хлопці» тоді не було опубліковано! Ані зі згадкою прізвища Утьосова, ані без згадки про нього! Про «Веселих хлопців» тоді взагалі майже не писали. Справа в тому, що одночасно з цією комедією вийшов на екрани «Чапаєв», і вся увага преси була прикута саме до цього «ідеологічно важливого» фільму. А проте я виявив інше дивовижне явище — з легкої руки Віри Інбер щотижнева всесоюзна газета «Кіно», де вона вела рубрику «Літератори про кіно», перетворилася, по суті, на одеський літературний альманах. Так за духом газета багато в чому стала «одеською».
ЯК УТЬОСОВ «ЗАБАЛАКАВ» ЧЕКИСТІВ
Одна з моїх улюблених історій — розповідь про те, як на початку 1953 року академік Мінц у супроводі ще одного «вченого у цивільному» прийшов до Утьосова з листом, який підписали багато видатних євреїв у зв’язку зі «справою лікарів». Відомо, що Утьосову допомагав нарком шляхів сполучення СРСР Лазар Каганович, що був уродженцем України, хоча й не був одеситом. У новому міністерському будинку Леоніду Осиповичу виділили велику квартиру, а для гастролей оркестру — цілих два спеціально обладнаних вагони. У потрібний момент їх просто додавали до будь-якого поїзда. Один вагон був повністю спальним, для оркестрантів, а в другому — два окремі купе для Утьосова та його дочки Діти, а також ресторан, який можна було, склавши столики, перетворити на репетиційну залу. І тоді на їхньому місці музиканти могли прямо в дорозі репетирувати. Тож у виділену Кагановичем квартиру якраз і прийшли академік Мінц із супроводжуючим. Утьосов запропонував їм пройти до їдальні й випити чаю. А далі почалися веселі історії, анекдоти… Утьосов так «забалакав» обох гостей, що вони згадали, навіщо приходили, вже лише опинившись на вулиці. Про ситуацію, що склалася, доповіли нагору, самому Лаврентію Берії. Той вислухав доповідь і зателефонував Сталіну. На це Сталін відповів: «Артиста не чіпати». Ймовірно, це легенда. Та вона має свого роду реальну передісторію.
«ВАС ПРОСИТЬ ПРО ЦЕ САМ СТАЛІН!»
У 30-х роках у СРСР розпочалася кампанія проти «акцентованих куплетів». Під заборону потрапляли циганські, вірменські, грузинські та єврейські пісні. У списку таких заборонених пісень опинилися й утьосовські «С одесского кичмана», «Гоп со смыком», «Лимончики» та інші. Одного разу Утьосов випадково зустрів на вулиці Платона Керженцева, який очолював Комітет у справах мистецтва і фактично контролював естрадний репертуар. «Я чув, Леоніде Осиповичу, що ви на закритих вечірках виконуєте нерекомендований репертуар. Якщо я ще раз про це дізнаюся, доведеться вживати заходів», — сказав Керженцев і пішов. Не можна, значить, не можна, що тут вдієш. І ось на одному з концертів у Кремлі, після того як Утьосов з оркестром відпрацювали дозволену програму, до нього підходить людина «в погонах» і тихо, але наполегливо просить заспівати «С одесского кичмана». Але Утьосов кілька разів категорично відмовляється виконувати заборонений репертуар. Чоловік йде, проте потім повертається зі словами: «Вас просить про це сам Сталін! Ви ж йому не відмовите?» Утьосов повертає оркестр на сцену, і вони виконують «С одесского кичмана». Коли пісня закінчується, у залі близько хвилини панує мертва тиша. Чутно було, як дзижчить самотня муха. Вичекавши паузу, Сталін повільно дістав з рота трубку і зробив пару недбалих оплесків. І все — зал вибухнув бурхливими оплесками та захопленими вигуками «Браво!» Потім Утьосова просили заспівати на біс ще кілька разів…
ДУЕТУ З ВОЖДЕМ НЕ БУЛО
Цей епізод справді мав місце. А ось сцена з одного кінофільму, де Сталін разом з Утьосовим співає «С одесского кичмана», — цілковита вигадка. Треба просто розуміти, як тоді було влаштовано радянське суспільство. Сталін міг змусити Хрущова співати й танцювати гопака на партійній пиятиці, але собі ніколи б не дозволив нічого подібного на публіці. Однак історія з цією піснею мала продовження. Приблизно через тиждень Утьосов знову зустрів Керженцева. І Леонід Осипович зауважив: «Я днями все ж таки виконав на концерті „С одесского кичмана“. І навіть кілька разів…» На що Керженцев, ледь стримуючи крик, відповів: «Я ж вас попереджав! На цьому все — більше ви на сцені виступати не будете». — «Але, зрозумійте, я не міг відмовити!» — вигукнув Утьосов. «Кому це ви не могли відмовити?» — запитав Керженцев. «Сталіну», — спокійно відказав Леонід Осипович і попрямував далі. А пройшовши квартал, озирнувся й побачив, що Керженцев застиг у тій самій позі, на тому самому місці, де він його залишив. Звичайно, подібний реальний випадок мав усі шанси обрости найнеймовірнішими деталями і перетворитися на легенду.
УТЬОСОВ І ЙОГО «ПОЗАШЛЮБНІ ДІТИ»
Леонід Утьосов загадав нам чимало загадок, які ми розгадуємо вже майже півстоліття, збираючи матеріали по крихтах, купуючи їх на аукціонах. При цьому мені нерідко доводиться сперечатися з аукціонними домами, коли вони виставляють як «утьосовські» предмети, що не мають до Утьосова жодного стосунку. Тобто потік містифікацій, пов’язаних з Утьосовим, не вичерпується. Приміром, був один чоловік, який оголосив себе його позашлюбним сином і навіть за життя батьків змінив прізвище на Утьосов, а по батькові на Леонідович. Його запрошували, звісно, на ток-шоу, де він розповідав, що його мати завагітніла, коли нібито працювала в Утьосова прибиральницею. Та все, про що він говорив, не витримувало жодної критики. В Утьосова ніколи не було хатньої робітниці з таким ім’ям, описи будинку та квартири також не збігалися.
Крапку в цій сенсації поставила ДНК-експертиза: батьком «позашлюбного сина» Утьосова виявився саме той чоловік, якого все життя вважали його батьком. На жаль, подібні дивні випадки періодично трапляються. Скажімо, кілька років тому якийсь «спадкоємець Утьосова» відсудив у видавництва чималу суму за незаконний передрук книги. Але звідки міг взятися такий «спадкоємець»? Єдина донька Утьосова Діта дітей не мала. У другому шлюбі з кінорежисером Альбертом Гендельштейном вона виховувала його дітей від першого шлюбу — дочку Юлію та сина Валерія. До речі, Юлія була дружиною письменника Ефраїма Севели — вони поїхали до Парижа, потім розійшлися. Після повернення Севели до Радянського Союзу ми з ним часто спілкувалися, і головним об’єктом наших розмов, певна річ, був Утьосов.
«ЧИ БУВ ХЛОПЧИК?»
Окрім Діти, Утьосов більше не мав спадкоємців. Другий шлюб з Антоніною Сергіївною Ревельс був бездітним. У 1987 році ми запросили її до Одеси й влаштували для неї екскурсію «місцями Утьосова». З нею були якась жінка і маленький хлопчик, яких вона відрекомендувала як племінницю з сином. Через роки цей хлопчик виріс і почав стверджувати, що його мати була насправді не племінницею, а дочкою Антоніни Сергіївни. Я переглянув усі матеріали, опитав усіх очевидців, у тому числі й живих на той момент артистів оркестру Утьосова, — ну не було в Антоніни Сергіївни ніякої дочки! І вона ніяк не могла з’явитися у неї, як стверджується, у 1961 році.
Візьмімо програмки оркестру Утьосова за цей рік — графік дуже щільний. І скрізь зазначені виступи Антоніни Сергіївни, яка виконувала досить складні танцювально-акробатичні номери, що вимагали серйозного фізичного навантаження. Уявити, що вона все це робила вагітна, неможливо! Звідки ж тоді могла з’явитися дочка? Я вважаю, що мова дійсно йшла про племінницю Антоніни Сергіївни — вона фактично удочерила дівчинку після смерті сестри. І хоча «спадкоємець» не мав жодного біологічного та юридичного стосунку до Утьосова, він намагався продати авторські права спершу мені, потім через аукціони. Звісно, з цього нічого не вийшло.
ВРЯТОВАНИЙ «АНТИ-ЮВІЛЕЙ»
Останній офіційний вихід Утьосова на публіку відбувся 24 березня 1981 року і був приурочений до його дня народження. Дата не була круглою — йому виповнилося 86 років. Але тоді в Центральному будинку працівників мистецтв існувала традиція відзначати так звані «анти-ювілеї». На вечорі Утьосова, який вів Ширвіндт, виступали Карцев, Ільченко, Жванецький, Плятт та інші артисти. Вечір вважався неформальним, з жартами «на межі», тому преса і телебачення не були запрошені. Але, на щастя, технічно запис у радіорубці все ж відбувався. Й один з учасників вечора — Юрій Векслер — наступного дня зробив собі копію. З огляду на те, що незабаром частина архівів загинула під час пожежі, він зробив це дуже вчасно. Так вдалося зберегти і частково відновити ті записи. Це приклад того, якими крихтами нам доводиться збирати спадщину Утьосова.
Ще за часів нашого домашнього музею в Одесі до нас постійно приходили люди — подивитися фотографії, документи, просто поговорити. Ми навіть завели спеціальний журнал відвідувачів, де залишили свої записи багато видатних людей: Марк Захаров, Олександр Ширвіндт, Михайло Державін, Борис Васильєв, Анатолій Приставкін, Сергій Юрський, Тихон Хренніков та інші. На жаль, сам журнал загубився десь в Одесі. Але частину записів ми заздалегідь сфотографували, а потім опублікували в книзі «Навсегда Утёсовым остался!». Книга вийшла чималою — 368 сторінок — і структурно багатошаровою: від прямих свідчень до непрямих, від віршів і особистих автографів до культурного контексту. Треба сказати, що це ще не рекорд: у першій книзі, яку ми видали в Америці, було 864 сторінки. Через це виникли складнощі з друкарнями — ніхто не хотів зв’язуватися з таким обсягом.
ДЕТЕКТИВНА ІСТОРІЯ З МАРШАЛОМ
Мені завжди доводиться наголошувати: я — не письменник, я — дослідник. Трохи Шерлок Голмс, якщо хочете. І мені доводиться залучати фахівців із найрізноманітніших галузей, бо іноді атрибуція чи перевірка фактів вимагають абсолютно несподіваних знань. Наприклад, в архіві Утьосова нам трапилася фотографія, на якій поруч стоять Утьосов та два маршали. На звороті напис із прізвищами цих військових: маршал Ротмістров і маршал Воронов. Ми ніколи не ставили ці відомості під сумнів, поки не почали роботу над «Утьосовською енциклопедією». Коли ми переглядали матеріали щодо Воронова, то зрозуміли, що на фото точно не він!
З’ясувати, хто це, допомогла моя третя дружина, яка володіє просто феноменальною пам’яттю на обличчя. Ми разом з нею переглянули список усіх маршалів Радянського Союзу — такої людини там немає. Але, крім них, були ще й маршали окремих родів військ. Почали вивчати їх — і знайшли збіг буквально до дрібниць! Третьою людиною на фотографії виявився маршал бронетанкових військ Богданов. Від Утьосова взагалі залишилося безліч фотографій. І переважно скрізь він у центрі компанії — це видно по жестах, по міміці, по тому, як люди уважно його слухають або сміються. Є, приміром, фотографії, де поруч з Утьосовим Райкін буквально захлинається від сміху. Хоча розсмішити Райкіна було нелегко — у житті він був емоційно набагато стриманішим, ніж на сцені.
«ВІД ТРАГЕДІЇ ДО ТРАПЕЦІЇ»
Ще до революції саме Утьосов став родоначальником жанру актуального куплету — за принципом «вранці в газеті, ввечері в куплеті». Зранку він читав газети, вибирав актуальні теми, а потім одеські автори, які на нього працювали, до вечора складали на них віршовані тексти. Він вигадав для себе образ «газетяра»: вибігав на сцену з сумкою, вихоплював з неї газету і, ніби читаючи її, виконував куплет «на злобу дня». Але його таланти цим не обмежувалися. Ще зовсім юним він почав виступати в цирку. І це наклало певний відбиток на його творчість. 2 лютого 1923 року в петербурзькому «Палас-театрі» відбувся показовий синтетичний вечір-вистава «Від трагедії до трапеції Утьосов показує все…» Цього вечора Утьосов зіграв Раскольникова в уривку зі «Злочину і кари», Менелая з «Прекрасної Олени», співав куплети, читав оповідання, грав на скрипці в класичному музичному тріо, співав романси, акомпануючи собі на гітарі, танцював, диригував «Комічним хором», був клоуном, жонглером, акробатом і нарешті завершував усе номером на трапеції. І це все — за один вечір.
«ЯКИЙ РОМАН? ТАК, БРОШУРКА…»
Утьосов був людиною дуже особливою. Він сам створював навколо себе атмосферу півтонів і натяків. Навіть його так званий «донжуанський список», про який часто люблять поговорити, значною мірою був частиною гри. Скажімо, його запитували: «Леоніде Осиповичу, а чи правда, що у вас був роман з Марією Володимирівною Мироновою? Ви ж могли стати батьком Андрія Миронова?!» На що слідувала миттєва відповідь: «Роман? Що ви кажете! Який роман? Так, брошурка…» Будь-який життєвий епізод він умів перетворювати на жарт, на легенду. Наприклад, він сам розповідав про такий випадок. У 1920-ті роки він пішов від Олени Осипівни до однієї актриси. Зима тоді була неймовірно холодною. І дружина відправила коханці віз із дровами та запискою: «Топи нормально, щоб Льодя не застудився». Утьосов випадково прочитав записку, після чого зібрав валізу й повернувся додому. Олена Осипівна була мудрою жінкою й розуміла, що у неї є два виходи: або розлучитися, або навчитися керувати ситуацією. Вона обрала друге. В оркестрі вона мала людей, які постійно інформували її про все. Приміром, вона була чудово обізнана про близькість Утьосова з Антоніною Сергіївною, яка згодом стане його другою дружиною. Але для Олени Осипівни набагато важливішим за ревнощі було те, що Антоніна Сергіївна стежила за режимом харчування та здоров’ям її чоловіка.
УТЬОСОВСЬКИЙ ВСЕСВІТ
Ймовірно, траплялися випадки, коли Олена Осипівна діяла й рішучіше. Скажімо, могла першим літаком вилетіти на гастролі до чоловіка й без попередження з’явитися на порозі готельного номера. Щоправда, слід враховувати, що ці «правдиві» історії з життя розповідав сам Утьосов. І все ж була одна жінка, до якої він дійсно ледь не пішов, — актриса оперети Казимира Невяровська. Завадив трагічний випадок — у 20-ті роки Казимира загинула у страшній пожежі, що спалахнула у вагоні поїзда, який віз її на гастролі. Фотографію Казимири Невяровської з автографом і газетну вирізку з повідомленням про її загибель Утьосов до кінця життя зберігав у верхній шухляді свого бюро… Леонід Осипович поводився в житті так само, як на естраді чи в кіно. Йому весь час хотілося грати. Коли він щось розповідав, то захоплювався й мимоволі починав інтерпретувати факти так, щоб слухачеві було максимально цікаво. Далі «сарафанне радіо» розносило ці незвичайні історії по світу як цілком реальні. Утьосов — це цілий всесвіт — яскравий, незвичайний, сповнений парадоксів, веселий і трагічний водночас. Ось чому мені неймовірно цікаво досліджувати факти його біографії, зіставляючи їх із тими міфами, які він сам створював про себе.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
