МИКОЛА ПИМОНЕНКО: художник, що малював українську душу
Микола Пимоненко у своїй майстерні в Києві. Поруч картина «Гопак», 1910 рік / facebook.com
Корінного киянина з Пріорки вважали неформалом, а рідний тесть кликав «комплексом», бо той малював однаково вправно і людей, і тварин, і повінь з гарбузами. У Петербурзі йому не хотіли видавати диплом, через те, що «пише сільське лайно та мазюкає Малоросію», але з часом художник отримав звання академіка живопису.
Найкраще йому вдавалися вода — чи то калюжа, чи проталина — та місячне ліричне світло. Охоче писав містян та селян. Українців вбирав у святковий одяг, тож казали, що його полотна одягнені зі смаком. Щоб правдивіше зобразити живу натуру, приводив додому теля чи вівцю.
Залишив по собі близько тисячі робіт.
ШУСТОВ ТА ЙОГО «СПОТИКАЧ»
Якось навколо Миколи Пимоненка спалахнув гучний скандал, а його колоритна картина «Додому» перевтілилася в етикетку та прикрасила пляшки з горілкою торгової компанії «Шустов і сини». Обурені колеги з Товариства передвижників написали художнику гнівного листа, мовляв, як ти міг так низько впасти? Це ж треба бути настільки меркантильним, щоб купитися на такі сумнівні гроші й рекламувати «зеленого змія». «Ти зганьбив усю нашу громаду, продався горілчаному фабриканту».
Живописець на той час жив та працював у Києві і гадки не мав, що відбувається у далекій Москві. Хутко зібрав валізу та попрямував до білокам’яної на зустріч з підприємцем. Той мав на Великій Садовій завод, на якому працювало сто сорок робітників, виробляв на рік близько ста тисяч відер лікерів та настоянок, зокрема з полином для оздоровлення шлунку, перцевих, незамінимих під час застуди, а ще горобинових, тминних, сливових, вишневих та гірку до нестями «Єрофеїч» з анісом, м’ятою та померанцевими горішками.
Відрізнявся від конкурентів оригінальними етикетками та вкрай шокуючою рекламою. Наймав за копійки бідних студентів та засилав у трактири. Ті приходили напідпитку чи просто грали відповідну роль та вимагали налити горілки, тільки неодмінно «Шустов».
Якщо напою не виявлялося, починали волати та трощити меблі, але робили це розумно, не більше ніж на десять карбованців. Подія вже на ранок потрапляла в газети, і заінтриговані москвичі та власники питних закладів починали всюди шукати ту фатальну оковиту. Виходить, вона дійсно хороша, раз через неї вчиняється такий ґвалт, а справи компанії стрімко набирають обертів.
Алкогольний магнат Шустов українського живописця прийняв люб’язно й став божитися, що й гадки не мав, хто автор картини. Просто побачив репродукцію на листівці та зацікавився. Оскільки має зовсім інший профіль, то малярство не вивчає та на виставках не буває. Звідки йому було знати, що саме цей малюнок, на якому розлючена босонога жінка зустрічає свого нетверезого чоловіка, розмахує палицею, а пес Бровко сидить на призьбі та ще й підгавкує, належить якомусь Пимоненку?
Тому давайте все узгодимо полюбовно, я вам виплачу компенсацію, і ми потиснемо один одному руки. Микола не погодився, бо професійну честь не купують за гроші. Подав на фабриканта до суду, виграв справу й домігся, щоб усі пляшки з етикетками було вилучено з продажу.
Позивач отримав за моральні збитки пристойну суму й подався у Малютянку, що неподалік Боярки та Глевахи. Там влаштував свято для сільської молоді і, поки ті весело танцювали, вмостився під дубом та заходився писати ескізи. Обожнював емоції молодості й щастя.
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ В КАРТИНАХ
Писав натхненно, тому майже кожна картина має свою історію. Наприклад, «Перед грозою» народилася після того, як допоміг сільському дівчаті загнати вівці у стайню, бо небо геть сказилося. Ще хвилина, й трісне, ніби старий сатин. Картина «Жертва фанатизму» з’явилася вслід за газетною статтею.
В ній розповідалось про бідолашну юдейку, що наважилася покохати коваля-християнина та вдягнула його «хрест». Дарма, що і ті й інші хором вірують в єдиного Бога, читають один і той самий Старий Завіт, визнають рай та пекло, а от з приводу Ісуса мають серйозні розбіжності. Отож юдейська громада обурилася не на жарт, жорстоко побила невірну, а батьки від дитини відріклися. Микола Пимоненко не міг того пережити, й попрямував у містечко Кременець, де відбулася драма.
Місцеві зустріли чоловіка з пензлями вороже. Нічого тут шастати та винюхувати деталі, та живописець не здавався, зробив багатенько ескізів. Невдовзі на полотні постала нещасна дівчина в розірваній сорочці. Навпроти розлючений натовп, озброєний рогачами, палицями, парасольками. Потребуючий ремонту паркан, вороння, яке зав’язалося у вузол, кубло хмар. Апокаліпсис та й годі.
Згодом митець орендував хатинку у вже знайомому селі Малютянка, надивився там колядок, весіль, різдвяного ворожіння. От і писалися полотна, наповнені кольором та ритмом. На них дівчата у свитках, парубки в брилях, молодуха з гусьми. Побачення, залицяння, сватання. Великодня утреня та Чистий четвер.
МІЖ ПЕТЕРБУРГОМ ТА СУХОТАМИ
Художник всюди ходив із папером та олівцями. Боявся пропустити бодай одну подію чи сюжет. Так повелося змалку, адже виріс у родині богомаза (батько писав ікони, розмальовував церкви й каплички). З часом юнакові пощастило, зарахували до Київської рисувальної школи, та ще й на безоплатне навчання, яке покрив власними коштами меценат Іван Терещенко.
Саме там сталося дивне. Одного разу до класу, що на вулиці Афанасіївській, завітав невисокий на зріст чоловічок з борідкою. Він пройшовся коридором, зазирнув до кожного мольберту та відмітив одного хлопчину. Учень якраз бився над ликом Христа, а поважний гість недовго думаючи схопив пензля та вправно дописав чи то ауру, чи то непокірний завиток. То був сам Ілля Рєпін, який подібним жестом благословив майбутню знаменитість.
Пізніше юнак подався до Петербурга: його було прийнято до Академії мистецтв. Батько, проводжаючи сина, просльозився: «Бачиш, як Бог тобі допомагає — і талант дав, і найпотрібніших людей послав, щоб таланту дати хід. Тепер, значить, чекай випробувань». Як у воду дивився. Дарма що Микола йшов попереду всіх та вправніше за інших писав гіпсові голови, йому зовсім не підходив глевкий балтійський клімат.
Молодий чоловік не вилазив із застуд: бронхіти ускладнювалися пневмоніями, варто було оклигати, як знову обструктивний бронхіт. Крім того, не вистачало коштів на їжу, одяг, фарби, тому змушений був працювати вантажником та посильним. Врешті чергова пневмонія виявилася надважкою, і лікарі в одну душу порадили змінити клімат, бо так недовго й до сухот.
Звісно, було б непогано вигріти груди на європейських курортах чи, на худий кінець, у Криму, але студент попрямував до рідної серцю Малютянки. Там сухий, добре просмажений пісок, поважна річка, свіжа городина. А ще — ягоди, молоко, меди.
КОХАННЯ В КАДЕТСЬКОМУ ПРОВУЛКУ
Юнак важко полишав навчання: за два роки отримав кілька срібних медалей, та й викладачі відпускали неохоче: покладали на нього великі надії й дозволили на поточні виставки надсилати роботи поштою. Так він і робив упродовж семи років.
Отож прибув, влаштувався вчителем, закохався. Обраницею стала донька петербурзького академіка Орловського на ім’я Олександра. Микола приходив до її батька, і чоловіки вели довгі й темпераментні дискусії. Дівчина подавала чай, а до чаю — щойно спечені завиванці. Юнак знав, що панянка з перчиком, оскільки відмовила вже не одному претенденту, а от на його пропозицію погодилася. Відповіла тихим і твердим «так».
Закохані побралися, відгуляли гучне весілля, на яке зібралася мало не вся київська богема, та попрямували на медовий місяць до Німеччини. Після повернення оселилися разом з тестем у тому ж Кадетському провулку, але в окремому флігелі (нині вулиця Гоголівська, 28), народили трьох дітей. Олександра займалася хатніми справами й робила все можливе, щоб чоловікові писалося гарно. Літо митець проводив у селі, де облаштував зручну майстерню.
В ній були великі скляні двері, через які без персонального запрошення заходило сонце. Зазирав пасічник, тесляр, косар. З огляду на це творилося радісно й невтомно. На осінь повертався до Києва: викладав у КПІ (завідував кафедрою нарисної геометрії), розписував Володимирський собор та Кирилівську церкву, писав картини, виставлявся в Берліні, Парижі, Лондоні, Мюнхені.
У 1904 році став академіком живопису. Як педагог, терпіти не міг заперечень та до учнів ставився з увагою, радив писати все з натури й ніколи не забувати про простий олівець. Мовляв, ще встигнете взяти фарби.
ЯК ПАХНЕ НАМАЛЬОВАНИЙ ЧЕБРЕЦЬ
За героїв брав звичайних людей: косарів, продавчинь квітів, колядників. Сватів, суперниць, орачів. Тих, хто йшов у брід, ярмаркував, прощався. Набирав воду, сушив сіно, святив паски чи ніс додому страсну свічку. Базікав на Київському вокзалі чи дивувався зустрічі з земляком. І все живо, правдиво, промовисто. Недарма письменник В. Короленко зізнавався: «Коли дивлюсь на його картини, мені здається, що відчуваю запах чебрецю або неповторний аромат квітучих вишняків і нагрітого на сонці степу».
Далі — хвороба. Дивна така, несподівана. Спершу заболіло у правому боці. Біль виявився злим та кусючим, лікарі діагностували нарив чи пухлину печінки, але оперувати не наважилися. Микола потерпав від тієї «колючки» аж поки не здався. Це сталося за кілька тижнів після святкування його п’ятдесятиліття. Ілля Рєпін, дізнавшись про смерть учня, написав: «Яка втрата! Він був справжнім українцем, і не буде забутий своєю батьківщиною за свої правдиві і милі, як Україна, картини».
Олександра пережила чоловіка на сорок років і заміж більше не вийшла. Діти художниками не стали: гени митця проявилися лише в праправнучці. У Малютянці до сьогодні зеленіє дуб, під яким робив замальовки, а ми й досі, милуючись його полотнами, вчуваємо то пічну спеку, то дощовиту осінь, то весільний бубон, який запрошує до польки чи карколомного динамічного гопака.
