Святослав Ріхтер — всесвітньо відомий піаніст із Житомира та Одеси, почесний доктор Оксфордського та Страсбурзького університетів, лауреат премії «Греммі»
Святослав Ріхтер із Нью-Йоркським філармонійним оркестром у Карнегі-холі, 1960 рік / nytimes.com
Моя рідна Одеса породила стільки чудових музикантів, що для того, аби плюнути на вулиці і не влучити в якесь місце, пов’язане з їхньою пам’яттю, потрібно навмисно цілитися. Але герой моєї розповіді навіть серед них — явище виняткове. Щоправда, він народився у Житомирі, але незабаром його батько перебрався до Одеси, де він і прожив приблизно два десятки років.
Сумно, що він не просто її покинув, а зовні виключив зі свого життя та біографії — нічого не говорив, ніде не згадував про одеський період свого життя. Можливо, йому було нелегко згадувати місто, де було розстріляно його батька.
Без будь-якої провини, ні за понюшку тютюну — просто за те, що німець, а надворі серпень 1941 року. До речі, і його мама, по батькові Москальова, по матері була фон Рейнке, отже він і сам був на три чверті німцем.
Що Одеса була для нього в якомусь сенсі «забороненою зоною», підтверджує його гастрольний розклад. Підраховано, що в Україні він дав 271 концерт, зокрема, 90 — у Києві (перший — 15 листопада 1944 року, останній — 12 квітня 1985 року), 33 — у Львові, 14 — у Харкові, 4 — у Житомирі… Про Одесу — ані слова.Була пара виступів до війни та слави — і це начебто все. Я добре пам’ятаю афішу Одеської філармонії тих років, проте Ріхтера не пригадую.
Щоправда, його друзі згадують, що вже в зеніті слави він кілька разів приїжджав до Одеси практично інкогніто — відвідати старих друзів, листування з якими він ніколи не припиняв. А ось згадка про те, що він при цьому ще й заходив до своєї старої одеської квартири — це навряд чи точно.
Він чудово пам’ятав її адресу — Ніжинська, 2, квартира 15, а я провів дитинство на Ніжинській, 5, практично навпроти, і пам’ятаю, що цей будинок у війну був зруйнований.
Мені потім показували ще одну його квартиру — на Новосільського, поряд із кірхою. Так би мовити, службове помешкання його батька, тамтешнього органіста. Може, він заходив туди? Руїни кірхи він бачив безперечно — вона виявилася останнім будинком Одеси, відновленим після руйнування у війну. Наразі там і проходять служби, і дають органні концерти, але цього побачити він уже не встиг.
Його батько, Теофіл Данилович Ріхтер, був не лише органістом, він ще й викладав в Одеській консерваторії — від кірхи вона якраз через дорогу. Крім студентів, він навчав і власного сина, через що пізніше і виник невеликий курйоз — при вступі до консерваторії виявилося, що початкової музичної освіти в нього немає.
Точніше, не було документа про таку освіту — його знань цілком вистачало на те, щоб уже п’ятнадцятирічним бути прийнятим на посаду піаніста-концертмейстера в одеському Будинку моряка, де іноді йому платили грошима, а одного разу видали цілий мішок картоплі, чималу цінність на ті часи.
Звідти він перейшов на таку ж роботу до філармонії, а потім навіть у знаменитий Одеський оперний театр — це в 19 років, практично одночасно з його першим у житті сольним концертом, на якому він виконував твори Шопена.
Настав час вчитися далі, і Ріхтер вирушив до Москви — вступати до консерваторії. Чудовий піаніст і педагог Генріх Нейгауз розповів одного разу про першу зустріч зі своїм майбутнім учнем: «Студенти попросили прослухати хлопця з Одеси, який хотів би вступити до мого класу в консерваторії. «Він уже закінчив музичну школу?» — запитав я. — «Ні, він ніде не вчився».
Цікаво було подивитися на сміливця. І ось він прийшов… Його виконання одразу захопило мене якимось дивним проникненням у музику. Я шепнув своїй учениці: ‟На мою думку, він геніальний музикант‟».
За допомогою Нейгауза Ріхтер подолав усі формальні моменти, пов’язані з відсутністю у нього документа про початкову музичну освіту, і вступив до Московської консерваторії. Але незабаром кинув заняття та поїхав додому до Одеси — він зовсім не розумів, навіщо піаністу вивчати ще й загальноосвітні предмети, і відмовився цим займатися.
Довелося спочатку батькам його умовляти, що все одно цього не уникнути, а потім уже Нейгаузу вмовляти консерваторське начальство пробачити талановитому студентові самоволку. Ріхтер пізніше писав: «Нейгауз мені був як батько». Разом із батьком і вмовили…
Почалась війна. Для Ріхтера теж настав час відкласти навчання — всі розуміли, що це геніальний піаніст, що вже склався, і вже в грудні 1941 року він грав у Великій залі консерваторії концерт Чайковського. Він пише пізніше: «Вся кар’єра моя почалася з війни».
Гастролі були пов’язані з поїздками країною, які завжди були безпроблемними. У Ленінграді він виступав під новий 1944 рік, після концерту хтось подивився його паспорт і відразу сказав: «Вам треба негайно поїхати» — побачив у ньому графу «національність». Про те, що трапилося з його батьком, який мав у своєму паспорті таку саму п’яту графу, він дізнався вже після війни.
Може, і на краще — там було зовсім недобре. Його мати полюбила іншого чоловіка, за царя — великого чиновника, з німецьким прізвищем, яке він приховав і поміняв на російське — Кондратьєв. Потрапивши під його вплив, вона відмовилася евакуюватися, а Теофіл Данилович, хоч і знав про її роман, вважав за неможливе її залишити і теж відмовився.
Його одразу розстріляли, а мати Ріхтера разом із цим чоловіком перед визволенням Одеси таки евакуювалася — на Захід, до Німеччини. Багато років Ріхтер нічого не знав про це.
У 1945 році Ріхтер переміг на третьому Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців. Це досить незвичайно — як це на першому повоєнному конкурсі найкращим піаністом СРСР стає німець?
Кажуть, що таке рішення дозволив ухвалити сам Сталін, про всяк випадок наказавши розділити перший приз між Ріхтером та вірменином-фронтовиком Віктором Мержановим. Можливо, це був жест напоказ, щоб не так було помітно, що мільйони радянських німців, ні в чому перед СРСР не винних, ні за що ні про що вислані до Сибіру та Казахстану? А може, Ріхтер просто йому сподобався? Він подобався майже всім.
На одному з концертів Святослав виступав разом зі співачкою, про яку він сам згадував, що вона «виглядала, як принцеса». Він підійшов до неї та запропонував разом дати концерт. Дівчина вирішила, що він пропонує їй виступити в одному відділенні концерту, а самому зайняти інше, а він просто запропонував їй акомпанувати — вона й подумати про таке не могла, адже Ріхтер був уже відомий. Незабаром ця співачка — Ніна Львівна Дорліак — стала його дружиною. Їхній шлюб тривав аж до смерті Ріхтера, та й пережила вона чоловіка менше ніж на рік.
У деяких спогадах повідомляється про те, що шлюб із Дорліак був фіктивним, бо Ріхтер мав невідповідну для шлюбу сексуальну орієнтацію. Довести це так само важко, як і спростувати, простіше запитати: «Ну то й що?»
Жили вони без сумніву добре і дружно, в єдиному своєму великому інтерв’ю (Ріхтер давати інтерв’ю терпіти не міг, лише за кілька місяців до його смерті французьке телебачення вмовило) він відгукується про неї з теплотою та ніжністю. Що з того, у що ми взагалі маємо право пхати носа, цікавить нас іще, і яке це має значення для оцінки його творчості? На цьому все.
У 1947 році він нарешті закінчив консерваторію, але диплома з відзнакою не отримав. Добре, що взагалі випустили людину, яка на запитання на іспиті зі суспільствознавства: «Хто такий Карл Маркс?» невпевнено відповіла: «Здається, соціаліст-утопіст…» Причому слово «випустили» тут має більше одного сенсу.
Не дивно, що Ріхтер довго гастролював лише в СРСР і зрідка у країнах «народної демократії». Великому імпресаріо Солу Юроку, який мав непогані стосунки з радянськими партійними бонзами, і то вічно відмовляли — мовляв, хворіє Ріхтер, ніяк не може.
Одужати йому дозволили тільки за Хрущова — він казав, що Фурцева про це попросила. Невдячний Ріхтер незабаром після цього її засмутив — щоправда, ймовірно, через наївність. Фурцева у розмові з ним обурювалася: «Що собі дозволяє Ростропович? Чому в нього на дачі живе цей кошмарний Солженіцин?» — «Цілком вірно, — підтакнув їй Ріхтер. — У Ростроповича дача маленька, там тісно, нехай він у мене живе».
Проте випускати його продовжували, і незабаром він об’їздив практично весь світ, виступаючи у найпрестижніших залах, які взагалі є для піаністів. Тепер можна тільки вражатися величині його неосяжного репертуару — від композиторів бароко до сучасників, що ще не завоювали академічного статусу, 54 композитори мінімум, хтось навіть порахував.
Ріхтер грав на всіх континентах, окрім Антарктиди, їздити любив, не відмовлявся практично від жодних пропозицій. Він говорив: «Я готовий зіграти і в школі без гонорару, граю в маленьких залах без грошей, мені байдуже…»
Якщо ми щось і знаємо про його невдалі концерти — це хіба що концерт у Відні, де він мріяв побачитися з матір’ю, що знайшлася після війни. Музиканту перед початком повідомили, що вона вмирає, і він згадує, як грав настільки жахливо, що місцева газета назвала статтю про його концерт «Прощання з легендою». Про інші його невдачі я не чув.
Ціла низка музичних фестивалів — у Турені (Франція), у Тарусі, «Грудневі вечори» у музеї Пушкіна — вважають його своїм засновником. Ось тільки у журі фортепіанних конкурсів його не запрошували після того, як у фіналі Першого конкурсу Чайковського він поставив Вану Кліберну найвищий бал — 25, а решті — нулі. І викладацькою роботою, на відміну від багатьох своїх колег, він не займався. Йому й так вистачало.
Останні роки життя Ріхтер провів у Парижі, але незадовго до смерті повернувся до Москви і невдовзі помер там від серцевого нападу. Після цього до його величезної прижиттєвої слави додалася ще більша посмертна.
Він був не лише народним артистом СРСР, лауреатом і Сталінської, і Ленінської, і Державної премії — його обрали почесним доктором Оксфордського та Страсбурзького університетів, він став лауреатом премії «Греммі» та «Золотого диска» фірми «Мелодія»… Перераховувати можна ще довго — незаслужених нагород у цьому списку немає.
А чи пам’ятають Святослава Ріхтера у країні, де він народився та розпочинав свій творчий шлях? Мабуть, так — пам’ятник Ріхтеру встановили не лише в польському Бидгощі, а й в українському Яготині. А в його рідному Житомирі та не менш рідній Одесі є тепер вулиці Ріхтера.
Такими людьми, як Ріхтер, можна і потрібно пишатися — точно не менше, ніж політиками, завойовниками і феодалами. Вважатимемо це хорошим початком.
