«НЕПРАВИЛЬНІ» ГРОШІ ДИВАКУВАТИХ ГЕНІЇВ: чому вони відмовлялися від Нобелівської премії
Кнут Гамсун, Лев Толстой, Жан-Поль Сартр / Арт-оформление: huxley.media via Photoshop
Нобелівську премію присуджують людям, які роблять вагомий внесок у розвиток нашої цивілізації. Премія — це слава, визнання заслуг і, зрештою, гроші. 2024 року розмір преміальної винагороди склав близько 9 млн доларів. Кому до снаги відмовитися від такого? Виявляється, є такі люди. І вони заслуговують на нашу увагу хоча б тому, що, на відміну від багатьох сотень дійсних нобелівських лауреатів, цих «відмовників» можна перелічити на пальцях.
ЛЕВ ТОЛСТОЙ: ОГИДНО БРАТИ ГРОШІ!
З точки зору буденного здорового глузду Толстой традиційно видається людиною «з дивацтвами». Поширювалися вони і на ставлення до грошей. Наприклад, Лев Миколайович відмовився від права власності на свої твори і гонорарів від їхньої публікації.
Його дружині Софії Андріївні це категорично не сподобалося. Керуватися правилом «нічого собі — все людям!» вкрай великодушно. Але коли ти народила графу 13 дітей, з яких 5 рано померли, то більше думаєш про благополуччя сім’ї, а не про щастя людства. Безвідповідальне ставлення до близьких і до грошей викликало в родині Толстих серйозну сварку. Та що поробиш, якщо навіжений граф вважав гроші злом?
На Нобелівську премію його висували чотири рази — у 1902, 1903, 1904 і 1905 роках. Усе йшло до того, що 1906 року, з п’ятої спроби, премію йому таки дадуть. Начхати на імідж «опрощенця» Толстой аж ніяк не міг. Формально письменник від премії не відмовлявся, бо йому її не присуджували. Однак він зробив усе, аби її не отримати.
Толстой звернувся до фінського колеги по письменницькому цеху Арвіда Ярнефельта з проханням вплинути на Нобелівський комітет, щоби премію йому в жодному разі не давали. Арвід прохання виконав. Покрутивши пальцем біля скроні, шведи присудили нагороду італійцеві Джозуе Кардуччі — масону, революційно налаштованому поету-сатирику, який нещадно критикував римського папу.
Незважаючи на звичку роздавати ляпаси суспільній моралі, Кардуччі і гроші, і звання лауреата із задоволенням прийняв. З Толстим його ріднили хіба що борода лопатою і ставлення до церкви. Сьогодні навіть в Італії вам мало хто виразно розповість, хто такий Кардуччі.
Його ім’я найчастіше згадують у зв’язку з курйозом неприйняття Нобелівської премії Толстим. Письменника неприсудження нагороди привело в захват. Адже він позбувся «великого тягара — розпорядитися цими грошима, що, як і всякі гроші, можуть приносити тільки зло». Неважко здогадатися, що про цю толстовську «удачу» думала Софія Андріївна.
КНУТ ГАМСУН: ТРЕТЬОМУ РЕЙХУ ГРОШІ ПОТРІБНІШІ!
Вельми специфічно нобелівських грошей позбувся норвезький письменник Кнут Гамсун. Життя Гамсуна складалося нелегко. Народився він у жахливих злиднях, у школі практично не вчився. Мандрував Америкою і Норвегією, де важко працював, та все одно жив у скруті. Успіх йому приніс роман «Голод», де він описав те, про що знав не з чуток.
В особистому спілкуванні Гамсун був людиною малоприємною та епатував публіку не гірше, ніж Толстой Софію Андріївну. Наприклад, жбурляв в обличчя норвезьким класикам Ібсену і Бйорнсону, що вони безнадійно застаріли та їм пора йти з літератури. Класики виявилися набагато людянішими за Гамсуна і підтримували його, незважаючи на хамські витівки. Гамсуна жодного разу не побили, хоча прямі заклики до цього звучали навіть у пресі.
Нобелевську премію 1920 року він одержав за роман про життя норвезьких селян «Плоди землі». Сам Гамсун пишався селянським походженням, близькістю до «крові та ґрунту».
Життя — це відчайдушна боротьба за існування. При зіткненні з нею миттєво злітає лушпиння цивілізації. Ніцшеанець Гамсун вважав, що війна корисна — вона відправить старезну і брехливу Європу в небуття. Свої надії на новий світ він пов’язував із Третім рейхом. Тому, отримавши премію, він вирушив до Берліна й урочисто передав її міністру пропаганди Геббельсу.
Удостоївся він і прийому у Гітлера. Але й тут далася взнаки звичка Гамсуна йти проти течії. Гітлера розлютила манера письменника розповідати, як фюрер має поводитися взагалі і з Норвегією зокрема. Та це був не останній плювок у політичний тренд.
Коли Гітлер наклав на себе руки, близькі марно відмовляли письменника від скандальної публікації: у некролозі Гамсун назвав фюрера борцем за права народів. Німеччина війну програла, Нобелівка пропала даремно. Гамсуна судили, але помилували, хоча він робив усе, щоб цього не сталося.
Із чистої впертості Гамсун не відмовився від своїх поглядів і не вибачився перед жертвами фашизму. Кінець життя він зустрічав у злиднях, з яких починав. Преса не дарма називала його старим сліпим велетнем, який шкандибає темним лісом в одному йому відомому напрямку.
Його ім’я і творчість були табуйовані й напівзабуті. Свою останню книжку «На зарослих стежках» він дописував у психлікарні та будинку для літніх людей. Дивно, але вона була видана й отримала широкий резонанс, а сам письменник є світовим класиком, хоча режисери досі уникають його екранізувати.
ЖАН-ПОЛЬ САРТР: ФІЛОСОФ, ЯКОГО НЕ МОЖНА ПРИБОРКАТИ
Правду кажучи, французький письменник і філософ Жан-Поль Сартр був першим, хто в буквальному сенсі й до того ж добровільно відмовився від присудженої йому Нобелівської премії. Відмовився сам, а не був до цього примушений державою, як у випадку з Пастернаком, за якого через 31 рік премію отримав його син Євген.
Тимчасово відмовився від нагороди 1970 року й Олександр Солженіцин, бо боявся, що назад до СРСР його після церемонії в Стокгольмі не впустять. Але щойно письменника вислали з Союзу, він із задоволенням забрав свої гроші. А ось німецькі вчені Ріхард Кун (1938 рік, хімія), Адольф Бутенандт і Герхард Домагк (1939 рік, хімія та фізіологія і медицина) свої гроші так і не отримали. Проте знову ж таки не зі своєї волі.
Ображений на Нобелівський комітет Гітлер заборонив німцям із ним співпрацювати. Після війни науковцям видали належні дипломи та медалі, але відмовили в грошовій винагороді. Мало не відмовився від Нобелівської премії 2016 року рок-бард Боб Ділан. Він ніяк не відреагував на нагороду. Через 10 днів у секретаря шведської академії увірвався терпець. І він спробував зв’язатися з музикантом, але так і не зміг цього зробити.
У цей самий час Ділан спокійно давав концерти і жодним словом не обмовився про своє лауреатство. Ба більше, із сайту співака прибрали навіть повідомлення про це. Члени Нобелівського комітету напружилися: невже відмовиться? Подібні витівки спостерігали за Діланом і раніше — одного разу він проігнорував «Оскар», а тут якась Нобелівка?!
Академіки публічно звинуватили його в зарозумілості. Однак, полоскотавши їм нерви, Ділан зрештою премію отримав. А от із Сартром усе було інакше. У 1964 році він відмовився від неї добровільно. Судячи з усього, причина та сама, що й у Льва Толстого, — страх зруйнувати імідж «володаря думок».
Де Голль називав Сартра «наш Вольтер». Філософ відчував себе трибуном, який захищав народ від центральної влади. Він дотримувався лівих поглядів і опонував буржуазності, одним із втілень якої вважав Нобелівську премію. Вона видавалася йому зазіханням на незалежність. Крім того, в чому цінність премії за літературу, якщо практична цінність самої літератури сумнівна?
Після відмови від премії Сартр заявив, що припиняє літературну діяльність. Відтепер його цікавить реальне, а не уявне перетворення світу. Хитромудрість аргументації зайвий раз доводить: щоб відмовитися від премії, потрібно бути дуже «дивним» навіть на тлі геніїв, які традиційно славляться нестандартною поведінкою. Недивно, що досі у Сартра знайшовся лише один послідовник.
1974 року в’єтнамський політичний діяч Ле Дик Тхо відмовився від своєї частини премії миру, яку йому присудили разом із Генрі Кіссінджером. Його обурило, що за розв’язання конфлікту вже роздають нагороди, хоча в’єтнамська війна ще триває. А от Кіссінджера нічого не збентежило. І він прийняв премію за 2 роки до закінчення війни. Більше нікого за останні 50 років у компанії Сартра і Тхо не додалося.
