СПІВАЮЧИЙ «ЧУЖИЙ» ВСЕРЕДИНІ НАС: така знайома незнайома мова…

Наталія Обада. Птах, 2018 / Facebook, «Сіль-соль»
Мова, мабуть, є головною складовою нашої ідентичності. Мовою ми говоримо і думаємо. З її допомогою встановлюємо соціальні зв’язки, творимо та руйнуємо. Без неї неможливі цивілізація та культура. Ми так звикли до неї, що майже не помічаємо.
Водночас ми майже нічого не знаємо про неї. Звідки вона взялася? Як формується? Чому мов так багато? Як звучала прамова? Чи можливо, що говорити ми навчилися у птахів, а першою мовою була мелодія?
ЗАГАДКА ПОХОДЖЕННЯ
Музика і співи, разом із мовленням та іншими знаковими структурами, є частиною найскладнішої системи комунікації Homo sapiens, аналогів якої немає в жодної живої істоти на планеті. Як виникла ця система, достеменно ніхто не знає, хоча еволюційні лінгвісти мають з цього приводу різні теорії.
Зрозуміло, що вже у перших гомінідів мало бути щось подібне до цвірінькання, гавкання, рохкання та інших звуків, які ми спостерігаємо у представників тваринного світу.
Археологи виявили, що під час еволюції гортань людини опускалася. Чи можливо, що саме через ці процеси ми розвинули складну систему звуків? На жаль, і в цьому вчені не впевнені. Оскільки схожі явища спостерігаються у багатьох ссавців, наприклад, у великих кішок і благородного оленя. Тобто прямого зв’язку із змінами гортані та появою мови у людей немає.
Пов’язаний із мовленнєвою діяльністю ген FOXP2 теж не є унікальним для Homo sapiens. Його виявили також у неандертальців. І тут два варіанти. Або неандертальці говорили один з одним не гірше за нас з вами. Або виявлений ген — недостатня умова для розвитку унікальних мовних здібностей.
Далі виявилося, що FOXP2 не самотній і існує ще ряд генів, серед яких є навіть пов’язані з навичками письма та читання. Але менш загадковим від цього походження мови не стало.

ВСЕ-ТАКИ «ДАР ВІД БОГА»?
Коли вчені почали зіставляти дані генетики з недостатнім розвитком мовлення в дітей, вони висунули гіпотезу, що здатність говорити є в людини вродженою. Тобто в якомусь сенсі сучасна наука просунулась не далі за давній міф — усне і письмове мовлення, як і раніше, може вважатися «божественним даром». Можливо, що навіть різниця між мовами теж «вроджена», тобто продиктована особливостями фізіології.
Вивчаючи мови південного заходу Нігерії, лінгвіст Пітер Ладефогед виявив, що в йоруба та італійській голосні однакові, але різниця вимови обумовлена різницею в будові облич. Італійці просто не здатні відкрити рота так широко, як африканці. Тобто вивчити мову йоруба європеєць зможе, а от вимовляти слова до кінця життя буде з жахливим акцентом для нігерійців. Але й тут непереборних перешкод немає.
Чим більша кількість носіїв мови, тим більше відбувається в них еволюційних змін. Згідно зі статистикою 64% розмовляючих англійською та 90% тих, хто володіє суахілі, не є їх носіями. Вроджені когнітивні здібності дозволяють людині оволодіти тією чи іншою мірою будь-якою мовою. При цьому постійно народжуються якісь нові форми, але не всі виживають — суспільство відбирає з них те, що згодом стає черговою нормою.
На відбір може вплинути багато чинників — географія, клімат, генетичні особливості. Але на саму вроджену здатність це не впливає.
МОВА ЗДАТНА ДО «САМОЗАРОДЖЕННЯ»
Одним із доказів «самозародження мови» є історія села Ас-Саїд у пустелі Негев на півдні Ізраїлю. Більшість жителів села ведуть свій рід від однієї родини — єгиптянина, що прийшов туди в XIX столітті, і місцевої жінки-бедуїнки. Їхні нащадки генетично успадкували порушення слуху, тому глухонімі з’являються в Ас-Саїді з покоління покоління і становлять досить великий відсоток місцевих жителів.
Вражає, але серед цих людей, які ніколи не чули арабську або іврит, «самозародилася» унікальна мова жестів. До речі, антрополог Шифра Кіш, який вивчав ас-саїдців, стверджує, що й скопіювати її з іншої мови жестів жителі глухого близькосхідного села теж ніяк не могли. На остаточне формування мови з нуля пішло приблизно 8–9 поколінь.
Синтаксис і морфологія ас-саїдскої мови жестів дуже відрізняються як від звичайної розмовної, так і від інших офіційно прийнятих у світі жестових систем для глухонімих. Вона набагато простіша, але при цьому набагато гнучкіша. Прекрасно обходиться без складнопідрядних речень, які для повсякденності бедуїна абсолютно зайві. Зате ту саму думку вона здатна висловити набагато більшою кількістю способів, ніж у звичайних мовах.

НЕ СВИСТИ — МОВИ НЕ БУДЕ!
Великою мірою, так само, як організм людини адаптується до умов зовнішнього середовища, так і вроджена здатність до мови реалізується, адаптуючись до різних факторів: генетичного, кліматичного тощо.
У цьому сенсі мова поводиться як така собі «віртуальна» жива істота, оскільки її розвитком керують ті ж еволюційні механізми, що й змінами біологічних видів. Щоправда, цей «чужий» усередині нас налаштований до нас радше дружелюбно, ніж вороже. Але, реагуючи на зовнішній контекст і внутрішні, генетичні особливості популяції, може набувати найхимерніших форм.
Слова, сказані пошепки, людина здатна почути з відстані 0,5–1,5 м, нормальну розмовну мову — з 4–5 м і більше. На відстані в десятки та сотні метрів нам, щоби бути почутими, доводиться голосно кричати. Для спілкування людей, яких розділяють тисячі метрів, вигадані радіо, телефонний зв’язок та інтернет.
Але виявляється, ті, хто володіє однією з 30 свистячих мов світу, можуть зробити це, не вдаючись до чудес сучасних технологій. Наприклад, носії мови сильбо гомеро, які мешкають на Канарах, чують один одного на відстані до 10 км.
БУДЬТЕ ЯК ПТАХИ!
Свистячі мови примітні тим, що є своєрідним синкретичним «співом», в якому музику і слова неможливо відокремити один від одного. Є навіть версії, що саме так і виникла наша мова — саме тоді, коли первісна людина почала наслідувати птахів. Принаймні основоположник еволюційної теорії Чарльз Дарвін вважав, що фонетична основа прамови була саме такою.
Спершу ми почали співати, щоби чути один одного на великих відстанях в африканських саванах. А вже потім, коли необхідність у такому спілкуванні відпала, перейшли зі свистячої «пташиної» мови на звичний загальноприйнятий сьогодні спосіб спілкування. На користь співу як першої форми мовного спілкування наводиться такий головний аргумент: він вимагає набагато менших артикуляційних зусиль, ніж сучасні мови.

Мелодія передувала словам, оскільки співати начебто набагато простіше, ніж говорити. Ось тільки, окрім свистячих, є ще й інша група архаїчних мов, які претендують на максимальну близькість до прамови. Це говірки південно-східної Африки, які характеризуються звуками-кліксами, що клацають, на яких говорять приблизно 370 тисяч чоловік. А також зникла нині австралійська мова дамін.
Європейському вуху здається, що всі ці булькання, цокання і прицмокування — не мова, а щось абсолютно стороннє, яке випадково потрапило до людської мови. В одній з таких мов (к’хонг) налічується до 122 приголосних, з яких 43 клікси, 31 голосна, і плюс до цього — чотири тональності, як у китайській.
Як система такої неймовірної складності могла бути похідною від пташиного співу, не зовсім зрозуміло.