ВИКРИТТЯ В НАУЦІ: Джон Кілі, ефірні технології та потаємні трубочки
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop за мотивами картини Рене Магрітта «Портрет Стефі Лангі», 1961
НЕБЕЗПЕЧНІШЕ, НІЖ ЗДАЄТЬСЯ
Вже протягом кількох десятиріч більш-менш освіченим людям здається, що часи свідомого обману, спритного шахрайства та цілковитого ігнорування очевидних фактів пішли з науки до цирків і балаганів. Боюся, що радіти зарано. Людські мізки за нашого веселого сьогодення запалені, дезорієнтовані та охочі до див. Справа ж навіть не в тому, що численні ЗМІ пишуть про співака, який втратив популярність і з метою хоч якось привернути до себе увагу заявляє, нібито Земля пласка. Справа в тому, що це читають. Начебто й існують достатньо чіткі правила щодо того, чи є певна теорія істинною, проте любителям ловити рибку в каламутній воді навіть думати про це неприємно, і вони роблять сумнівні відкриття, не звертаючи уваги на безсумнівні факти.
Результати праць Джона Воррелла Кілі (1837–1898) описані дуже докладно. Їх оцінка науковцями, які зробили цілковито негативні висновки щодо його відкриттів, — також. Немає місця для сумнівів. Однак будь-який пошук в інтернеті надасть вам цілу низку публікацій про те, що теорії Кілі — це загадка для сучасної науки, яка готує потрясіння її засад. Як автори цих статей поводяться з критичними і викривальними публікаціями про Кілі? Та просто не говорять про них ані слова — може, не знайдуть… При цьому полемізувати з убивчими для Кілі доказами, що звинувачують у прямому шахрайстві, вони не хочуть і не можуть, а просто вдають, що всього цього не існує… Спробуймо розібратися.
СИМПАТИЧНІ ЕФІРНІ ВІБРАЦІЇ
У 1873 році Кілі, як пізніше про нього писали його адепти, «випадково зробив відкриття жахливої та загадкової енергії, котру згодом визначив як силу Ефіру. Близько року тривали різні експерименти, перш ніж він зміг уже свідомо, під контролем власної волі, повторити отримання цієї енергії». Головним у природі, на його думку, є вібрації різних частот. Існують гармонійні поєднання вібрацій, що створюють, і дисгармонійні, що руйнують. Вібрації, звісно, знає та вивчає сучасна наука. Але Кілі у своєму вченні надає вібраціям особливого значення. Давайте подивимося, якого. Природно, що звук як різновид вібрації відіграє в теорії Кілі величезну роль. Перший наведений ним приклад — гармонійні поєднання звуків: терція, квінта, октава. Другий — «музика небесних сфер», яку створюють Сонце, Місяць і планети. Досить цікаво було б запитати у прихильників цієї теорії, хто її чув або чує…
Втім, для шанувальників теорій Кілі відповідь очевидна — вони самі якраз і чують, а хто не почув — той до неї глухий або каже так навмисно. Власне, він сам пише: «Лише прониклива, тонка душа може зрозуміти, коли з’являються і зникають ці сприятливі можливості. Цю здатність можна завоювати лише в результаті багатьох перемог, коли душа поступається велінням небесних сил». Стало зрозуміліше? Якщо ні — у вас непрониклива й товста душа.
Продовжимо: Кілі назвав свою науку «фізикою симпатичних вібрацій». Він звів її основи до сорока законів. Найважливішою характеристикою вібрації є частота, оскільки залежно від поєднання частот вібрації можуть взаємодіяти одна з одною. Закони Кілі пов’язують електрику, магнетизм і гравітацію, оскільки всі вони породжуються вібраціями і, отже, є лише окремими випадками єдиного закону. Дуже гарно й солідно — ті, хто пам’ятає самого Кілі, кажуть, що він умів справляти враження. Його мова була насичена псевдотехнічними термінами на зразок «гідропневматично пульсуюча вакуум-машина», «рівновага як відповідь», «ефірне розщеплення» і навіть «чотирикратно негативні гармоніки», та й загалом, звичайнісінькі слова в його устах набували зовсім невластивого їм значення.
ВТІЛЕННЯ ІДЕЙ КІЛІ
Гаразд, відійдімо від теорії — подивімося, як Кілі втілив свої ідеї у склі та металі. Перший його успішний досвід — «музична диносфера». У циліндрі, наповненому гліцерином, плаває спеціальний вантаж, цитра, і закріплений на деці пристрій, що змушує працювати вібрацію деки цієї цитри. По дроту, під’єднаному до колби, передається викликаний вібрацією «ефірний» струм, який і змушує водолаза спливати в гліцерині. За вашим бажанням він підніметься та опуститься — хіба не чудодійної сили це потребує?
«Авжеж, — скажуть шкільні вчителі, — прилад працює, але це просто так званий „картезіанський водолаз“!» (який не має до Картезія, тобто до Декарта, жодного стосунку — просто його так назвали.) Вперше його описав італієць Рафаело Маджотті ще 1648 року. З появою пластикових пляшок спорудити такого водолаза було простіше простого — його роль грає невеликий пластиковий флакончик з дуже малою позитивною плавучістю. Якщо щільно закрутити пробку великої пляшки, то при натисканні на неї тиск у ній зростає, об’єм повітря зменшується, і водолаз тоне, якщо припинити тиснути — спливає. Звісно, можна говорити, ніби так передаються вібрації ефіру, але не надто довго.
ЗАМОЖНА ВДОВА
Однак гарні промови та малозрозумілі конструкції зробили свою справу: пішли розмови про те, що хитрун Джон Кілі таки навчився качати енергію з нічого. Було засновано «Компанію з виробництва моторів Кілі» з капіталом $5 000 000 — і знайшлося безліч акціонерів, готових у це вкласти гроші. Але терпіння навіть найнаївнішого гравця на біржі може дійти до краю. Кілі жив на широку ногу, робив пожертви, купував діаманти — а двигуни де? Інтерес до компанії Кілі почав падати, бажаючі нести туди гроші в очікуванні майбутніх прибутків різко зменшилися. І тут Кілі поталанило. Якийсь журналіст написав про нього статтю, зобразивши його як геніального вченого, що через людську байдужість збіднів.
Цю статтю прочитала Клара Блумфілд-Мур, удова багатого фабриканта, і так почала співчувати винахідникові, що решту життя допомагала йому матеріально. Підрахували, що вона вклала у його бізнес $100 000 та наділила його щомісячною пенсією у $250 (зараз це приблизно $2 200 000 і $5400) — погодьтеся, це чималі гроші. А крім цього, вона широко пропагувала його праці у книгах та статтях. Кілі високо цінував цю допомогу — настільки, що відразу оголосив про відкриття ним нового джерела енергії, «вібраційної сили».
Це було зроблено, бо акціонери «Компанії з виробництва моторів Кілі», що не отримали ніякої компенсації за свої витрати, могли претендувати на дохід, який утворюється від його робіт, а це зашкодило б Кларі. Акціонери подали позов до суду, і Кілі навіть запроторили на короткий час за ґрати «за неповагу до суду», оскільки відмовився розкрити свої «секрети». Сидіти у в’язниці несолодко, і Кілі допустив до своїх апаратів експерта-механіка, який визнав, що апарати різні. Цього вистачило, щоб його звільнили (але не для того, щоб довести, що вони працюють).
ПОРОЖНИСТІ ТРУБКИ
Клара Блумфілд-Мур бажала довести правоту Кілі навіть сильніше, ніж сам Кілі. Вона почала запрошувати видатних науковців, щоби ті висловили свою думку. Це радше шкодило — Кілі показував їм свої досліди, проте оглянути обладнання не давав. Однак у листопаді 1895 року фізик Аддісон Берк та електрик Александр Скотт отримали три трохи більш докладні аудієнції у Кілі. Під час першої з них вони так майстерно зображували захоплених шанувальників, особливо дивуючись трюкам левітації, коли важкі вантажі піднімалися самі собою в повітря, а потім під впливом звуків падали у воду, що їм дали побачити більше у наступні дні. Їхні спостереження цілком пояснювалися тим, що ці вантажі, які піднімалися вгору, а потім летіли вниз, насправді були порожніми всередині кулями й дисками.
Систему було збалансовано настільки точно, що, залежно від того, чи зменшувався тиск усередині них, чи збільшувався, ці предмети тонули або спливали. Необхідні для цього різниці тиску створювалися відкачуванням повітря з простору всередині куль і дисків або, навпаки, нагнітанням його через тонку трубку. Берк і Скотт вирішили це уточнити. Оскільки до всіх частин агрегатів Кілі підходили тонкі трубки, а Кілі запевняв, що вони суцільні, без отворів, Скотт непомітно відірвав кінець такої трубки і переконався, що вона порожниста! Все стало очевидно — фокуси Кілі працювали на стисненому повітрі.
Місіс Блумфілд-Мур звернулася до іншого професора фізики, Лепелесса-Скотта. Той, подивившись досліди Кілі, визнав наявність сили, раніше невідомої науці, і Кілі вже тріумфував. Але всі троє вчених, обговоривши кожен візит, вирішили, що експерименти треба повторити так, щоб тонку трубку, яка викликала підозру, було перерізано у них на очах. Кілі категорично відмовився! Після цього багато що стало зрозуміло навіть для Клари, яка негайно припинила фінансувати діяльність Кілі (однак персональну пенсію у $250 зберегла, добра душа!).
ІДЕЯ НЕ ПЕРЕЖИЛА ТВОРЦЯ
У 1898 році Кілі помер, і «Компанія з виробництва моторів Кілі» відразу ж заволоділа його лабораторією, щоб утилізувати всі наявні там цінності, у першу чергу — секрет його дослідів, якщо це все-таки секрет, а не спритний фокус. Вони виявили безліч подвійних стель і підлог, напханих порожнистими мідними трубками, а в фундаменті — резервуар для стисненого повітря (сферу вагою у три тонни). Всі рухи залежали від подачі стисненого повітря по цих трубках. Для особливо недовірливих Кілі одну з цих трубок ще й демонстративно перепилював — він знав, яку можна. А на горищі будинку був розташований циліндр зі стисненим повітрям, що давав всьому цьому шоу енергію. В якості компресора використовувався мотор, керований за допомогою гумових груш, на які за потреби натискали ногою. На цьому дискусії про великий винахід Кілі можна було закривати.
Навіть Клара Блумфілд-Мур не витримала цих викриттів. Коли її онук, граф Юджин фон Розен, аташе дипломатичної місії короля Швеції та Норвегії в Англії, повідомив цю новину своїй бабусі, та не ворухнулася. «Сподіваюся, — сказала вона згодом, — що він передав свій секрет комусь перед смертю». Через два роки після Кілі й вона померла. За час їхньої співпраці її статки зменшилися вп’ятеро. А преса, яка раніше з благоговінням слухала міркування Кілі про його великі досягнення, тупцювала на його репутації з ентузіазмом нещодавно обдурених. «Кілі — грандіозний обман століття», «Секрету мотора Кілі більше не існує» — ось типові заголовки газетних статей тих часів. Пізніше один із близьких друзів Кілі розповів, що запитав, який надгробний напис той хотів би бачити на своїй могилі, і почув відповідь: «Кілі — найбільший шахрай XIX століття». Напевно, у нього знайшлися б суперники, але він міг би боротися…
Проте Кілі не забутий. Ні, в наукових колах його «відкриття» ніхто не обговорює — з ними все зрозуміло: це шахрайство, ретельне, продумане, гарно подане, але шахрайство без найменшого спотворення сенсу цього слова. А от серед навколонаукових публікацій ви з легкістю знайдете вкрай компліментарні оцінки його «вчень», хоча минуло більше століття і зовсім нескладно знайти переконливі матеріали, в яких цього шахрая ловлять на прямих фальсифікаціях. Можливо, в цьому винні геніально описані ним основи його «вчення» — обтічні, не спростовувані з ходу і водночас такі, що нічого не означають. Але те, що таких публікацій чимало, — дуже поганий симптом. Це свідчення того, що досить помітна частина суспільства вірить у привидів, хоче вірити у привидів і заради цієї віри закриє очі на що завгодно.
ЛІТЕРАТУРА
- KEELY’S SECRET DISCLOSED; Scientists Examine His Laboratory and Discover Hidden Tubes in Proof of His Deception. (PDF), New York Times, 20 січня 1899. Заархівовано 1 липня 2017.
- З. К. Сілагадзе. Перпетуум Мобіле. Архівна копія від 15 квітня 2009 на Wayback Machine // Scientific.ru, 30.04.2004
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
