ВІТЕР ВЕЙДЕРА: утопія та антиутопія як образ майбутнього

Експерт зі стратегічних комунікацій

ВІТЕР ВЕЙДЕРА: утопія та антиутопія як образ майбутнього

Джерело фото: depositphotos.com

Антиутопії дуже популярні. Чи не кожна друга фантастична книжка демонструє модель майбутнього, яка пригнічує людську свободу. Серіали на кшталт «Чорного дзеркала» та «Оповіді служниці» збирають мільйонну аудиторію. Величезною популярністю вони користуються не лише серед дорослих, а й серед підлітків. Водночас після потрясінь XX століття утопічні проєкти радше відлякують: надто сильними є асоціації зі спробами побудувати комунізм або фашизм. Тому письменники стають не лише піднесеними, а й критичними щодо власних найкращих ідей.

Не випадково роман Урсули Ле Ґуїн «Знедолені» про справедливе рівноправне суспільство має підзаголовок — «Неоднозначна, дволика утопія». Ми попросили Влада Міхеєва, експерта зі стратегічних комунікацій, кандидата філологічних наук, розповісти про витоки жанру та про те, що змушує людей упродовж століть звертатися до утопій і антиутопій. Пропонуємо вашій увазі цей текст для вдумливого читання.

Проведімо невеликий мисленнєвий експеримент. «Які у вас плани на майбутнє? Яким ви хочете його бачити?» — якщо ви почнете відповідати на ці запитання, ваша уява намалює образ успішної людини, яка неодмінно здорова, щаслива в особистому житті й може повною мірою реалізувати свої таланти. Ви створите ілюзорну щодо сьогодення картину, але водночас вона буде цілком реальною як «життєвий проєкт», мета, якої ви неодмінно хотіли б досягти. Власне, саме в цей момент ваше мислення стає утопічним.

ЛЮДИНА, ЯКА МРІЄ

Видатний мислитель Ернст Блох, створюючи свою «філософію надії», вважав, що утопія — це не просто вигадка й мрія про нездійсненне, а фундаментальна властивість Homo sapiens як «людини, яка мріє». За спробу виправдати утопію Блоха навіть називали сучасним Томасом Мором, який уперше вжив це слово 1516 року у своєму творі «Золота книжечка, не менш корисна, ніж цікава, про найкращий устрій держави та новий острів Утопію».

Переклад слова «утопія» з латини можна тлумачити двояко: як «місце, якого немає» і як «благе місце». Спроби «людини, яка мріє» створити й утілити в життя проєкт ідеально організованого суспільства, позбавленого всіх соціальних виразок і вад, набагато давніші за саме слово «утопія». Не випадково сьогодні існує щонайменше півтора десятка його базових визначень, і далеко не всі вони зводяться до літературного жанру.

Віра в краще майбутнє архетипова. Це платонівське «пригадування» в культурах різних народів і епох вічної мрії про «втрачений рай» і «град Божий на землі». Безумовно, такий культурний досвід набагато давніший за перший відомий нам письмово зафіксований утопічний проєкт — «Державу» Платона. Але саме від Платона бере початок ідея тотального контролю та управління суспільством на винятково раціональних, розумних засадах. Ідея, яка у XX столітті була дискредитована фашистськими й комуністичними режимами та численними варіантами літературних і кінематографічних антиутопій.

УТОПІЯ І «ЗАКРИТЕ СУСПІЛЬСТВО»

У книзі Карла Поппера «Відкрите суспільство та його вороги» представлено досвід неоліберального філософського осмислення історії людства. Починаючи з Платона, Поппер бачить її як дуалістичну боротьбу «відкритого суспільства» — вільного, демократичного, такого, що сприяє розвитку особистості, — і «закритого суспільства» — тоталітарного, невільного, такого, що пригнічує особистість. Друге — це безроздільне царство утопії-перевертня, у якому мрія людства про рай на землі перетворилася на тоталітарне пекло.

Звісно, подібні побудови схематичні й є ідеологічними інструментами часів холодної війни. У цьому контексті цікаво згадати, мабуть, останню за часом радянську утопію — науково-фантастичний роман Івана Єфремова «Туманність Андромеди». Не секрет, що творець голлівудської кіносаги про зоряні війни Джордж Лукас черпав натхнення з екранізацій радянської фантастики, зокрема й із «Туманності Андромеди».

Ім’я моторошного космічного диктатора Дарта Вейдера, який будує тоталітарну Галактичну імперію, нагадує ім’я героя роману Єфремова. Як тут не згадати визначення СРСР президентом США Рональдом Рейганом як «імперії зла»? Утім, у самого Єфремова Дар Вітер — це ідеальний герой ідеального комуністичного майбутнього, у якому глобалізація подолала матеріальну, соціальну, расову та культурну нерівність світу заради великої мети.

Як утопії, так і антиутопії ніколи не були невинною «просто вигадкою». Можна сказати, що вони завжди перебували в епіцентрі боротьби за владу, ресурси та ідеологічний контроль

Цей приклад показує, що як утопії, так і антиутопії ніколи не були невинною «просто вигадкою». Можна сказати, що вони завжди перебували в епіцентрі боротьби за владу, ресурси та ідеологічний контроль. Підтвердженням цього є долі великих утопістів, яких катували, страчували, піддавали суспільному осуду та переслідуванням з боку можновладців.

УТОПІЯ ЯК ПРОРОЦТВО

Утопія завжди перебуває в опозиції до сьогодення й являє собою ціннісно орієнтований соціальний прогноз. Такими є «класичні утопії»: «Нова Атлантида» Френсіса Бекона, «Місто Сонця» Томмазо Кампанелли, «Держави Місяця» Сірано де Бержерака, «Історія севарамбів» Дені Вераса та інші. Усі вони працюють з образом майбутнього, а майбутнє — це завжди час пророцтва. Коли Томмазо Кампанелла був змушений утекти з Рима до Франції, він зробив передбачення, яке врятувало долю Анни Австрійської та династії Бурбонів. Річ у тім, що за 23 роки шлюбу з Анною Людовик XIII так і не дочекався омріяного спадкоємця.

Щоб не ставити під загрозу майбутнє династії, королю наполегливо радили розлучитися. Пророцтво автора «Міста Сонця» про найвеличнішого й наймогутнішого короля Європи, якого невдовзі народить Анна, припало якнайдоречніше. У нього повірили всі, зокрема король, королева і навіть не надто схильний до сентиментів кардинал Рішельє. Пророцтво здійснилося: 1638 року народився майбутній Людовик XIV, який згодом отримав прізвисько «король-сонце».

Звісно, це передбачення можна трактувати як цікавий поодинокий випадок. Кампанелла, якого пізніше оголосили одним із предтеч наукового комунізму, не цурався містики й навіть підробляв особистим астрологом папи римського. Можна сказати, прогнози були його хлібом. Однак не можна заперечувати, що утопія спирається на проєктивну здатність людського мислення й задає координати можливого.

Сьогодні справжніми пророцтвами видаються прогнози Бекона щодо повітроплавання, підводних човнів, кіно, радіо й телебачення, кріогеніки, генної інженерії, термоядерного синтезу. І треба сказати, що в таких прогнозах Бекон був далеко не самотній… Утім, утопістів насамперед цікавив соціальний прогрес, а розвиток технологій був радше умовою й інструментом побудови ідеального суспільства, яким керують його найкращі представники — філософи та вчені. У творах утопістів розсипано чимало ідей, актуальних і сьогодні. Наприклад, рівність статей, скасування смертної кари, наукова організація праці.

Так, Мор наполягав на скороченні робочого дня до шести годин, а Кампанелла — до чотирьох. У цьому сенсі вони виявилися навіть радикальнішими за Енгельса й Маркса, які 1866 року вперше запропонували обмежити робочий день звичними для нас нині вісьмома годинами. У XIX столітті власникам підприємств ця ідея здавалася безглуздою та згубною, адже логічним видавалося припущення: що більше працює й менше отримує працівник, то вища продуктивність підприємства.

Мор наполягав на скороченні робочого дня до шести годин, а Кампанелла — до чотирьох

Це переконання наочно спростував Генрі Форд, який 1914 року вперше в історії запровадив на своїх підприємствах восьмигодинний робочий день, до того ж удвічі підвищивши зарплати. Бізнес-спільнота вважала, що Форд збожеволів. Аж поки за короткий час компанія не зросла вдвічі. У XXI столітті гнучким графіком і гнучкими умовами праці вже нікого не здивуєш. Ідеї утопістів підтверджуються деякими сучасними даними про те, що шестигодинний робочий день дає змогу досягти значно вищої ефективності працівників, ніж восьмигодинний.

СУСПІЛЬСТВО ЯК ІДЕАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ

Утопістам властиве вкрай регламентоване й раціональне ставлення до людського та соціального капіталу. Зокрема, у них можна знайти прообраз сучасних систем оцінювання й добору персоналу, заснованих на типології особистості. Шарль Фур’є вважається одним зі стовпів «утопічного соціалізму» поряд із Робертом Оуеном та Анрі Сен-Сімоном. У своїй книзі «Теорія чотирьох рухів і загальних доль» він докладно розмірковує про особливості людської природи. Його класифікація людських типів є навіть детальнішою, ніж сучасні HR-системи. Таких типів, що відрізняються один від одного своїми психофізичними властивостями, Фур’є налічує аж 810. Відповідно до них серед членів його утопічного «фаланстера» природно й без суперечностей розподіляються форми праці та дозвілля.

Загалом Фур’є нарікав на те, що саме афективна сторона людської особистості створює головну перешкоду на шляху до побудови гармонійного суспільства. Багато пізніших антиутопій XXI століття повставатимуть саме проти цього — заборони на неконтрольовані емоційні прояви щодо членів суспільства, тварин, представників протилежної статі, їжі та одягу. У світі антиутопії ідеальне суспільство — це ідеальний конвеєр, суспільство-машина, де людина-гвинтик відповідно до своїх природних схильностей виконує чітко відведену їй функцію. Саме проти такого ідеального світу й повстає антиутопія.

Ідеї та прозріння технократичного соціалізму лежать в основі спроби Генрі Форда побудувати соціалізм в окремо взятій компанії. Його знаменитий конвеєр — тріумф технократичної раціональності. Саме цією раціональністю було продиктоване те величезне значення, яке Форд надавав соціальному капіталу. Він щиро вважав, що в його ідеальному світі «культура виробництва машини має стати культурою життя». Такий механістичний погляд на природу світу, людини й суспільства бере свій початок в епосі Просвітництва з її культом раціональності. Геній Форда довів, що високі стандарти корпоративного соціалізму поліпшують якість життя робітників і не просто не суперечать, а є умовою досягнення ще більшої ефективності виробництва.

ТЕМНИЙ БІК СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

«Фордівський соціалізм» — лише один із численних прикладів того, як утопічне мислення про світ позитивно впливає на реальне життя. Однак не все так однозначно. Видатний соціолог Алехандро Портес показав, що соціальний капітал має і свій «темний бік». Це тенденції до самоізоляції соціальної групи — як тут не згадати міркування Карла Поппера про «закрите суспільство», — стандартизація моделей поведінки на шкоду індивідуальності, що подекуди доходить до психологічного насильства, а також високий рівень соціального контролю, який істотно обмежує свободу людей.

Цікаво, що вже у Генрі Форда ми спостерігаємо високий рівень контролю за приватним життям працівників, без якого, ймовірно, досягнення високих соціальних стандартів неможливе. У XIX столітті попередник Форда, такий самий соціаліст-промисловець Роберт Оуен, експериментуючи із соціальним капіталом, досяг у Великій Британії вражаючих результатів. Проте його «ідеальна компанія», як і компанія Форда, все ж не була ідеальним суспільством Платона чи Кампанелли, населеним «найкращими людьми». Таке суспільство — «комуну органічних інтересів» — Оуен вирішив створити по той бік Атлантики, в Америці.

На його запрошення туди вирушили письменники, художники, музиканти та інші творчі люди. У підсумку проєкт Оуена зазнав нищівної невдачі: виявилося, що за значної концентрації пасіонарні особистості не здатні до ефективної самоорганізації та самообмеження. Як визначити цю тонку межу між індивідуальною свободою та необхідністю соціального контролю? Саме цю межу намагалися відшукати великі антиутопії XXI століття.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

АНТИУТОПІЯ — БУНТ ПРОТИ РАЦІОНАЛІЗМУ

Утопія наполягала на загальній рівності, щоб усунути конкуренцію, яка веде до соціальної несправедливості, накопичення на одному суспільному полюсі влади й розкоші, а на іншому — злиднів і безправ’я. Антиутопія, навпаки, реабілітує нерівність як природну, закладену самою природою й необхідну для розвитку. Технічний і соціальний прогрес в антиутопії несе людству глобальні загрози та ризики, а зовсім не наближає гармонію й безтурботність нового «золотого віку». Прогресор — тип героя-надлюдини, описаний Аркадієм і Борисом Стругацькими в романі «Важко бути богом», — перетворюється на тоталітарне чудовисько, так само як Дар Вітер перетворюється на Дарта Вейдера. Натомість позитивним героєм стає бунтар-одинак, який протистоїть системі або її апокаліптичним наслідкам.

Антиутопісти позбавили людський розум презумпції бути єдиним критерієм істини. Винахідник слова «антиутопія», англійський ліберальний філософ Джон Стюарт Мілль, стверджував, що «за недосконалості нашого розуму інтереси істини вимагають розмаїття думок». Необмеженому державному контролю він протиставляв природне право на індивідуальну свободу. Мілль наполягав на тому, що «єдина мета, яка може виправдати втручання одних людей, індивідуально чи колективно, у діяльність інших, — це самозахист. Застосовувати владу до члена цивілізованого суспільства всупереч його волі допустимо лише з метою запобігти шкоді іншим». Парадокс у тому, що такими самими аргументами утопія нерідко обґрунтовувала право на подібний контроль.

НА ПОРОЗІ НОВОГО ДИВНОГО СВІТУ

Утопія й антиутопія по-різному працюють з образами майбутнього. Перша — з проєктами, друга — з моделями. Для першої майбутнє постає продовженням жахливого сьогодення, якщо утопічний проєкт не буде реалізовано. Для другої майбутнє стає жахливим саме в разі спроби втілити утопічний проєкт. Для антиутопії соціальна ілюзія походить із «ніде», вона є плодом колективної чи авторської фантазії. Тому її адекватне втілення в реальному історичному просторі й часі неможливе.

Попри те що антиутопії інакше працюють з образом майбутнього, авторська уява виконує в них ту саму прогностичну функцію, що й в утопії. Сучасні інтерпретатори антиутопії 1953 року «451 градус за Фаренгейтом» вважають, що Рей Бредбері передбачив появу банкоматів, навушників і плеєрів, Bluetooth, телевізорів із пласким екраном, соціальних мереж, розумних автомобілів, які вже з’являються на американських дорогах.

Утопія й антиутопія по-різному працюють з образами майбутнього. Перша — з проєктами, друга — з моделями

Антиутопії властиве вкрай насторожене ставлення не лише до технічного, а й до соціального прогресу. Автор «1984» Джордж Орвелл вважав, що «тоталітарна ідея живе у свідомості інтелектуалів усюди» — це саме ті мудреці й філософи, які створювали ідеальні держави Платона та утопістів. Саме інтелектуали класичних антиутопій створили «дивний новий світ» Олдоса Гакслі, який пророче передбачив загрозу, що походить від експериментів із генною інженерією. А також тотальну цифровізацію, яка стала реальністю, але була пророче передбачена у фантастичному романі Євгена Замятіна «Ми» ще 1920 року.

ІСТОРІЯ ЯК МІФОПОДІБНИЙ ФЕНОМЕН

Талмудичні мудреці вважали: усе, що ми знаємо про світ, — це кимось розказана історія. Якщо розглядати історію як міфо- й текстоподібний феномен, то багато що залежатиме від «авторської» інтерпретації — оцінки минулого, сучасного й майбутнього. Це означає, що утопічне й антиутопічне завжди будуть присутні в історії людства як певна сценарна можливість. Утопія та антиутопія йдуть в історії людства пліч-о-пліч. Це своєрідні «світло» й «тінь» — відображення вічного міфу про боротьбу добра і зла в долі людини та історії людства. Але міф має власну, відмінну від повсякденної, амбівалентну логіку.

І вона, якщо скористатися визначенням Фрідріха Ніцше, перебуває «по той бік добра і зла». Тому те, що сьогодні здається «абсолютним» добром, завтра може обернутися його «абсолютною» протилежністю. Цікаво, що жанр кіберпанку як сучасного різновиду антиутопії живиться «надлюдськими» ідеями трансгуманізму, які заклав рідний брат великого антиутопіста — Джуліан Гакслі. А сам Олдос Гакслі, розуміючи, що антиутопія заперечує моторошне майбутнє, але нічого не пропонує натомість, зрештою звернувся до утопічного експерименту у своїх творах «Острів» і «Повернення до дивного нового світу».

МІЖ МРІЄЮ І СТРАХОМ: ЛЮДСТВО В ПОШУКАХ СЕНСУ

Мрія про ідеальне суспільство й досі така сама сильна, як і страх перед невідомим майбутнім. Утопія живе в сучасному американському місті Філадельфія, яке було спроєктоване за книгою Томаса Мора. Вона живе в конституціях держав, в ізраїльських кібуцах, у християнських і буддійських громадах, у соціальних мережах, у данському кварталі Християнія, у соціальних інноваціях і нових економічних ідеях. Так само ми розпізнаємо в сучасності ознаки маніпуляції масовою свідомістю — нашими переконаннями, емоціями, споживчими уподобаннями — і намагаємося цьому протистояти. Нам ніколи не позбутися ані надії, ані сумнівів, які надають сенсу нашому існуванню на шляху до щастя. Адже куди б ми не йшли, шукаємо саме його. Головне на цьому шляху — пам’ятати застереження, яке залишив нам Олдос Гакслі:

У природному вигляді щастя завжди здається убогим поруч із барвистими прикрасами нещастя. І, звісно, стабільність значно менш колоритна, ніж нестабільність. А задоволеність цілковито позбавлена романтики боротьби зі злою долею, тут немає яскравої боротьби зі спокусою, немає ореолу згубних сумнівів і пристрастей. Щастя позбавлене грандіозних ефектів