11 ЗАПИТАНЬ ДО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: чого насправді хоче Україна, що воює

Експерт зі стратегічних комунікацій

11 ЗАПИТАНЬ ДО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: чого насправді хоче Україна, що воює

Photo by Rostislav Artov on Unsplash

Що відбувається з нацією під час війни? Заради чого живуть і борються українці, про яке майбутнє вони мріють? Редакція альманаху Huxley вирішила з’ясувати це, започаткувавши загальнонаціональний соціологічний проєкт «11 запитань до українського суспільства». Ми не вимірювали рейтинги партій і кандидатів — ми говорили про образ українського майбутнього…

Дослідження, яке для альманаху провела авторитетна соціологічна компанія Gradus, показало несподівану картину. Під час війни українці активно осмислюють образ України, її еліту, лідерство, культуру пам’яті, цінності. При цьому, всупереч усім законам екстремального часу, вони відмовляються перетворювати війну на спосіб життя.

Домінуючого суспільного попиту на геополітичну велич, авторитарну «сильну руку» та перетворення країни на вічну армійську казарму не існує. Людина, її гідність і свобода залишаються для українців найвищою цінністю. Цей матеріал — для тих, хто хоче детально розібратися в головних парадоксах соціологічного портрета нації.

«Паспорт дослідження» та відомості про соціологічну компанію наведено в кінці матеріалу.

НОВИЙ ЗАПИТ: ВІД МІЛІТАРИЗМУ Й ТЕХНОКРАТІЇ — ДО ЕТИКИ ТА ДИПЛОМАТІЇ

то повинен очолювати державу в момент найважливішого екзистенційного виклику? Народи в різні історичні епохи відповідали на це запитання по-різному. ХХ століття показало, що в період розпаду імперій, воєн і революцій суспільна свідомість легко занурюється в архаїку — у пошук харизматичного «вождя», «месії» або унікального «фахівця», здатного знайти швидке й просте рішення складних проблем. Однак аналіз відповідей на запитання «яким професійним досвідом має володіти людина, щоб стати найкращим президентом для повоєнної України?» дав несподіваний результат. В українському суспільстві формується специфічний попит на післявоєнне лідерство. Коли війна закінчиться, для 26 % українців професійний досвід людини, яка стане на чолі держави, не матиме вирішального значення — важливими будуть лише її особисті якості. Що загалом не дивує: десятиліття популізму дискредитували професійний політичний статус.

Для 26 % принциповим є не те, з якої сфери прийшов лідер, а те, якою особистістю він є. Етичні вимоги вочевидь домінують, і це змушує засумніватися в тому, що звична ставка політтехнологів на «технократизм» цього разу спрацює — щоб сформувати образ лідера нації, цього вочевидь недостатньо. Цікаво, що другою за популярністю позицією є дипломат (23 %), а третьою — економіст (21 %). Це свідчить про те, що питання післявоєнного розвитку та виживання країни багато українців пов’язують зі здатністю майбутнього президента налагоджувати міжнародне співробітництво, відстоюючи суб’єктність та безпеку України дипломатичним шляхом. Відсотки, віддані за економіста, — це показник того, наскільки актуальною залишається традиційна ніша запиту на економічне відновлення.

Політик і військовий несподівано набрали в цьому рейтингу 20 і 19 % відповідно. Мабуть, дається взнаки втома суспільства як від цинізму політичних ігор, так і від травмуючої реальності війни. Ці дві категорії, які традиційно посідають центральне місце в публічному просторі країни, що перебуває у стані війни, у повоєнній Україні, найімовірніше, поступляться місцем етиці, дипломатії та економіці. Показовою є також вікова й регіональна декомпозиція цього вибору. Попит на президента-військового передбачувано високий серед молоді віком 18–24 років (30 %). Молоді люди більше орієнтовані на безпеку, оскільки у разі необхідності воювати доведеться саме їм. Однак у міру дорослішання респондентів ця потреба дещо знижується: до 23 % у віковій групі 25–34 роки, до 19 % у віковій групі 35–44 роки, до 13 % серед респондентів віком 45–54 роки. У групі 55–60 років цей показник становить 17 %. Старше покоління значно чіткіше формулює запит на політика (27 %), економіста (25 %) і дипломата (24 %), демонструючи прагнення до мирної нормалізації життя. Загалом жоден із чотирьох векторів — дипломатичний, економічний, політичний і військовий — не домінує радикально. Повоєнне відновлення країни українці бачать як велику роботу одночасно за всіма значущими напрямами.

ЕТИЧНИЙ ПРОФІЛЬ ВЛАДИ: СИЛА — ЗОВНІ, ЛІБЕРАЛІЗМ — ВСЕРЕДИНІ

Якщо проаналізувати вищенаведені дані у поєднанні з відповідями на таке запитання — «які якості ви вважаєте найважливішими для президента України?» — портрет «ідеального лідера» набуває завершеної конфігурації. Перше запитання дослідження зафіксувало, що найбільший відсоток опитаних віддав перевагу особистісним якостям лідера, а не формальному «професіоналізму». Хоча 74 % і висловилися за наявність певного професійного досвіду. Другий — розкриває ціннісну архітектуру післявоєнного «політичного договору». Ми бачимо пріоритет двох ключових лідерських якостей, які набрали практично однакову кількість голосів: 58 % — здатність забезпечити безпеку країни, 57 % — повага до свободи, гідності та прав людини. За цим результатом ховається фундаментальний смисловий парадокс суспільства, що перебуває у стані війни.

Перед нами дві, здавалося б, важко поєднувані тенденції: силова функція зовнішнього опору та ліберальна орієнтація на внутрішню свободу. Парадоксальним чином вони співіснують у свідомості українців. Суспільство відмовляється приймати хибну дилему «безпека в обмін на свободу». Очікується, що ідеальний глава держави буде відстоювати безпеку країни у зовнішній політиці та бути достатньо демократичним у внутрішній, щоб гарантувати права, гідність і свободи громадян. Щоб діяти відповідно до цього «дволикого» ціннісного ядра, національний лідер мусить володіти певним набором найважливіших якостей. 46 % вважають, що він повинен мати здатність налагоджувати співпрацю з міжнародними партнерами, що, мабуть, певним чином корелює з попитом на президента-дипломата. Для 43 % надзвичайно важливою є моральна легітимність лідера; вони висувають до нього вимогу бездоганної репутації та високих моральних стандартів.

Про те, наскільки українці усвідомлюють небезпеку внутрішніх розколів та тривалого протистояння, свідчить кількість респондентів, які назвали однією з головних якостей майбутнього президента здатність об’єднувати суспільство навколо спільного завдання, — 39 %. Геополітичне та стратегічне мислення виявилося важливим для 37 %, вміння досягати цілей — для 32 %. Цікаво, що розуміння культури, історії та духовної ідентичності (20 %), а також прагматичність рішень (19 %) знаходяться в нижній частині списку. Таким чином, питання гуманітарної сфери поступаються місцем базовим екзистенційним потребам — виживанню, свободі та справедливості.

Демографічний і регіональний зріз цих даних має важливі нюанси. Вимога гарантувати безпеку є досить високою в усіх макрорегіонах — від 53 % на заході до 62 % на сході. Однак цей показник має поколіннєвий акцент. Якщо у групі 18–24 років здатність забезпечити безпеку вважають важливою 54 %, то у групі 55–60 років — 65 %. Водночас найвищу значущість поваги до свободи та прав людини демонструють найбільш економічно й соціально активні українці: серед 25–34-річних — 60 %, серед 35–44-річних — 59 %. У гендерному розрізі дані такі: жінки надають безпеці дещо більшого значення — 60 % проти 56 % у чоловіків, тоді як орієнтація на права людини та міжнародну дипломатію однаково висока в обох групах. Ці результати свідчать про зрілість суспільства. Українці не готові сліпо довірити очільнику держави відповідальність за свою долю і категорично не хочуть бачити на посаді президента диктатора. Суспільство шукає сильного інституційного арбітра, який поєднує зовнішню жорсткість у питаннях безпеки з лібералізмом внутрішньої політики.

РЕКОНФІГУРАЦІЯ ЕЛІТИ: ВІД КАПІТАЛУ ТА ВЛАДИ — ДО СЛУЖІННЯ ТА ЗНАНЬ

Хто повинен складати державну еліту, мати найвищий суспільний статус і високий рівень оплати праці? Відповіді на це запитання свідчать про специфічний попит на формування післявоєнного суспільного договору. Протягом десятиліть поняття елітарності асоціювалося з номенклатурним доступом до влади, фінансовим капіталом та медійним впливом. Під час війни воно зазнало нещадної народної ревізії.

Перша п’ятірка тих, кого українці вважають сьогодні елітою нації, виглядає так:

військові та ветерани — 36 %;
лікарі — 34 %;
викладачі шкіл та вищих навчальних закладів — 24 %;
науковці — 21 %;
інженери — 19 %.

Ми бачимо, що сприйняття українцями «елітарності» не пов’язане з володінням якимись значними активами чи високими адміністративними посадами. Статусом еліти насамперед наділяються дві категорії громадян. Перша — ті, хто фізично захищає та рятує життя сьогодні (військові, лікарі). Друга — ті, хто формує людський і технологічний капітал майбутнього (педагоги, науковці, інженери). Показово, що підприємці — люди, які створюють робочі місця та наповнюють бюджет податками, — із 15 % йдуть лише після першої п’ятірки. Це підводить нас до найважливішого соціокультурного висновку: політико-економічний вплив та суспільне визнання в очах українців — це не тотожні поняття.

Наявність капіталу чи владних повноважень сама по собі не дає морального права на елітний статус. В очах суспільства його необхідно заслужити безпосередньою суспільною користю, ризиком та служінням. Війна сформувала соціальну ієрархію, засновану на заслугах і жертві, а не на грошах і владі. Перше місце в ній справедливо посіли військові: людей, що взяли на себе максимальний екзистенційний ризик заради виживання суспільства, українці наділили найвищим символічним і соціальним кредитом довіри.

Водночас групи, які раніше претендували на статус публічних еліт, опинилися на протилежному полюсі ієрархії. До лав еліти державних службовців готові віднести лише 6 % українців, волонтерів та активістів — 7 %, діячів культури — 5 %. Більшість громадян відмовляє їм в елітарному статусі. Можливо, причина в тому, що бюрократи, активісти та митці сприймаються радше як «гвинтики» державної системи — елементи, що обслуговують колишню, вже неактуальну ієрархію?

Варто також звернути увагу на те, що запитання про елітарний статус містило й пункт «високий рівень оплати праці». Ймовірно, саме цим можна пояснити, що перші місця посіли професії, які користуються винятковою повагою суспільства, але з боку держави протягом багатьох років залишаються недооціненими. Наприклад, на четвертому місці опинилися вчені, незважаючи на те, що наука у нас традиційно є недофінансованою сферою. З іншого боку, невисоку оцінку державних службовців можна вважати проявом кризи державного управління та кадрової політики. Українці вимагають від них високих моральних якостей та управлінських результатів, але водночас відмовляють їм у повазі, довірі та гідній оплаті праці.

ЛЮДИНОЦЕНТРИЧНІСТЬ: ЖИТТЯ ВАЖЛИВІШЕ ЗА ТЕРИТОРІЇ

Що є найвищою цінністю для держави в умовах війни: життя та гідність людини чи територія держави? Відповідь на це запитання стала етичним вододілом проєкту та його найвагомішим результатом. Українське суспільство надало прямий доказ своєї глибинної людиноцентричності. За роки війни сформувався монолітний консенсус: головний пріоритет — людина. Для 70 % респондентів найвищою цінністю є збереження життя та гідності, 21 % виступив за збереження територій, 8 % не визначилися з відповіддю. Життя та гідність як безумовна цінність лідирують у всіх без винятку макрорегіонах: на заході — 65 %, на півночі — 66 %, в Києві — 69 %, на півдні — 72 %, на сході — 71 %, а в центрі показник сягає 74 %. Така єдність доводить, що перед нами не випадкове коливання настроїв, а сформований ціннісний пріоритет нації.

У цьому виборі немає заперечення високого рівня обороноздатності чи знецінення суверенітету, оскільки наведені раніше дані чітко продемонстрували: громадяни вимагають від глави держави насамперед гарантувати їхню безпеку. У свідомості українців військові — це еліта нації, а суверенітет держави — безумовний пріоритет. Однак право на життя, гідність і свободу кожної людини — важливіше за військову та адміністративну машину. Ба більше, оцінка дій цієї машини цілковито залежить від того, наскільки вона здатна забезпечити це право.

Українське суспільство є людиноцентричним. Воно демонструє відсутність спадкоємності з тоталітарною та імперіалістичною традицією, в якій територія й абстрактна «велич держави» завжди ставилися вище за долю окремої людини. Територія перестала сприйматися як сакральний ідол, що вимагає беззаперечного жертвопринесення. Вона набуває сенсу лише як безпечний географічний, соціальний і правовий простір, у якому живе вільна людина, що має гідність. Держава ж осмислюється не як «господар» землі, а як інституційний інструмент, створений для захисту суспільства та його громадян. Демографічний аналіз підкреслює стійкість цього гуманістичного вибору.

Варіант «збереження життя та гідності» лідирує в усіх вікових групах, досягаючи максимуму в соціально активних категоріях: 25–34 роки (73 %) та 35–44 роки (72 %). При цьому цінність територій дещо вища для старшого покоління (до 30 % у групі 55–60 років), проте й тут життя людини перемагає з двократною перевагою (64 %). Чоловіки (71 %) і жінки (69 %) щодо оцінки пріоритету життя над територією виявилися майже одностайними.

МОВНИЙ ЛАНДШАФТ: ІДЕНТИЧНІСТЬ БЕЗ КСЕНОФОБІЇ

Якою мовою ви зараз зазвичай спілкуєтеся у повсякденному житті? Ставлячи це запитання, дослідники прагнули зафіксувати повсякденну мовну практику та зіставити її з відношенням до національно-культурного розмаїття. Виявилося, що мовний ландшафт в Україні є складним, але водночас досить стабільним. Після початку повномасштабного конфлікту перехід у повсякденному спілкуванні на українську мову відбувався лавиноподібно — це був один із способів, за допомогою якого українці створювали дистанцію між собою та країною-агресором, не бажаючи мати з нею нічого спільного. Наше дослідження підтвердило цю тенденцію.

Статистика мовних практик розподілилася таким чином:

35 % респондентів у повсякденному житті розмовляють лише українською мовою;
20 % — переважно українською;
28 % — в рівній мірі українською та російською;
11 % — переважно російською;
4 % — лише російською.

Тобто 55 % усіх опитаних заявили, що живуть у переважно або виключно україномовній побутовій царині. Віковий тренд має послідовний характер: що молодший респондент, то вища ймовірність того, що його повсякденною мовою є українська. У наймолодшій групі (18–24 роки) 41 % спілкується лише українською, а ще 24 % — переважно українською. Таким чином, майже дві третини молодого покоління сформували україномовну побутову норму, тоді як виключно або здебільшого російською в цій категорії говорять лише 9 %. У старшій групі (55–60 років) пропорції інші: 29 % розмовляють виключно і 17 % переважно українською. Функціональна двомовність зберігається у 35 % старшого покоління, а лише російською і переважно російською розмовляють у побуті 18 %.

На заході країни виключно українською мовою розмовляє більшість — 73 % опитаних, і здебільшого — 15 %. На сході та півдні найпоширенішим явищем залишається функціональна двомовність: 41 % на сході та 42 % на півдні використовують обидві мови однаковою мірою. У Києві показник двомовності становить 32 %, а переважно або виключно україномовне середовище охоплює 51 % — близько половини мешканців столиці.

РЕСУРС ІНКЛЮЗИВНОСТІ: СТАВЛЕННЯ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ТА КУЛЬТУРНОГО РОЗМАЇТТЯ

Цікава картина складається при відповіді на запитання щодо ставлення до національного та культурного розмаїття. Майже 59 % українців сприймають таке розмаїття позитивно або радше позитивно. Ще 19 % ставляться до нього нейтрально, і лише 15 % висловлюють скоріше негативне ставлення. Прихильників більшої однорідності виявилося всього 5 %. Це свідчить про високий рівень толерантності до інших культур і національностей як базової світоглядної установки. Приміром, значуща роль, яку відіграє українська мова в молодіжному середовищі, не супроводжується прагненням до національної ізоляції чи культурної закритості: у групі 18–24 років позитивно або переважно позитивно до різноманітності ставляться 60 % респондентів.

Українці стверджують свою ідентичність через природний вибір рідної мови, демонструючи при цьому високий рівень інклюзивності, який тут можна розглядати як загальнонаціональну норму. Характерно, що в цьому питанні відсутній регіональний розкол. Позитивне ставлення до національно-культурного розмаїття домінує у всіх макрорегіонах без винятку й коливається у вузькому діапазоні: від 56 % у східних регіонах до 57 % у Києві та 64 % на півдні.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИБІР: ПІДТРИМКА НАТО І ЗОНИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Ставлення громадян до можливого вступу України до НАТО засвідчило високий рівень одностайності в цьому питанні, але водночас — багатогранну картину суспільних настроїв. Загалом підтримка інтеграції в НАТО становить 59,6 %. Повністю підтримують її 31,1 %, більшою мірою підтримують — 28,5 %, більшою мірою не підтримують — 10,2 %, зовсім не підтримують — 10,5 %, вагаються з відповіддю — 19,7 %. Переважна більшість громадян виступає за вступ до Альянсу. Однак сукупний відсоток супротивників НАТО й тих, хто сумнівається, становить 40,4 %. Майже кожен п’ятий громадянин завмер у зоні невизначеності, що перетворює тему євроатлантичної інтеграції на простір дискусії, яка вимагає глибокого осмислення реальних умов і гарантій, а не просто популістських заяв та гучних гасел. Аналіз виявив дві ключові лінії розлому — географічну та гендерну.

Західний регіон вирізняється рівнем твердої підтримки: варіанти «повністю» та «радше підтримую» обрали 73 %. На сході безкомпромісна підтримка становить 23 %, при цьому 30 % мешканців східних областей висловлюють незгоду зі вступом до НАТО, а ще 25 % вагаються з відповіддю. У Києві, центральному, південному та північному регіонах рівень підтримки коливається в межах 58–61 %. Гендерний розподіл такий: беззастережно вступ до Альянсу підтримують 39 % чоловіків, серед жінок безкомпромісне «так» обирають 25 %. При цьому серед жінок спостерігається значна частка невизначеності — 26 % не змогли відповісти (проти 12 % серед чоловіків), що пов’язано з підвищеною увагою до ризиків ескалації. Вікова динаміка показує найбільший ентузіазм серед молоді 18–24 років (40 % цілковитої підтримки при 9 % заперечення). У групі 35–44 років відторгнення вступу до Альянсу досягає піку (24 %).

НЕПРИЙНЯТТЯ ВІЧНОЇ МОБІЛІЗАЦІЇ: ВІДМОВА БУТИ «ДРУГИМ ІЗРАЇЛЕМ»

У публічному дискурсі ідея перетворення країни на «Ізраїль Східної Європи» тривалий час подавалася як єдиний сценарій виживання. Однак саме суспільство ставиться до прямого копіювання цієї моделі з обережністю.

Відповіді на запитання, чи слід Україні розвиватися за зразком Ізраїлю з постійною мобілізаційною готовністю, розподілилися так:

32,8 % готові підтримати розвиток за такою моделлю, але з урахуванням українських умов та курсу на ЄС;
26,2 % скоріше не підтримують, вважаючи, що Україні потрібна власна модель безпеки;
16,6 % називають ізраїльську модель найбільш реалістичною;
12,2 % вважають, що вона категорично не підходить;
12,2 % не змогли відповісти.

Ці результати свідчать: щодо ідеї «обложеної фортеці» немає суспільного консенсусу. Переважна більшість або вимагає суттєвої адаптації цієї моделі, або прямо наполягає на створенні власної автентичної системи безпеки. Загалом близько 38,4 % відкидають ізраїльський сценарій у його класичному вигляді. Громадяни усвідомлюють, що ізраїльська модель формувалася в інших геополітичних реаліях. Формула суспільного запиту звучить так: сильній сучасній армії — так, перетворенню країни на постійно мобілізоване суспільство — ні. Соціально-демографічний зріз підтверджує цю позицію. Пряма підтримка моделі Ізраїлю найменш популярна серед молоді 18–24 років (18 %) та старшого покоління 55–60 років (14 %).

Ідея власної моделі найсильніша у групі 25–34 років (29 %). З ізраїльським сценарієм згодні 20 % чоловіків (і 35 % «скоріше так»), тоді як жінки віддають пріоритет або унікальній власній моделі (29 %), або перебувають у зоні сумнівів (15 %). Запит на власну автентичну модель є високим у всіх регіонах — від 23 % на заході до 28–29 % у Києві та на півдні. Українці переконані: армія має захищати мирне життя, а не перетворювати війну на безстроковий спосіб життя. Україна прагне стати не вічним фронтиром із режимом надзвичайного стану, а безпечним європейським простором, що існує заради творення.

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: МЕЖІ НЕНАВИСТІ Й ПОШУК ПОСТТРАВМАТИЧНОЇ НОРМИ

Чи може людина після війни відмовитися від ненависті, не зраджуючи при цьому пам’яті про жертв? Психологічно це найскладніше запитання дослідження. За ним стоїть глибоке соціально-психологічне протиріччя. Якщо стосовно інституційного устрою, еліт і вищих цінностей нація демонструє раціональний консенсус, то в просторі колективних афектів вимальовується етична колізія.

Дані зафіксували глибокий розкол емоційної сфери:

33,5 % вважають, що люди, найімовірніше, не зможуть відмовитися від ненависті, розцінюючи це як зраду загиблих;
21,6 % не визначилися з відповіддю;
18,8 % вважають, що людина, ймовірно, здатна відмовитися від ненависті;
17,0 % впевнені, що вона однозначно не зможе цього зробити;
9,1 % вважають, що точно зможе.

Сумарно більше половини суспільства — 50,5 % — переконані, що відмовитися від ненависті, зберігаючи вірність пам’яті про жертв, майже або зовсім неможливо. Лише 27,9 % допускають психологічне звільнення від афекту ворожнечі, а 21,6 % завмерли перед цією етичною безоднею. У своїх раціональних прагненнях українці формують запит на творення, гуманізм і відкритий світ, де найвищою цінністю є гідність і життя людини. Але на емоційно-етичному рівні половина суспільства не бачить способу відокремити святість пам’яті від всепоглинаючої ненависті до ворога.

Під час війни ненависть виконує екзистенційну функцію — слугує мобілізуючим ресурсом та адаптивним захистом. Однак у період переходу до мирного будівництва ресентимент і нездатність трансформувати цей афект можуть стати головним бар’єром на шляху до нормального життя, перетворюючись на джерело неврозів і соціального розладу. Ця травма має поколінну специфіку: наймолодша група (18–24 роки) виявляє найбільшу віру в можливість етичної трансформації — 32 % проголосували за варіанти «так».

Зі збільшенням віку рівень песимізму зростає: у віковій групі 35–44 років 51 % заперечує можливість відмовитися від ненависті, а у групі 55–60 років — 54 % (при цьому лише 4 % вірять у можливість прощення). Жінки дужче відчувають цю нерозв’язність: 53 % переконані, що відмовитися від ненависті неможливо (серед чоловіків — 48 %). Найбільш безкомпромісна фіксація на ненависті спостерігається на півдні (55 %), а в Києві максимуму досягає зона невизначеності (25 %). Українському суспільству ще належить виробити нову культуру пам’яті — форму історичної рефлексії, яка дозволить зберегти священний трепет перед великим подвигом і жертвою, водночас звільнивши живих від паралізуючого афекту ненависті.

АРХЕТИПИ МАЙБУТНЬОГО: «ДІМ» ПРОТИ «ФОРТЕЦІ»

Учасникам опитування було запропоновано обрати метафоричний архетип, який найточніше відображає їхнє бачення України майбутнього. Серед десяти запропонованих смислових конструктів сформувалася чітка ієрархія:

Україна-дім — 30,3 % (країна, де хочеться жити, розвиватися і куди хочеться повертатися);
Україна-мати — 18,0 % (країна, яка дбає про своїх людей, землю, історію та гідність);
Україна-фенікс — 17,1 % (країна, що відроджується з руїн і стає сильнішою);
не змогли відповісти — 7,8 %;
Україна-сад — 6,1 % (країна, яку хочеться доглядати й передавати наступним поколінням);
Україна-воїн — 5,9 %;
Україна-фортеця — 5,7 %;
Україна — лабораторія майбутнього — 5,2 %;
Україна-міст — 3,1 %.

Парадокс: у країні, що перебуває в стані війни, метафори жорсткого мілітаризму («воїн», «фортеця») та технократії («лабораторія») виявилися непотрібними. Суспільство розмежовує поточні завдання виживання та граничні смисли. Мілітаризація сприймається як вимушений захід, але українці відмовляються робити військовий конфлікт частиною глибинної ідентичності. Україна майбутнього вбачається як гуманістична тріада — затишний «дім», турботлива «мати» та «фенікс», що відроджується з попелу. Перший архетип є лідером у всіх вікових категоріях: на сході його обирають 40 %, на півночі — 36 %, у Києві та центрі — по 30 %, на заході — 27 %. Вибір «дому» стає колективним маніфестом: війна триває заради того, щоб повернути людям право на безпечний простір для життя та розвитку.

ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ПО ТОМУ: ЕКОНОМІКА Й ПРАВО — ГОЛОВНИЙ ПРІОРИТЕТ

Якою громадяни хочуть бачити свою країну через двадцять років? Результати сформували логічно виважену послідовність:

65,9 % — країною з високим рівнем економічного розвитку;
55,6 % — правовою державою з незалежними судами та рівністю перед законом;
47,6 % — сильною державою з потужною армією;
45,8 % — державою з високим рівнем соціальної справедливості;
36,5 % — країною з високим рівнем освіти та культури;
36,3 % — країною науки, технологій та інновацій;
23,1 % — країною з сильною національною ідентичністю;
20,9 % — вільним суспільством із широкими правами особистості;
18,9 % — впливовим міжнародним гравцем.

Ці відомості дозволяють зробити фундаментальний висновок: українці хочуть бачити свою батьківщину не «великою геополітичною державою», а добре облаштованою, безпечною та процвітаючою країною. На наших очах фокус уваги суспільства дедалі більше зміщується від геополітичного статусу до філософії якості внутрішнього українського життя. Запит на «президента-дипломата» свідчить про те, що лідерам майбутнього вкрай необхідні геополітичні компетенції — без них неможливо гарантувати країні стабільну безпеку. Але при цьому гучні геополітичні метафори — «щит Європи», «форпост демократії», «головний донор безпеки», «санітарний кордон», «буферна зона» — не знаходять широкого відгуку в суспільстві. Опитування показало, що головним пріоритетом має стати не абстрактне місце країни на світовій арені, а добробут, порядок і високі стандарти життя всередині самої держави.

Послідовність завдань, що стоять перед країною, побудована цілком раціонально: процвітання, законність, безпека, справедливість, освіта. Економіка проголошується фундаментом суверенітету, за нею йде верховенство права як гарантія захисту гідності та боротьби з корупцією, і лише потім — «зовнішня броня»: сильна держава та армія. Молодь віком 18–24 років робить акцент на інноваціях та розвитку (економіка — 51 %, суди — 46 %, армія — 46 %, освіта — 46 %). Старше покоління (55–60 років) більше зосереджене на порядку та захищеності (суди — 67 %, справедливість — 60 %, армія — 58 %). Економічному процвітанню жінки надають трохи більшого значення (69 %), ніж чоловіки (62 %).

ПІДСУМКИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Узагальнюючі соціологічні дані дозволяють скласти цілісний портрет українського суспільства. Якщо розглядати всі 11 запитань як комплексний огляд соціального організму, перед нами постає нація, яка проходить через процес глибокої трансформації. Український соціум категорично відмовляється сприймати війну як природний спосіб життя. Екзистенційне протистояння триває не заради перетворення на вічну казарму чи ізоляції, а заради повернення до норми — до можливості створювати безпечний, процвітаючий, правовий «Український дім». Під час війни українці зуміли подолати більшість традиційних історичних розколів: у питанні про пріоритет життя над територією немає розриву між регіонами; зсув у бік української мови відбувається природним шляхом із збереженням високого рівня культурної інклюзивності; суспільство відкидає олігархічну елітарність, наділяючи найвищим статусом тих, хто захищає життя та формує інтелект країни. Єдиною глибокою раною залишається етична травма пам’яті, яку людям емоційно дуже складно відокремити від справедливої ненависті. Проте є надія, що й цей розкол буде подолано. Адже імунітет суспільства до авторитарних міфів, визнання абсолютної цінності людського життя та орієнтація на творення свідчать про високий рівень громадянської зрілості нації.

ПАСПОРТ СОЦІОЛОГІЧНОГО ПРОЄКТУ «11 ЗАПИТАНЬ ДО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА»

Географія дослідження: Україна (всі макрорегіони: захід, центр, північ, південь, схід та м. Київ, за винятком тимчасово окупованих територій та зон активних бойових дій).
Цільова аудиторія: цивільне населення України віком від 18 до 60 років.
Обсяг вибірки: 1223 респонденти (репрезентативна національна вибірка).
Метод збору даних: анкета для самостійного заповнення в мобільному застосунку (CAWI — Computer Assisted Web Interviewing).
Квоти за статтю та віком: розподіл за статтю (жінки — 57 %, чоловіки — 43 %) та за 5 віковими групами (18–24, 25–34, 35–44, 45–54, 55–60 років).
Регіональні квоти: пропорційний розподіл респондентів за 6 макрорегіонами.
Статистична похибка: теоретична похибка вибірки не перевищує плюс-мінус 2,8 % з довірчою ймовірністю 95 % (без урахування дизайн-ефекту).
Терміни проведення польового етапу: липень 2026 року.

ДОВІДКА ПРО ДОСЛІДНИЦЬКУ КОМПАНІЮ

Gradus — одна з найбільш високотехнологічних та інноваційних дослідницьких компаній України, що спеціалізується на швидких панельних соціологічних і маркетингових замірах. Компанія першою в Україні створила репрезентативну національну онлайн-панель на базі власного мобільного застосунку, що дозволяє фіксувати зрізи громадської думки в режимі реального часу зі снайперською точністю. Високі стандарти якості та інноваційні методи компанії в умовах криз і війни регулярно транслюються на найбільших міжнародних професійних майданчиках. Зокрема, її методологічні кейси щодо збору даних в умовах масштабної міграції та відсутності перепису населення презентуються на конгресах ESOMAR — ключової світової асоціації дослідників громадської думки та ринку. Компанія виступає дослідницьким партнером провідних аналітичних центрів, міжнародних академічних інституцій та ключових національних форумів, як-от Київський міжнародний економічний форум (KMIF). Завдяки поєднанню наукової чіткості й цифрової швидкості дані компанії слугують надійною основою для ухвалення рішень та глибокої аналітики у провідних українських виданнях, зокрема Huxley.