АХ, КОХАННЯ: Генріх Шліман і його Софія, вона ж Єлена Прекрасна
Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Генріх Шліман знайшов руїни легендарної Трої, описаної Гомером, у реальне існування якої мало хто вірив. Він відкрив мікенську цивілізацію. Усе це він зробив, не маючи спеціальної освіти. Є речі й важливіші. По-перше, віра — він вірив Гомеру, а інші — ні. По-друге, надія на успіх — він ніколи її не втрачав. Ну а якщо є віра й надія, як же без любові? У цьому йому надзвичайно пощастило — щоправда, на схилі років, але так, як мало кому щастить…
Ви коли-небудь бачили нормального генія? Звісно, ні — він ненормальний уже тим, що геній. Та якщо хтось здається ненормальним, то він зовсім не зобов’язаний бути генієм — можливо, це просто скандаліст, хвалько, мрійник, який збожеволів, асоціальний тип або нещасний придурок, що звихнувся на надцінній ідеї.
Розібрати без помилки, хто з таких хлопців є ху, важко кому завгодно, а прекрасним дамам, які часто схильні до ілюзій, взагалі практично неможливо. Чи є спосіб визначити, що означають дивні й чудернацькі манери предмета почуттів? Що означає те, що він не такий, як усі? Чи то він кращий за всіх і не відразу зрозумілий, чи то навпаки, і від нього не встигли втекти… Розум тут поганий помічник — коли щось і виручить, то тільки почуття. Насамперед найкраще з почуттів…
Послухайте історію про кохання грецької дівчинки з гарним ім’ям Софія (воно означає «мудрість») і погано запам’ятовуваним у нашому мовному середовищі прізвищем Енгастромену. Цілком можливо, що без цього кохання ми всі перебували б у впевненості, що ніякого Гомера ніколи не існувало, а «Іліаду» й «Одіссею» написали тисячі невідомих поетів, кожен по рядку-другому, або взагалі привезли іншопланетяни з далекої планети Криптон, а один із найграндіозніших скарбів на нашій планеті так і лежав би в землі. Але кохання його врятувало, оскільки воно рятує все — тож послухайте історію кохання!
Отже, жила в недолугій та бідній країні з чудовою історією дівчинка Софія, до того ж жила дуже сумно й безрадісно. Її батько втратив усі свої статки, сім’я сиділа без копійки, брати й сестри були ще той народ… У рідні в неї значилася, щоправда, цілком значна людина, справжнісінький архієпископ, проте рідня була так собі, десята вода на киселі, а Софія була панянка скромна і таку велику шишку просто не наважувалася турбувати.
Якщо у Софії і була якась радість у житті, то це прекрасна історія її стародавньої батьківщини — Греції. Вона знала напам’ять усі міфи, вміла розмовляти давньогрецькою, а знайомі тільки дужче глузували з неї — мовляв, так їй і помирати в старих дівах, який чоловік спокуситься на це вчене диво в пір’ї?
А тридцятьма роками раніше за Софію в німецькому Мекленбурзі народився хлопчисько, вочевидь не менш нещасний. Його батько був абсолютно жахливим типом, вигнаним із пасторської посади за доведену розтрату, не кажучи вже про підозру у справах набагато гірших…
Він буквально вижив із дому сина, віддавши його на навчання бакалійникові за харчі — більше на випивку залишиться! Бідний хлопчик перевертав бочки і розвішував крупу, практично не маючи можливості навіть побачитися з дівчинкою-подружкою, чарівною Мінною Майнке, про яку він пізніше згадував, що вона була єдиною людиною, котра сприймала його всерйоз.
Проте одну добру справу батько для нього зробив — купив за цілих сорок п’ять марок (місяць скромного життя для селянської сім’ї) розкішне видання «Іліади», та ще й з картинками! На одній із картинок було зображено палаючу Трою.
«Де вона?» — запитав хлопчик у батька. — «Нікому не відомо», — відповів той. І дитина обурилася: «Як же так? Від таких величезних стін неодмінно щось залишилося — я їх знайду!» З нього тільки посміялися — всі, крім Мінни: вона йому вірила… Та що там Троя — у XIV столітті якийсь мандрівник з Європи з подивом повідомив у своїх нотатках, що відоме в давнину місто Афіни, виявляється, ще існує! Йому теж не всі повірили…
Незабаром хлопчика прогнав і бакалійник — він почав кашляти кров’ю, невдало піднявши діжку із цикорієм. Дійшов пішки до Гамбурга, пройшов там за кілька днів річні бухгалтерські курси (здібностей у нього вистачало), продав годинника й купив палубний квиток на корабель, який пливе до Америки, — раптом там знадобиться бухгалтер?
Але корабель розбивається об скелі біля берегів Голландії, хлопчина дивом рятується і опиняється в незнайомій країні, без жодного знайомого, без копійчини, не говорячи голландською (німецька мова схожа на нідерландську, але не більше, ніж болгарська на польську).
Хотів завербуватися в солдати — не взяли через погане здоров’я (а даремно: з незрозумілої причини після холодних ванн з океанської води кровохаркання в нього минуло!). Довелося йому і з простягнутою рукою під церквою посидіти, але недовго — він майже миттєво вивчив мову і знайшов роботу.
Нашому герою вочевидь сподобалося вивчати мови — він знайшов свою методику, яку зараз, на жаль, загублено, і, не зупиняючись, опанував близько двох десятків основних європейських мов, зокрема й російську. Розповідають, що він вчив російську мову за віршами Баркова, і перші його російськомовні співрозмовники через мерзенні матюки не знали, як йому відповісти.
Це, звісно, фейк — насправді було ще кумедніше, він вчив мову за «Тилемахідою» Тредіаковського, і його застарілі звороти розуміли насилу. Проте російські торговці, з якими він розмовляв за дорученням свого начальства, второпали, чого від них хочуть. Він вирушив у торгових справах у цю незрозумілу країну, завів там свою справу і швидко розбагатів. Згодом написав на батьківщину, до милої подружки Мінни: «Ура, я живий, здоровий і багатий, давай-но одружимося й будемо щасливі!»
Відповіла не Мінна, а її поважний фатер: що, мовляв, за дурниці ви пишете, Мінна давно заміжня за багатим бауером і гідним бюргером, забудьте про неї! Так скінчилося його дитинство. Але не Іліада — адже такі великі стіни не могли зникнути безслідно!
З горя він поїхав аж до Каліфорнії, де тільки-но знайшли золото, — та рити ями й просівати пісок не став, а запропонував золотошукачам послуги чесного банкіра, що збереже їхню здобич. Він говорив майже з будь-ким його мовою, нікого не обманював, заслужив повагу і заробив більше, ніж будь-який золотошукач. А потім почав торгувати фарбою індиго, необхідною для солдатських мундирів, — якраз почалася Кримська війна і його товар став дуже ходовим.
І тут у порту Мемеля (зараз це Клайпеда), де зберігалися всі його товари, спалахнула пожежа і весь порт згорів! Він кинувся туди, аби хоч щось врятувати — й виявилося, що тільки його склади і не згоріли, він нічого не втратив. Напевно, він усе ж таки був комусь потрібен… Після Кримської війни, в якій навряд чи хтось міг похвалитися успіхами, виявилося, що він — один із небагатьох, хто від неї виграв. Ось він, новий багач, успішний купець Генріх Шліман — тепер його ім’я відоме багатьом — що ж далі?
Мінна втрачена назавжди, а чоловікові потрібна дружина, і він одружується з дочкою відомого адвоката з Петербурга. Шлюб виявився не з найщасливіших — аж до того, що в щоденниках Шлімана знайшлася фраза: «Через рік мого шлюбу я був змушений силою приводити на світ моїх дітей». Ви хоч розумієте, що вона означає? Я от не розумію і розуміти не хочу… Проте дітей уже троє, і стає абсолютно незрозуміло, до чого тут дівчинка Софія з Греції. Зараз і до цього дійде черга.
Налагоджене й благополучне життя не так легко змінювати, але Шліман наважується на це. Адже він перебував у Каліфорнії того дня, коли вона приєдналася до США, — тож формально він американський громадянин! Ось він і вирушає до штату Індіана та відкриває там бізнес, а дружина й діти відмовляються до нього приїхати — все, він більше ніколи їх не побачить.
Про їхнє матеріальне благополуччя Генріх подбав, проте отримане ним в Америці розлучення в Російській імперії недійсне. А йому байдуже — життя бізнесмена скінчене, час шукати стіни Трої, вони такі великі, що й зараз можна їх знайти, а інакше навіщо взагалі жити?
Він приїздить до Греції та пише одному зі своїх нечисленних знайомих у цій країні (уявляєте, який збіг, — це й є той самий архієпископ Вімпос, далекий родич дівчинки Софії!): так, мовляв, і так, у мої сорок вісім без дружини погано, допоможи знайти. Мені нічого особливого не треба — аби була молода, сильна, красива, витривала, порядна, мила, знала грецьку історію та літературу, розмовляла давньогрецькою, ну і ще кілька десятків дрібниць, решта як вийде… «Він вочевидь збожеволів», — думає Вімпос та одразу ж згадує про свою бідну родичку, з якою тільки божевільний і одружиться… Може, це якраз той самий божевільний?
Під час першої ж зустрічі Генріх почав екзаменувати Софію своєю цілком пристойною грецькою. Вимагав прочитати щось з «Одіссеї» — вона знала великі шматки напам’ять, поцікавився, в якому році Афіни відвідав імператор Адріан, — відповіла без запинки!
Залишилося найважче запитання, і він його поставив: «Чому ви погоджуєтеся вийти за мене заміж?» Вона відповіла цілком щиро: «Ми дуже бідні, мене ніхто не візьме без посагу, а батьки сказали, що ви багатий…» На цьому іспиту настав кінець — Генріх у паніці та збентеженні втік. Напевно, всю ніч не спав, думав, що ж йому робити? А вранці одягнув парадний костюм і пішов до батьків Софії пропонувати їхній доньці руку й серце.
З батьками проблем не було — вони остаточно вирішили, що Генріх, по-перше, багач, а по-друге, ідіот, і обидві ці якості їх влаштовували. Беріть, заради бога, майже задарма віддаємо, хіба що якісь дрібниці: діаманти на 150 тисяч франків. Для вас це дріб’язок — ось сюди покладіть, будь ласка, у цю скриньку. От, спасибі, тепер усе гаразд, забирайте вашу дорогу дружину, хоч у діжці її засоліть — вона тепер ваша! Софія, донечко наша люба, прощавай назавжди, більше ми тебе ніколи не побачимо, тьху-тьху, щоб не наврочити, як все добре влаштувалося!
До речі, Софії справді не так погано — чоловік її пестить, одягає, розважає, показує їй європейські музеї, читає їй Гомера (адже вона розуміє), але настає пора прощатися зі зручностями — вони вирушають до нинішньої Туреччини, до пагорба Гіссарлик: він якраз практично повністю відповідає опису місцевості в «Іліаді».
З Генріха кепкують — подумайте лише, він вірить Гомеру, а як щодо царя Гороха або, скажімо, Червоної Шапочки, може, й у них пошукати Трою? Немає ніякого міста під Гіссарликом! А Шліман починає там розкопки, і виявляється, що місто є, та не одне — щонайменше дев’ять міст, стародавні внизу, а ті, які новіші, на них зверху! Знайшли масу вражаючих речей, настав час відпочити і все осмислити — 15 липня 1873 року роботи мали закінчитися.
Рівно за день до цього Генріх спостерігав за перебігом робіт — Софія, ясна річ, була поруч. І раптом він тихо сказав їй: «Негайно скажи робітникам, що вони можуть іти відпочивати! Збреши, що у мене іменини і я так запрацювався, що тільки зараз згадав про це. Відпусти їх, обіцяй оплатити за сьогоднішній день, як за повний, тільки нехай усі йдуть додому!»
Робітники подякували щедрому господареві й пішли відпочивати. Чоловік послав Софію по шаль, а коли вона повернулася, він уже відкопував коштовність за коштовністю: золоті вироби, лазуритові сокирки, дорогоцінне каміння, слонова кістка, шедеври ювелірного мистецтва… Усе це загорнули в шаль і потайки понесли до свого будинку.
Генріх одягнув на Софію знайдені прикраси і, напевно, подумав, що Єлена Прекрасна мала приблизно такий самий вигляд. Цей скарб називають скарбом Пріама, хоча часи створення цих коштовностей не зовсім гомерівські. Однак тільки скарби гробниці Тутанхамона коштують дорожче — якщо взагалі можна порівнювати…
Вони прожили разом досить довго, і далеко не завжди безхмарно. Шліман був людиною надмірно прискіпливою, часом відверто нудною і схильною віщати з вершин — у родині це дратує. Ще гірше було те, що 30 років різниці у віці наводило старіючого Генріха на гранично безглузді думки, які не мали під собою жодного підґрунтя, про те, що молода дружина може знайти когось іще, і змушувало його зі скандалом висувати дедалі нові безглузді звинувачення.
Але ж Софія вже стала іншою — не провінційною безприданницею з дивацтвами, а дружиною чудового археолога, з яким на рівних розмовляли імператори та президенти, яким захоплювалися вчені всієї планети, окрім таких самих археологів, як він, — вони сварили його на чому світ стоїть за варварські методики і мали рацію в усьому, окрім однієї дрібниці: він працював із феноменальними успіхами (Троя — не єдиний із них), а вони — ні!
Проте розривом і не пахло: вони сварилися та знову мирилися, і так увесь 21 рік їхнього шлюбу, ніби один день — від першого дня до останнього. Шліман помер раптово, втративши свідомість на вулиці. Оскільки він одягався абияк, його повезли в лікарню для бідних.
Тільки коли в мішечку на його шиї виявили безліч золотих монет, покликали найкращих лікарів, але час було вже згаяно. На похороні біля його труни стояли дружина і двоє їхніх дітей — дочка Андромаха й син Агамемнон. Я підозрюю, що до останньої хвилини життя Шліман був упевнений у тому, що Гомер ще живий. У якомусь сенсі він мав рацію…
А скарб Пріама зараз виставлено в Пушкінському музеї в Москві — він ледь не загинув під час штурму Берліна, та його знайшли, вивезли і зберігали в цілковитій таємниці, не зовсім зрозуміло, чому, до кінця СРСР. Що з ним станеться надалі — не так уже й важливо: він знову повернувся до людей, і якщо знову пропаде, можливо, що чиясь величезна любов та відданість знову допоможе йому повернутися. Чи не це є головне призначення любові — знаходити сховані від усіх коштовності й відкривати їх світу?
Подивіться на світ уважніше, і якщо любов відкриє вам очі, ви побачите великі скарби — так само, як побачила їх Софія, подивившись на літню негарну людину зростом всього метр п’ятдесят шість, і побачивши, що це геній!
Нехай їй воздасться за всі ті складнощі, які їй довелося пережити за час життя з цим ревнивцем і занудою — вони дісталися їй, а плоди його відкриттів тепер належать нам усім. Але й життя Софії не було безпросвітно нещасним — у ньому було багато прекрасного. Насамперед — кохання.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
