ХУДОЖНИК ЙОСИП ВАЙСБЛАТ: життя і творчість (Частина I)
Йосип Вайсблат. Автопортрет / Арт-оформлення: Olena Burdeina (FA_Photo) via Photoshop
Йосип Вайсблат прожив довге життя. Далеко не все склалося в нього так, як могло скластися: після яскравого творчого злету в молодості — майже 20 років одноманітної роботи з трафаретами вождів та оформлення радянських трестів, арешт на початку 1950-х, повернення додому, робота «для себе» й рідкісна участь у колективних виставках. Потім смерть і практично повне забуття…
Йосип Вайсблат народився 2 березня 1898 року в Києві в родині Головного рабина міста, видатного богослова Нухіма Вайсблата (1864–1925).Рабин Вайсблат вважався людиною неординарною: всі його предки були рабинами, нащадками знаменитого Баал Шем Това (Бешта), і рабина Яакова Копла-Ліфшица (помер 1740 р.), укладача «Коль Яаков», каббаліста, близького до Баал Шем Това.
Через слабке здоров’я Нухім Вайсблат не навчався в єшиві, а займався самонавчанням і зміг досягти таких висот, що його називали «Годоль (тобто Великий) з Малина», за назвою міста, в якому він був рабином і де заснував свою єшиву.
Також він був укладачем «Вічного календаря», що в ньому поєднувалися «сонячний» і «місячний» календарі, враховувалися релігійні та світські свята. Календар був створений до 1890 року і досі не втратив своєї актуальності. Завдяки своїм знанням і мудрості рабин Нухім Вайсблат 1900 року обійняв посаду Головного духовного рабина в Києві.
Незважаючи на всі потрясіння, що відбувалися в той час, і з особливою силою в Києві першої чверті ХХ століття (наприклад, «справа Бейліса», єврейські погроми 1905 і 1918–1919 років), рабин Вайсблат не полишав свого посту, уміло лавіруючи в бурхливому громадському житті того періоду, незмінно захищаючи свою Віру та вірян, що покладалися на нього.
Як писали сучасники, його велика квартира в центрі міста на Жилянській, котру неодноразово відвідували видатні діячі єврейської культури і котра завжди була сповнена єврейською молоддю, стала одним із центрів єврейської культури в Києві.
Рабин Вайсблат, незважаючи на свій статус, був людиною досить сучасною для своїх часів, і, наприклад, своїм дітям він дозволив займатися тим, чим вони самі захотіли: жоден з його синів не пішов по його стопах, а старший син — Володимир — після закінчення Берлінського університету повернувся до Києва та займався пропагандою єврейської літератури й театру, пізніше писав статті з історії мистецтва до великих петербурзьких та київських видань, товаришував з поетами, художниками, діячами театру і музикантами. Він безпосередньо вплинув на світогляд і майбутню художню освіту свого молодшого брата Йосипа: знайомив його з новинками літератури, розповідав про нові віяння в мистецтві, брав на мистецькі виставки та показував свою величезну колекцію плакатів.
Тому невипадково, що багато сюжетів для своїх картин художник Йосип Вайсблат черпав зі свого щасливого, безтурботного дитинства.
У 1960-ті з’явилася серія «Моє життя», в якій він відображав дитячі спогади: мандрівні акробати, музиканти, ремісники та мешканці київського Подолу, зображені на картині «Пурімшпіль», молодята, що летять, хупа та рабин у «Весіллі».
Або в роботі «Шаббат у домі батька» художник згадував суботні зустрічі, коли рабини після молитви в синагозі збиралися в домі Нухіма Вайсблата й обговорювали важливі питання. У картинах Йосипа Вайсблата спогади про дитинство залишилися на все життя.
***
Йосип, як і всі його брати, здобув традиційну єврейську та світську освіту: спочатку навчався в хедері, під керівництвом батька вивчав Тору, з домашніми вчителями займався граматикою, арифметикою та іншими загальноосвітніми предметами.
Уже в дитинстві виявивши здібності до малювання, вирішив стати художником. Тож було вирішено, що Йосип вступить до Київського художнього училища, на той час єдиного мистецького освітнього закладу такого рівня в Києві.
Тим паче з його керівником був знайомий батько Йосипа: адже за проектом директора училища, відомого київського архітектора Володимира Ніколаєва, було збудовано Купецьку синагогу в Києві, де служив рабин Нухім Вайсблат.
Взагалі, Київське художнє училище, що було засноване 1900 року на базі Малювальної школи Мурашка, славилося сильним викладацьким складом: своїми знаннями ділилися найвідоміші українські живописці — Микола Пимоненко, Володимир Орловський, Іван Селезньов, Олександр Мурашко та ін.
Навчання було платним, але частина вихованців із низькими доходами отримувала звільнення від плати завдяки допомозі меценатів (почесними членами Ради училища були відомі київські благодійники, зокрема Лев Бродський).
Ще 1905 року в Київському художньому училищі сталися революційні заворушення. На знак протесту проти поблажливого ставлення більшості членів Міської думи до єврейського погрому в Києві учні оголосили страйк, після якого частина вихованців залишила заклад, серед них — майбутній прославлений український скульптор-авангардист Олександр Архипенко.
Після смерті 1911 року архітектора Ніколаєва директором училища був призначений український художник та педагог Федір Кричевський. Саме до класу живопису Федора Кричевського і вступив Йосип Вайсблат у 1915 році.
У роки навчання Йосип Вайсблат зблизився зі своїми однокурсниками, які захоплювалися сучасними течіями в мистецтві: Іссахаром Бер Рибаком, Олександром Тишлером, Абрамом Мінчиним, Антоном Певзнером, Соломоном Нікрітіним, Саррою Шор, Климентієм Редьком та ін. Деякі з них пізніше очолили єврейський мистецький рух у Києві.
Паралельно з навчанням в училищі, в 1916–1918 роках, Йосип Вайсблат відвідує приватну студію знаменитої художниці-авангардистки Олександри Екстер (1882–1949), що в ті роки відіграла важливу роль у популяризації нових течій в мистецтві та виховала цілу плеяду чудових художників.
1918 року Йосип закінчив училище і за пропозицією професора Федора Кричевського вступив до Української академії мистецтв, яка щойно відкрилася в Києві.
У нещодавно виявленому документі з особової справи Йосипа Вайсблата зазначено, що він вступив до Академії мистецтв 11 березня 1918 року і «на підставі Декрету від 6.04.1920 року як студент користується відстрочкою від призову до армії…» А поки що Вайсблат активно включився в мистецьке життя післяреволюційного Києва.
Одразу після жовтневого перевороту 1917 року місто стало притулком для великої кількості представників московської та петроградської творчої інтелігенції — акторів, музикантів, художників, літераторів. Багато хто тікав від більшовиків, щоб знайти можливість виїхати до Європи, інші сподівалися перечекати революційні події, тимчасову розруху й голод у Києві.
На київських вулицях у ті дні можна було побачити літераторів Осипа Мандельштама та Іллю Еренбурга, музикантів Генріха Нейгауза і Рейнгольда Глієра, режисера Костянтина Марджанова, танцівників Михайла Мордкіна, Броніславу Ніжинську та багатьох інших.
З’являлися (і так само швидко закривалися) модерністські видавництва, театри, журнали, художні та балетні школи. Водночас місто переходило до рук то більшовиків, то білих. Тут же Центральною Радою було проголошено незалежність України, створювався гетьманат, виступав монархіст Шульгін, пізніше місто було окуповане німецькими, польськими військами…
Життя Вайсблата не обмежувалося стінами академії. Йому кортіло щось робити, брати участь у великих подіях, що охопили країну. І, як багато художників тих років, він звернувся до нових, досі небувалих форм агітаційного мистецтва — оформляв вулиці до революційних свят.
У квітні 1918 року він разом з Олександром Тишлером, Климентом Редьком, Ісааком Рабіновичем та іншими брав участь в оформленні Києва до свята 1 травня, а також уперше взяв участь у виставці молодих художників. Художник Климент Редько так згадував пізніше про їхню спільну роботу в Києві 1918 року:
«Талановитий Вайсблат, наш товариш у колективному змаганні, сприймав взаємну інтенсивність і тонкість почуттів, що діяли в нас інтуїтивно, ми осягали кольорову концепцію Матісса… Ідея і розмах роботи змінюються. Усе, звісно, має бути віддано дню Першого Травня… Останні дні наших зустрічей стикалися з музикою на симфонічному концерті, в опері «Фауст». — Я слухаю композицію, — говорив Вайсблат тоном, сповненим глибокого змісту… Іншим разом, зустрівшись у саду, ми гаряче обговорювали безсмертну Шехерезаду…»
Саме ті роки в Києві стали для Вайсблата надзвичайно плідними та насиченими, тут він віднайшов свободу художнього вираження.
1919 року столицею радянської України стає Харків, а Київ починає перетворюватися на провінційне місто: розпочинається поступовий відтік (або втеча) інтелігенції, і все це спричиняє занепад настроїв діячів культури, які лишилися в місті.
Окрім цього, більшовики закрили Українську академію мистецтв, що одразу загрожувало військовим призовом колишніх студентів, зокрема й Вайсблата, до Червоної армії — адже ще тривала Громадянська війна.
У сім’ї було вирішено, що Йосип поїде до Москви для вступу в щойно створені там Вищі художньо-технічні майстерні — ВХУТЕМАС.
***
1920 року Вайсблат приїхав до Москви, де одразу був прийнятий до ВХУТЕМАСу, а його викладачами стали живописець, уродженець України, Олександр Осмьоркін і знамениті скульптори — Сергій Волнухін та Борис Корольов.
У роки навчання в Москві художник активно долучився до культурного життя, ще більше зблизився зі своїми однокурсниками з Києва, які також переїхали до радянської столиці, — Олександром Тишлером, Ісааком Рабиновичем, Соломоном Нікритиним, зустрічався з Володимиром Маяковським, Казимиром Малевичем, Давидом Штеренбергом, Петром Кончаловським, Всеволодом Мейєрхольдом, здружився з Натаном Альтманом, Євгеном Лансере, Робертом Фальком та ін.
Ще в київській студії Олександри Екстер Вайсблат дізнався про Сезанна, Матісса, імпресіоністів. Вони справили на нього великий вплив: Сезанн — відчутною пластичністю, мальовничою конструктивністю форми, Матісс — красою й сміливістю чистих декоративних колірних відносин, імпресіоністи — тонкістю пленерного живопису.
Приятель Йосипа Вайсблата художник Олександр Лабас у своїй «Книзі спогадів» (Видавництво Palas Editors, 2004, стор. 37) так писав про той період:
«На початку 1920-х років… На М’ясницькій вулиці в будинку 21 розташовувався «Клуб Сезанна». Невипадково його назвали ім’ям цього самотнього аскета, фанатика, відчуженого від усіх спокус життя заради мистецтва, відкривача нових шляхів у живописі. Там вирувало все, ніби у казані.
Виступали, виголошували промови, запекло сперечалися, стикалися люди різного віку та абсолютно різних напрямків у мистецтві. Там я познайомився з Редьком, Нікрітіним, Вайсблатом, з талановитим архітектором Леонідовим (ось уже він якраз і жив далеким майбутнім), з художником Певзнером, з Барановим-Россіне, а потім з Габо і багатьма іншими…»
У 1925 році, після закінчення ВХУТЕМАСу, Вайсблат як художник працює в московських журналах, у художній артілі, на промислових виставках тощо. У 1930-ті роки Вайсблат стає членом Спілки художників і бере активну участь у колективних виставках. Його роботи тих років — переважно пейзажі — московські вулички та міські передмістя.
***
Після нападу Німеччини на Радянський союз 1941 року Вайсблат почав роботу у «Вікнах ТАСС» — бере участь у створенні агітаційних плакатів. Разом із цією організацією був в евакуації в Самарі. Там він також продовжує працювати як живописець.
Коли закінчується війна, Йосип Наумович повертається до Москви і працює в художньому комбінаті при Московському товаристві художників. Однак жахи минулої війни та її трагічні сторінки хвилювали художника Вайсблата.
І хоча більшість його рідних встигли врятуватися, виїхавши з Києва в евакуацію, все ж таки деякі родичі залишилися в місті й загинули в Бабиному Яру, зокрема дружина його дядька рабина Мордехая.
Також уже після війни сім’я дізналася про загибель 1942 року в німецькому полоні двох синів рабина Нухіма Вайсблата — братів-медиків: старшого Арона і наймолодшого в родині — Еміля.
Усі ці події не могли залишити художника байдужим: набагато пізніше, вже після виходу на пенсію 1962 року, Йосип Вайсблат створює цикл картин «Голокост», присвячених трагедії у Бабиному Яру.
Зберігся такий запис Вайсблата 1960-х років: «…трагедія (Бабиного) «Яра», безумовно, має безпосередній стосунок до теми про кохання. Адже кохання позначається і в трагедії. Це мене дуже хвилює й цікавить. Ця тема — нескінченна. Вона, щоправда, одвічна в поезії, в музиці, в літературі та в мистецтві… Ось тут є те, над чим попрацювати, щоб знайти рішення образу. Цю тему слід розуміти дуже широко… кохання — ворожнеча, кохання — ненависть, кохання — перемога над загибеллю, горем, розпачем…»
У серії робіт Вайсблата, присвяченій Бабиному Яру, створеній у 1960-ті роки, можна виділити дві роботи — «Перед розстрілом» та «Розстріл». Це сильні, страшні картини загибелі людей — старих, жінок і дітей у Бабиному Яру.
Люди стікалися струмочками з горбистих вулиць Києва, піднімалися з Подолу, вливаючись у загальну річку. І ця скорботна річка текла до Лук’янівського єврейського цвинтаря, поруч із яким і розташований Бабин Яр.
Повільно пливе траурний потік людей у невідомість, у неминучість. Котиться візок із приреченими людьми та їхніми пожитками, йде дівчинка з лялькою, сивобороді люди похилого віку, молоді та літні жінки, кульгає інвалід на милицях, у всіх застиглий погляд. Ось вони йдуть на вірну смерть, а ось уже мертві тіла…
Фото надані автором
