АХ, КОХАННЯ: китайський імператор і його дорогоцінна наложниця

Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop

ОПТИМІСТИЧНИЙ ПОЧАТОК

дин письменник справедливо зауважив, що хорошому завжди важче, ніж поганому, бо його неодмінно атакують із двох боків. Приміром, ворогом моралі є не лише аморальність — з протилежного флангу мораль не менш люто атакує святенництво, і спробуй-но зрозумій, від якого з цих двох супостатів більше шкоди.

Кохання — не виняток. Його відсутність може спричинити чималі біди, але чи кращим є кохання надто сильне, всепоглинаюче, таке, що не зважає ні на що? За прикладами не треба далеко ходити, і без зусиль помітно, що найгірше, якщо таке надто сильне кохання раптово вражає яке велике цабе на рівному місці — скажімо, абсолютного монарха, якому не можна суперечити в жодному з питань, навіть в очевидних дрібницях.

Чудовим прикладом подібної катастрофи може слугувати кохання одного китайського імператора, який жив і правив більше ніж за тисячоліття до наших веселих часів. Будемо тут називати його Сюань-цзун — це храмове, посмертне ім’я, тож із 762 року його належить звати саме так.

Починалося життя нашого героя нелегко, та зрештою батько зрікся на його користь, і початок його царювання був таким, що й не натішишся. Від самого початку він упорядкував податкову систему, а безліч родин на чималий термін узагалі від податків звільнив (є така китайська таємниця — якщо податки розумно полегшити, то грошей держава отримає не менше, а більше, деінде її ще пам’ятають, а в нас начебто забули).

Завойовницьких воєн імператор не вів, а в оборонних перемагав. Базари великих міст ломилися від товарів, які туди доставлялися безліччю купців вільними від грабіжників завдяки імператорській варті упорядкованими дорогами. Добробут країни призвів до розквіту мистецтв.

Два найбільших поети Китаю за весь час існування цієї цивілізації, Лі Бо і Ду Фу, творили саме при дворі Сюань-цзуна, а не вміти складати вірші вважалося в суспільстві ознакою поганого виховання. Чесний і тямущий перший міністр Лі Ліньфу успішно керував державним апаратом. Загалом, рай на землі!

ТОПОЛЯ І КАБЛУЧКА

Ніхто, звісно, не знав, що на тридцять четвертому році життя імператора в сім’ї Ян (це «тополя» китайською) народиться дівчинка, яка отримала ім’я Юйхуань (тобто «нефритова каблучка»), що всю цю ідилію зруйнує.

Батьки дали їй блискучу освіту, до якої входили навіть настанови даоських мудреців про мистецтво сексу. А те, що саме з цим мистецтвом у Китаї було все чудово, відомо будь-кому, хто не забув, яка країна була найнаселенішою у світі.

Вона вміла і їздити верхи, і, само собою, писати вірші, й співати, і грати на музичних інструментах, і навіть у шахи (у Китаї ця гра називається сянці, і вона не зовсім шахи, але дуже схожа). Звичайно, чесноти дівчини на ім’я Тополя не залишилися непоміченими — вона стала наложницею самого Лі Мао, вісімнадцятого сина імператора!

Для багатьох це був би чудовий привід напитися маотай (китайської горілки з сорго), впасти обличчям у порцелянову тарілку з салатом із пагонів бамбука і на щирому мандаринському діалекті виголосити: «Життя прекрасне!» Проте не та вже була особа, щоб покласти край своєму честолюбству.

Потрапивши до гарему імператорського сина, вона швидко почала вчитися найголовнішого мистецтва цієї поважної організації — придворної інтриги. Найкращими вчителями в цьому зазвичай виявлялися люди з особливими правами, які могли входити навіть у гарем самого імператора, — придворні євнухи.

Вони чудово знали, чого були позбавлені, і з задоволенням мстилися за це будь-кому. А дівчина на ім’я Тополя вчилася у них і осягнула дуже багато…

ІМПЕРАТОР СКРИВДИВ ДИТИНУ

Як наложниця сина імператора Ян відвідувала імператорські покої. І от якось, коли їй виповнилося 22 роки (для китайця тих часів — уже геть не перша молодість), а імператору — 56 років, їй випала слушна нагода. Сюань-цзун грав у якусь настільну гру (ті ж сянці або облавні шашки вей-хі, аналог го) зі спадкоємцем престолу.

Бувши чудовим гравцем, Ян одразу зрозуміла, що на імператора чекає неминуча поразка, — і в неї виник геніальний план! Вона схопила улюбленого імператорського песика, підійшла до дошки і буквально перед самим моментом поразки ніби ненавмисно випустила песика з рук просто на дошку. Фігури перемішалися, і спадкоємець так і не здобув перемоги, а імператор звернув увагу на ту, що його врятувала, — і вже не зміг відірвати від неї погляду.

Сюань-цзун миттєво оголосив синові, що він мусить віддати цю наложницю йому, і той — ані пари з вуст, оскільки нешанобливість до батьків у законах Китаю зараховували до категорії «десяти зол» разом із такими страхітливими гріхами, як осквернення могил імператорської рідні, державна зрада та вбивство — карали за це швидко й дуже жорстко.

І незабаром імператорський гарем майже припинив працювати за фахом — вся увага, яку імператор ще міг приділяти жінкам, діставалася новенькій. Тепер вона звалася Ян Гуйфей, тобто Дорогоцінна наложниця, тим паче в Китаї це зовсім не має відтінку другосортності.

Міжнародний конкурс оповідань «ОДЕСССІАДА»

КАДРИ ВИРІШУЮТЬ ВСЕ

Імператор не розлучався з новою симпатією ні вдень, ні вночі, розважав її, не шкодуючи сил і засобів, запрошував виступати в її присутності найкращих співаків і акторів, не кажучи вже про поетів. Сам великий Лі Бо тішив її слух поетичними експромтами, а імператор і Ян Гуйфей щиро дякували йому та віддавали шану.

Ян Гуйфей сама розтирала в ступці туш, щоб Лі Бо міг негайно записати створений ним вірш, а імператор своєю царственою рукою розмішував для поета дорогоцінною ложечкою гарячий цілющий напій. Щоправда, інтригани-євнухи зуміли посварити Лі Бо з імператорським подружжям.

В одному вірші він порівняв Ян Гуйфей з ластівкою, що летить, а євнухи одразу ж стали називати це витонченим знущанням — адже нашу красуню було за що вщипнути, а глузування зі своєї зовнішності жодна жінка не пробачить, навіть уявне. Так імператорський двір покинув великий геній. Хто його замінить?

Це питання Дорогоцінна наложниця зовсім не здатна була пустити самопливом. Імператор зробив її такою щасливою, що в неї залишилася одна-єдина проблема: чому не всі її близькі так само щасливі, як вона? І закоханий імператор допомагав їй розв’язати цю проблему щосили — варто було їй лише натякнути, і він призначав її чергового родича на важливий пост.

Важко навіть повірити в таке, але при цьому ніхто й не думав зважати на ділові та моральні якості нових вельмож, не кажучи вже про їхні здібності та безкорисливість. Такий жах міг коїтися тільки в Стародавньому Китаї за тринадцять століть до нашого часу — зараз нічого подібного немає і бути не може. Чи не так?

Тож щойно помер компетентний міністр Лі Ліньфу, в його крісло негайно сів самі розумієте чий двоюрідний братик Ян Гочжун — хто б сумнівався! Був він людиною занадто ощадливою, економив на всьому, і всі зекономлені кошти дбайливо ховав у свою власну скарбницю, щоб їх, Боже збав, ніхто не поцупив.

Крім того, він був неабияким воякою (принаймні, він так вважав) і негайно затіяв війну з сусідом Китаю, державою Наньчжао, а припаси для армії, як у нього було заведено, заощадив.

Зрештою з цієї війни повернувся ледь кожен десятий, та й то вмираючи з голоду. Щоправда, Ян Гуйфей швидко пояснила Сюань-цзуну, що все просто чудово, а заперечувати їй він уже давно відвик.

НЕ ЗОВСІМ КИТАЄЦЬ

Як при будь-якому загостренні ситуації, одразу ж почали боліти національні проблеми — в Китаї вони теж були. Не лише китайці жили (і живуть) у Китаї, вистачало й інших. От Ян Гочжун і подумав, що зніжених китайців в армії легко замінять кочівники, більш призвичаєні до війни.

Одним із перших підвищили Ань Лушаня, сина туркені та согдійця, маленького чоловічка з величезним черевом. Коли Сюань-цзун уперше його побачив, він захихотів, тицьнув пальцем у це черево й запитав: «А що в цьому величезному мішку?» Ань Лушань одразу ж дав відповідь: «Нічого, крім відданості моєму імператору», і його кар’єра почала рухатися семимильними кроками.

Незабаром він обійняв важливу посаду цзедуші, губернатора прикордонної провінції, водив війська в бій і про придворні потреби не забував — скажімо, забезпечив Ян Гуйфей її улюбленими горіхами лічжі — їх майже неможливо доправляти здалеку, у нас і зараз їх майже не знайдеш, а ось Ань Лушань розв’язав питання їхнього доправлення!

Він організував кінні естафети — найкращі вершники Китаю їхали 24 години на добу, передаючи дорогоцінний продукт по ланцюжку, і дорогоцінні горіхи потрапляли на стіл Ян Гуйфей цілком кондиційними. Скільки коштував скарбниці кожен такий горішок — питання, звісно, цікаве…

Як завжди буває, погіршення становища країни донощиків тільки потішило — є в чому звинувачувати, а вже кого звинуватити, вони вигадають! Найгірше довелося людям успішним і тямущим — у них на доноси просто немає часу, а в ледарів і заздрісників є. Дедалі більше здібних людей потрапляли до лап винахідливих китайських катів.

Почали збирати компромат і на Ань Лушаня, але той не бажав гинути й відповів дією, що викликала захват у багатьох, особливо в кочівників, які становили тепер еліту імператорської армії, — він закликав до повстання проти донощиків та інтриганів!

ТРАГІЧНИЙ ФІНАЛ

Розпочалася громадянська війна, завжди жорстокіша, ніж навіть війна із зовнішнім ворогом, особливо в Китаї, де чудово пам’ятали, як під час одного невдалого повстання після лише однієї битви переможці просто закопали 300 000 полонених у землю живцем! Бунтівні війська захопили обидві столиці країни.

Імператор зі своєю дорогоцінною Ян Гуйфей спробували втекти на південь разом із невеликими силами, які ще залишалися їм вірними. На першій же стоянці Ян Гочжун узяв на себе розподіл їжі для солдатів і, за старою звичкою, заощадив усе, що зміг.

Більшу дурість годі й уявити — голодні та оскаженілі гвардійці буквально розірвали Ян Гочжуна на шматки, насадили його голову на спис і стали вимагати видати їм Ян Гуйфей, яку вважали не менш винною.

Старий імператор спробував заспокоїти військо, але нічого не вийшло — бунтарі, розмахуючи головою Ян Гочжуна на списі, не вгамовувалися. Що сталося далі, не зовсім зрозуміло (свідчення очевидців відрізняються) — чи то імператор просто злякався, чи то не міг нічого вдіяти, чи то в його віці наложниця йому не так уже й була потрібна…

Але їм не завадили, перелякану Дорогоцінну наложницю схопили і, за одними відомостями, задушили шовковим шнурком на буддійському вівтарі, за іншими, повісили на груші — хай би як не хворіла, аби померла… Та всі сходяться на тому, що її тіло втоптали кіньми в придорожній пил і так само вчинили з її малолітніми дітьми — от і маєте китайський бунт!

Після такого жаху Сюань-цзун второпав, що імператором більше бути не може. Він пішов у монастир, який багато років залишав тільки на один день на рік — у річницю загибелі Ян Гуйфей він приносив на її могилі жертву.

Далі було ще багато чого. Ань Лушань переміг війська імператора, заснував нову династію Янь, а потім був убитий. Син імператора з величезними жертвами переміг заколотників, став правити сам, а його батько вийшов з монастиря і зажадав повернути владу, проте не встиг — випив створений придворними алхіміками «еліксир безсмертя» і негайно від цього помер: єдиний відомий мені випадок, коли еліксир безсмертя якось подіяв!

А про результати повстання скажу дуже стисло, без зайвих подробиць: згідно з переписами населення, у Китаї до повстання жило приблизно 53 мільйони людей, а після — менше 17 мільйонів. Дві третини народу найнаселенішої країни у світі загинуло!

Тож, як хочете, а кохання, звісно, прекрасне почуття — і до коханої людини, і до численних родичів, — але забути все заради кохання, як часто пишуть у романах, досить небезпечно! Хто не вірить — спробуйте перечитати все спочатку й поміркуйте ще.

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media