АХ, КОХАННЯ: великий поет, любов небесна та життя вічне
Арт-оформлення: huxley.media via Photoshop
ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЬ
І він, і вона набагато більше відомі нам за ім’ям, ніж за прізвищем, хоча їхні прізвища — також не велика таємниця. А його майже всі звали і звуть не повним ім’ям Дуранте, а фамільярним зменшувальним — по-нашому це в кращому випадку Дурантік, добре, якщо не Дурантеня або навіть Дурантішка… Італійською — Данте.
Для італійців, та й для всього світу, він не лише найбільший поет країни та один із найвидатніших поетів планети, а ледь не на всі часи еталон таланту, краси вірша й літературного смаку. Навіть зараз список авторів двадцяти найкращих італійських книжок завжди за традицією завершує його твір, написаний понад сімсот років тому.
Звісно, нам знайоме і його прізвище, Аліг’єрі, але його зазвичай згадували лише у випадках урочистих і пафосних — скажімо, коли італійський флот вибирав ім’я для свого першого в історії дредноута. Такі зазвичай називали на честь великих королів або знаменитих полководців, а італійці дали ім’я «Данте Аліг’єрі» своєму Військовому Кораблю Номер Один і визнали, що це не менш гідно. Зверніть увагу: саме «Данте Аліг’єрі», не «Дуранте» — навіть тут із фамільярним зменшувальним. Може, це просто означає, що всім італійцям він як рідний?..
Точна дата народження Данте втрачена, відомий тільки рік — 1263-й, а сам він пише, що народився під сузір’ям Близнюків — отже, травень-червень. А коли йому було лише 9 років, сталося диво — він уперше побачив восьмирічну Беатріче.
Відбулося це біля церкви Санта-Маргарита, буквально за кілька кроків від його будинку. Там зараз висить мармурова дошка з написом, що нагадує про це, аби туристи не сумнівалися, де їм стояти в побожному мовчанні й думати про кохання. З цієї самої миті старе життя дев’ятирічного хлопчика закінчилося і почалося «Нове життя», італійською La Vita Nuova, — так Данте назвав свій ліричний щоденник, у якому спробував осмислити, що ж із ним сталося.
ЯК УСЕ ПРОДОВЖУВАЛОСЬ
Є й у Беатріче прізвище — Портінарі, збереглося достатньо інформації і про її батька Фолько Портінарі, людину поважну та заможну, на превелике щастя, ніякого не дворянина — дворян у їхній рідній Флоренції позбавили всіх політичних прав, там за тяжкі злочини винних, окрім інших покарань, довічно записували у дворяни, щоб їх уже ніколи нікуди не могли обрати.
У будь-якому разі Фолько Портінарі був набагато заможнішим, ніж батько Данте, посередній юрист, який від безгрошів’я підробляв, займаючись таким нешанованим ремеслом, як лихварство. Але вони були далекою ріднею — троюрідна сестра Беатріче була мачухою самого Данте.
І ось на міському святі ці далекі родичі побачили один одного — дев’ятирічний і восьмирічна… Що було потім, відомо тільки з книги. Хлопчик підріс, і його почуття вирвалися на білий світ. Він почав писати вірші. Зрозуміло, вони не присвячувалися Беатріче безпосередньо — століттями існувала куртуазна культура збереження імені коханої у таємниці.
Але Данте просто не міг приборкати свій талант та емоції, героїня його творінь була живою та абсолютно впізнаваною, незважаючи на те, що вони були формально присвячені не самій Беатріче, а тій, кого Данте у своїй книжці називає «дамою захисту», — звичний застережний засіб у ті часи, який залишав такі делікатні ситуації в рамках пристойності.
Однак закоханому не пощастило — його «дама захисту» виїхала з міста, обираючи їй заміну, він припустився певної незручності, Флоренцією почали ширитися чутки, й Беатріче, кажучи словами Данте, «відмовила мені у своєму найсолодшому привіті, в якому полягало все моє блаженство». Простіше кажучи, не привіталася.
Багато хто скаже: «Отакої! Де хоча б слово про те, що він збирався з нею одружитися?» Ба більше, немає жодного натяку на те, що закоханий юнак мріяв про щось більш нескромне! Та він би, мабуть, раптово помер від інфаркту тієї ж миті, коли подумав би про таке! І це схоже на правду — те, про що зараз пишуть популярні книжечки для підлітків і чому присвячують просвітницькі уроки в старших класах, було для Данте грізним Першородним Гріхом, який чоловік змушений з жахом здійснювати кілька разів на життя, тільки щоб діти народжувалися.
Не абияк, а коли порадить лікар (щоб збільшити ймовірність зачаття) і, звісно ж, астролог (щоб у майбутньої дитини був пристойніший гороскоп). Вийшло — більше й думати не смій, поки не заплануєш наступне дитя. Не вийшло — чекай дня, на якому зійдуться лікар і астролог. Ось звідки в романтичному Середньовіччі стільки психів — або грішити й потрапити в пекло, або не грішити і поволі зї’зджати з глузду…
ЯК УСЕ СКІНЧИЛОСЬ
Данте про це й не думав, а просто без жодної конкретної мети кохав і божеволів. У те, що хто-небудь може хоч трохи зрозуміти міць та глибину його почуттів, він, схоже, просто не вірив. Без найменшого сорому він робив те, чого стидається і від чого ухиляється будь-який поет, — педантично пояснював читачам, що він хотів сказати в кожній частині своїх канцон, сонетів і балат (саме так, з літерою «т») і де яка частина закінчується.
Що це за вірші, якщо вони потребують довгого прозового коментаря, Данте байдуже — він і так був упевнений, що ніхто не зможе його зрозуміти, то нехай хоча б поспівчувають. Його творіння започаткували те, що потім назвуть «солодким новим стилем» і що вплине на літературу не лише Італії, а й усього західного світу. Він оспівує чесноти Беатріче, славить її велику душу і благородну натуру.
А Беатріче вдало і без будь-яких проблем бере шлюб із заможним банкіром Сімоне де Барді. Данте цього майже не помічає: його ставлення до Беатріче всілякі жалюгідні земні справи не похитнуть: вона в усьому найкраща у світі, «руйнівниця всіх вад і королева чеснот» — так Данте й пише чорними літерами на білому папері, і жодні її вчинки не можуть вплинути на його безмежне захоплення.
Під кінець книги Данте згадує про жахливі передвістя смерті Беатріче. Він писав це вже після її смерті, тож усі передвістя виглядають украй підозріло, адже людський розум занадто добре підганяє всі події під уже відомий результат — плавали, знаємо… Але Беатріче, справді, помирає 1290 року, проживши лише 25 років, — імовірно, від важких пологів.
Данте вбачає в даті її смерті фатальну символіку — число дев’ять, вік, у якому він зустрів Беатріче, неодноразово згадується в його книзі як сакральне і геть не завжди приємне. Ось і кінець «Нового життя», тему вичерпану, і книжка закінчується словами, що він скаже про Беатріче таке, чого ніхто ніколи про жодну жінку не сказав.
А далі він живе, нібито головна жінка його життя і не помирала. Одружується за давньою, з дитячих років, змовою з Джеммою Донаті, панянкою з родини багатшої та впливовішої, ніж родина Данте, у їхньому шлюбі народжуються й ростуть діти. А сам Данте з головою занурюється в політику, стає білим гвельфом (що це таке — не надто важливо, загалом, він був і проти імператора, і проти папи, зовсім як увесь радянський народ), досягнув навіть посади пріора Порядку і Слова у своїй рідній Флоренції — на наші гроші це приблизно міністр внутрішніх справ, як Берія, хай Господь милує…
Та білі гвельфи зазнали поразки, і чорні гвельфи, що перемогли, ухвалили за допущені на роботі помилки піддати громадянина Дуранте Аліг’єрі адміністративному стягненню — спаленню на багатті. На щастя літератури всього світу і себе самого, Данте встиг утекти, на велике для нього нещастя — назавжди.
Вигнанцем Данте був протягом усього періоду створення своєї знаменитої «Комедії», яку невдовзі після написання назвав «Божественною» інший італійський геній, Джованні Боккаччо, і епітет виявився напрочуд влучним — майже всі впевнені, що так автор її й назвав. І пекло, і рай у Данте мають по дев’ять кіл — священна дев’ятка з «Нового життя» ще раз нагадала про себе. От у чистилищі кіл виявилося сім, за кількістю смертних гріхів, не міг же Данте його змінити?
Пеклом Данте вів Вергілій: до раю язичникові вхід був заборонений, а в пекло — ласкаво просимо. З його допомогою Данте описав пекло настільки блискуче, що згодом подейкували, буцімто недаремно в нього обличчя смагляве — це відблиск пекельного вогню. Мало хто заперечував — для сучасників поета пекло було суттєво реальнішим, ніж, скажімо, Китай. Хто взагалі цей Китай бачив, окрім купця з Венеції Марко Поло та його братиків Нікколо і Маффео? Усього троє, і в пересічного італійця шансів повторити їхню мандрівку майже немає. А ось шансів бути кинутим у пекло у кожного стільки, що із задоволенням продав би більшу їх частину за смішними цінами будь-якому лоху, який погодиться їх купити, та де його знайдеш?
Хто ж, якщо Вергілію не можна, виводить Данте з чистилища і вводить у рай? Зрозуміло, хто — Беатріче, звісно, хто ж, окрім коханої жінки, взагалі здатний ввести у рай?
ЯК УСЕ НЕ СКІНЧИТЬСЯ НІКОЛИ
Так буває зрідка, проте «Божественна комедія» наділила Данте прижиттєвою славою. Такою, що рідна Флоренція, яка прокляла його, зглянулася й запропонувала йому амністію — нехай тільки зізнається, що був хоч у чомусь винен. Хоч у неправильному переході через міст Понте Веккьо, хоч у розпиванні спиртних напоїв у баптистерії Сан-Джовванні просто з горла — покайся, скажи, що усвідомив і більше не будеш, спасибі дорогій Синьйорії за наше щасливе дитинство, мир, дружба, жуйка! Великий поет з обуренням відкинув таку фальшиву «милість» словами: «Ваше прощення не варте цього приниження. Мій дах і мій захист — моя честь. Хіба не можу я всюди споглядати небо й зірки?»
Данте так і помер у вигнанні в Равенні. Через 8 років після його смерті кардинал Бертрандо дель Поджетто буде «за єресь» спалювати його книжки на вогнищах, а от пізніше, коли авторитет його поезії зріс неймовірно, до Равенни прийшло з Флоренції офіційне прохання видати їм прах поета — мовляв, ми передумали його спалювати, хай хоч кістки грішника знайдуть спокій у рідній землі.
Равеннці з презирством відмовили, але тоді флорентійці поквапилися і через знайомого папу, флорентійця Лева Х, вишкребли наказ видати прах поета для поховання на батьківщині. Папі було відмовити не можна, могилу Данте відкрили… і знайшли порожній саркофаг! Аж 1865 року в церкві Святого Франциска виявили дерев’яну труну з написом, в якому йшлося, що тут спочиває Данте. За черепом вдалося відновити його обличчя — схоже на збережені портрети, тільки ніс не настільки гачкуватий.
Чудова історія, проте до неї є питання. А чи була монна Беатріче Портінарі такою ходячою досконалістю, як стверджує Данте? Цілком достовірно, що Данте її не вигадав, є документи. Але він же за все життя всього двічі з нею швиденько переговорив — чи не помилився він в оцінці її чеснот?
Якщо раптом з’ясується, що вона насправді була скандалісткою, занудою, дурепою, єхидиною, плаксою або пампушкою — що тоді? А нічого — Данте виконав свою обіцянку, Беатріче вже не лише реальна жінка, а втілення Любові, тієї, «що рухає Сонце й світила».
Може, й добре, що зараз люди стали тверезішими та об’єктивнішими, але й «Божественну комедію» чомусь сучасні письменники ніяк не напишуть… І щоб побачити в жінці таке диво, як Беатриче, нас вочевидь не вистачає — причому саме нас, жінки в цьому не винні. Може, хтось і скаже, що Данте, який так закохався в дівчину, котру в житті за руку не потримав, просто навіжений, я погоджуся, але неодмінно спитаю, кому цікаві нормальні люди, окрім близької рідні?
Зате божевільні на кшталт Данте створюють «Божественну комедію» і відкривають для своїх Беатріче не лише «Нове життя», Vita Nuova, а й у сто разів дорогоцінніше Vita Aeterna. Життя Вічне. Що таке це Vita Aeterna? Може, те, через що моя дружина у Флоренції біля могили Беатріче раптом розридалася знічев’я, а я почав її втішати, хоча в самого до горла підступив клубок. І зараз, коли я пишу про це, — теж підступає…
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
