БОГОСЛОВ ОЛЕКСАНДР ФІЛОНЕНКО: про Велику ілюзію та філософію Іншого

Олександр Філоненко / Фото з особистого архіву

КОРОТКИЙ ПРОФІЛЬ

Ім’я: Олександр Семенович Філоненко

Дата народження: 18 жовтня 1968 року

Професія: український православний теолог, публічний інтелектуал, доктор філософських наук

Ми продовжуємо розмову про майбутнє України та світу з відомим богословом Олександром Філоненком. Чому утопія повертається в наш світ? Чи можна залишатися людиною в концтаборі? Для кого у Ватикані до папського столу вперше в історії подавали кошерну їжу? У нашому інтерв’ю ви отримаєте нетривіальні відповіді на ці та інші запитання.

НОВЕ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Реабілітація релігійності в сучасному світі дозволяє декому заявити про настання Нового Середньовіччя. Ця теза, хай як парадоксально, є одночасно і вірною, і ні. Загальні міркування на цю тему вибудовуються таким чином: спочатку був модерн, потім постмодерн, і щось, очевидно, прийде за ним. Давайте назвемо це «щось» метамодерном.

На мій погляд, термін «Нове Середньовіччя» набагато краще описує те, що відбувається, ніж «метамодерн». Філософ Микола Бердяєв придумав його у цікавих обставинах «рубежу епох». Традиційно вважалося, що утопії є нездійсненними. Однак, на думку Бердяєва, 30-ті роки ХХ століття показали, що утопії можуть втілюватися у життя.

Однак нічого гарного від цього чекати не варто, втілені утопії нікому не подобаються. У цьому сенсі концепт Нового Середньовіччя — відповідь на жахіття утопізму, що насувається. Сьогодні ми можемо говорити вже не про бердяєвське Нове Середньовіччя, а про якесь «нове Нове Середньовіччя».

УТОПІЯ ПАВЛА МАКОВА

Середньовіччя повертається, але — не так, як на початку минулого століття! Я, приміром, навіть знаю одного українського «нового утопіста» — це харківський художник Павло Маков. Понад 10 років він створював масштабний проєкт, розгортаючи художній простір, частиною якого стала книга під назвою «Утопія».

Ми звикли до того, що утопія — це щось далеке й нездійсненне, і раптом виявилося, що вона завжди дуже близько, завжди десь поруч з нами. Маков зробив дуже цікаву річ: він попросив друзів за кордоном надсилати йому до Харкова листи. Але замість країни Україна писати UtopiA (UA).

Дивна річ, та листи в країну Утопія доходили… Оскільки їх було відправлено та отримано, виходить, така країна дійсно існує. Розташована вона за харківською адресою, у майстерні Павла Макова. Утопію можна виявляти по-різному. Можна так, як вигадав Маков, а можна — як це зробив французький філософ Мішель Фуко, протиставивши утопії гетеротопію.

ГЕТЕРОТОПІЯ: УТОПІЯ БЕЗ ІДЕОЛОГІЇ

Якщо утопічний модерн — це збирання смислів навколо неіснуючого, то постмодерн — це гетеротопія, відкриття множинних реально існуючих місць. Гетеротопія представляє життя як мультиверсум, як немодерністський спосіб збирання культурних просторів. Тобто гетеротопія — це нова утопія, проте без ідеології.

Життя, демонструючи відкритість вертикалі, розгортається не навколо будь-яких «-ізмів», а навколо подій. Адже саме мовою подій з людиною розмовляє Бог. Зверніть увагу — Бог розмовляє! Тому для сучасної людини Бог насамперед — це «Той, до кого варто звернутися». З найрізноманітніших приводів: стикаючись з життєвими проблемами, природними катастрофами, війнами, люди починають молитися. У них багато прохань. При цьому, молячись, люди усвідомлюють, що Бог не відповість їм негайно.

Вважається, що Він взагалі відповідає нам зовсім зрідка, та й то — якщо ми дуже попросимо. Ну і, звісно, ми розраховуємо на ту відповідь, яка нас влаштовує. Однак справжній діалог з Богом починається тоді, коли ти розумієш: Бог відповідає одразу, відповідає навіть тоді, коли Його не запитують, і зміст відповіді може не збігатися з твоїми очікуваннями.

ВЕЛИКА ІЛЮЗІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Бог — активна сторона. Поки люди розмірковують, чи є Бог, чи ні, чи відповідає Він їм, чи ні, Він — діє! Невипадково ще один французький філософ, Жак Дерріда, уникав щодо себе будь-яких визначень: атеїст, скептик, гностик тощо.

Він аргументував це так: «Уявіть, наприклад, що я атеїст і стверджую, ніби Бог — це Велика ілюзія. Чому велика? Хоча б тому, що на її основі люди створювали великі цивілізації. Науці не відома жодна цивілізація, яка б почалася від атеїстичного імпульсу. Атеїзм — це дуже пізнє явище. А всі культури починаються як релігійні, як результат Великої ілюзії. Але тоді виникає питання: що ж це за ілюзія така, яка дозволяє створювати цілі культурні світи й цивілізації?

Виходить, що ця ілюзія володіє якоюсь неймовірною і зовсім не ілюзорною силою! Давайте для спрощення назвемо цю силу Богом, і тоді питання її ілюзорності будуть для нас не настільки важливими». Для Дерріда Бог — це не ідея, а наш досвід проживання подій — досвід зустрічі з Іншим.

Вступаючи до клубу друзів Huxley, Ви підтримуєте філософію, науку та мистецтво

Приєднатися до клубу друзів

ЕММАНЮЕЛЬ ЛЕВІНАС: ФІЛОСОФІЯ ІНШОГО

У моєму житті теж було кілька подібних знакових зустрічей… У Мандельштама є такий рядок: «Я дружбой был, как выстрелом, разбужен». Приблизно так само я був «розбуджений» зустріччю з етичним філософом, професором Сорбонни Емманюелем Левінасом. Це була зустріч із проблемою Іншого і діалогічністю буття. Це трохи дивно, бо в Харкові мене оточували чудові послідовники «діалогіста» Михайла Бахтіна, приміром Ігор Соломадін, який зараз живе та працює у Празі.

До речі, школа діалогістів взагалі має потужні українські корені. У Києві, одночасно з нами, живе найбільший представник цієї школи — Анатолій Валер’янович Ахутін.

Колись він входив до кола найближчих однодумців видатного філософа Володимира Біблера, засновника школи, що займалася діалогом культур.

Анатолію Валер’яновичу вже чимало років. Залишається тільки шкодувати, що журналісти чомусь не поспішають брати у нього інтерв’ю… У Харкові у мене були всі шанси долучитися до ідей Бахтіна і Біблера. Але так вийшло, що я поїхав до Англії, і тільки там, в англійській бібліотеці, на мене зійшли лекції Левінаса. Я був вражений, як то кажуть, «величчю задуму»!

ЯК ЗАЛИШАТИСЯ ЛЮДИНОЮ В КОНЦТАБОРІ

Левінас був литовським євреєм, який щиро служив німецькій філософії. Під час війни він раптово опинився в таборі для військовополонених. Коли вийшов звідти, з’ясувалося, що його дружина й дитина вижили, а решту сім’ї було вбито нацистами в концтаборах. Намагаючись осмислити страшну катастрофу, яка сталася з Європою, Левінас розвинув те, що він називав філософією Іншого.

Вона почалася з одного-єдиного питання: «Як можна залишитися людиною в концтаборі, де ніхто не збирається ставитися до тебе як до людини?» Якщо ти «річ», але хочеш реалізуватися як людина, що тобі потрібно робити? Левінас висунув дуже сильну та водночас дуже страшну тезу: потрібно прийняти іншу людину як Іншого, незалежно від того, за кого вона має тебе. Цей Інший може мати тебе за річ, вбивати, ґвалтувати або нудьгувати у твоїй присутності…

Але справа тут не в його ставленні до тебе, а в твоєму — до нього! Я реалізовую себе як людина лише в тому випадку, якщо приймаю Іншого в будь-якому прояві його інакшості. Ця ідея Левінаса кардинально відрізняється від концепцій діалогу Мартіна Бубера і Михайла Бахтіна, для яких діалог пов’язаний із симетрією взаємоповажних, взаємодовірених відносин. Для них взаємність — ключова умова діалогу. Для Левінаса ж філософія Іншого починалася з розриву взаємності.

ЛЕВІНАС ТА УКРАЇНА

Але як залишатися людиною в тоталітарній державі, коли взаємність неможлива? Левінас дає на це етичну відповідь. Для нього етика вища за метафізику. Бо етичне питання «чи готовий я сприймати людину як Іншого в будь-якому її прояві?» визначає все інше — і мою онтологію, і метафізику… Звичайно, це була абсолютна філософська провокація, яка дозволила переглянути філософію діалогу та відродити інтерес до імен Бахтіна, Бубера та інших.

Цікаво, що в моїй історії з Левінасом є курйозна «сліпа пляма». Виявилося, що в якомусь сенсі він теж харків’янин! Він навчався в гімназії Харкова, куди його родина, на той час іще Левіних, втекла від жахів революції — після Першої світової війни Україна багатьом здавалася острівцем спокою та стабільності. Після закінчення гімназії він разом із родиною повернувся до рідної Литви, де Левіни стали Левінасами. Мабуть, це й був перший досвід інакшості, який згодом подарував світові великого філософа.

З іншого боку, я з подивом виявив, що українці нічого не знали про Левінаса. В Україні була одна-єдина людина, яка ним займалася, — видатний філософ-етик Віктор Аронович Малахов, котрий сьогодні живе в Ізраїлі. Його внесок у сучасну українську філософію важко переоцінити.

Невипадково, говорячи про неї, називають зазвичай три прізвища — Поповича, Кримського й Малахова. Для мене Левінас став тими «задніми дверима», через які я прийшов до філософії Іншого. На радянському і пострадянському просторі в основному всі йшли через «головний вхід» — через Бахтіна й Бубера.

ЛЕВІНАС ТА ВАТИКАН

Християнська рецепція Левінаса мала величезний вплив на філософію та богослов’я. Наприклад, головним представником всесвітнього фан-клубу Левінаса виявився папа Іоанн Павло II. Левінас став першим в історії Римо-католицької церкви юдеєм, якого запросили на аудієнцію до папи у Ватиканський палац. Вперше для гостя за папським столом подавали кошерну їжу. Після цього візит Левінаса стали висвітлювати в усіх католицьких інститутах Європи.

Хоча сам мислитель досить насторожено ставився до християнства, покладаючи на нього частину відповідальності за трагедію XX століття. Звичайно, Левінас — це багато в чому юдейський філософ. Так само, скажімо, як Бубер або Дерріда. Але це є ще одним підтвердженням величі його думки, яка стала найважливішою складовою філософствуючої самосвідомості Європи.

Левінас виявився чи не єдиним європейським філософом, що надавав постмодерністським темам не постмодерністського виміру. Приміром, коли йшлося про плюральність світу і гетеротопію. Він визначав їх не так, як це робили постмодерністи, а через філософію Іншого, зберігаючи при цьому етику, відповідальність, актуальність політичного, економічного, соціального, культурного звучання. Осмисленням філософської спадщини Левінаса я займаюся вже понад 30 років. Мені надзвичайно цікаво й важливо зрозуміти, як через його ідеї можна визначати сучасність.