БОРИС БУРДА: як берегти те, що все стерпить
Японська коробочка для пахощів з пап’є-маше (інухаріко) у формі собаки, 1840 / metmuseum.org
УВАГА — ЗАПИТАННЯ!
У Німеччині з цього роблять добрива, в Японії — будівельні матеріали та сувеніри, в Угорщині — паливні брикети, в Румунії — сміттєві урни, в Україні — колекційні циліндри… З чого ж?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Звісно, з макулатури!
НЕ СКІЛЬКИ ЗАВГОДНО
Можливо, давним-давно первісних людей не турбувало, чи матимуть вони можливість завжди брати з навколишнього середовища все, що їм потрібно, але підозрюю, що така впевненість у них швидко закінчилася. Обгризли до гілок ягідний кущ, розлякали рибу в уловистій бухті — і все, шукай вітра в полі! Ймовірно, справжні проблеми почалися, коли близько 7–8 тисяч років тому люди стали використовувати хоча б самородні метали (спершу, очевидно, мідь, а потім срібло й золото). Шкода було кожного шматочка. Зламалася саморобка з такого металу — не можна викидати, це величезна цінність! Зроби з неї нову.
Анітрохи не змінилося становище і тоді, коли в хід пішли вироби зі сплавів — бронза з міді з оловом, електрон із золота зі сріблом. Речі, що були вже непридатними, не викидалися, а ставали матеріалом для виготовлення інших речей. Ресурс, необхідний для них, ставав вторинним — ось і перша вторинна сировина. Ще довго у людей метали були єдиним матеріалом, який, потрапивши їм до рук, використовувався по максимуму. Рослинності всюди скільки завгодно, потрібно ще дерево — так піди зрубай, каменів і зараз майже безліч, куди подіти клапті тканин, не завжди зрозуміло — що зносив, то викинув. А потім виникла інша нестача.
НАДВАЖЛИВИЙ МАТЕРІАЛ
Понад 5000 років тому з’явилася нова і найважливіша система комунікації — писемність. Спочатку необхідні для неї знаки вишкрібали на каменях, потім видавлювали на глині, яку після цього випалювали, потім стали малювати на тонких стрічках єгипетського папірусу. Все це було дуже витратним, і матеріалу не вистачало. У 105 році н. е. китайський євнух Цай Лунь винайшов революційний компонент для цього — папір. Він вочевидь не менш важливий, ніж камінь, мідь та бронза, — так, є кам’яна, мідна й бронзова доба, але хіба наш час не називають паперовою добою?
До складу першого паперу входило все, що тільки можливо: шовкові кокони, пенька, конопляне волокно, старі рибальські сітки, попіл та ганчірки. Проте цього всього завжди було недостатньо. Матеріалу для паперу завжди не вистачало, не вистачає й зараз — щоправда, нині переважно з міркувань екології, ніж економіки. Де ж його брати? Зараз здається, що все просто та ідея лежить на поверхні. Але й раніше додумалися: якщо метал майже не викидається і йде на переплавку, то й паперові відходи можуть послугувати сировиною для виробництва власне паперу. Так остаточно сформувалася ідея рециклінгу — вторинної переробки сировини.
З 1031 РОКУ — БЕЗ ПЕРЕРВИ
Вирішальною датою для нового методу став 1031 рік — та аж ніяк не в Китаї, який переживав тоді не найвеселіші часи, а у дисциплінованій та дбайливій Японії, в якій китайський винахід давно вкоренився. Точного посилання на японський матеріал не знайдеш, але в безлічі паперів — саме ця дата. Якраз тоді в Японії на офіційному рівні організували збір і переробку старого забрудненого паперу. Якби японці тоді знали латину, вони б могли назвати її макулатурою (від латинського maculo — пляма), але я гадаю, що і в тодішній японській мові слово для цього знайшлося. До речі, Китай незабаром теж запровадив подібну практику.
Європі довелося чекати цього до 1588 року, коли хазяйновита Єлизавета I Англійська надала податкові знижки тим, хто здає на паперові мануфактури старе ганчір’я — головну сировину для виготовлення паперу в краях, де тверде дерево погано вміли ділити на тріску, а мануфактури, де старе не використовували, штрафували. Незабаром і у Франції збирачі вторсировини (їх там називали les chiffonniers) стали ходити, стукаючи в кожен будинок і пропонуючи гроші за клапті старої тканини та непотрібний папір. Але все це виглядає примітивним кустарництвом до кінця XIX століття, коли брати Фурдріньє в Англії ввели у дію першу папероробну машину.
ПІСЛЯ ДЕЇНКІНГА
Нові машини вже без зусиль могли впоратися з переробкою дерева, але треба було придумати, куди подіти масу паперових обрізків та виробничий брак. Рішення виявилося простим — їх повертали у виробництво. Однак просто старий списаний папір і друковані аркуші поки не використовували — вони були забруднені фарбою. Та в 1774 році німецький юрист Юстус Клапрот вигадав деїнкінг — спосіб очищення паперової маси від залишків фарби. Це дозволяло різко поліпшити якість паперу, що отримується з використанням макулатури. Тепер з неї можна було виготовляти не лише цупкий пакувальний картон і пап’є-маше.
Централізований збір макулатури почався в усьому світі й триває донині. Світовим лідером у цьому процесі (50% всього світового збору) є Китай — величезна країна, де неймовірна потреба в упаковці. Китайцям своєї макулатури вже просто не вистачає, і вони закуповують її за кордоном — експортний товар! Але за ефективністю цього процесу Європа та Японія залишають Китай позаду. Скажімо, в Німеччині поставлено і здійснено мету: повертати у виробництво 85% макулатури. Скрізь ставлять спеціальні сині контейнери, і сумлінний народ виносить папір тільки туди. Порушиш — сміття можуть не вивезти, роби що хочеш.
А ТАК БУЛО В НАС
Зиск від збору макулатури став настільки очевидним, що навіть СРСР, в економіці якого вигода була дещо нереальним поняттям, вирішив приєднатися до більшості. Як цього досягти, сумнівів не виникало — безкоштовною працею, добровільною, а частіше примусовою. І що надто винахідливо — дитячою. Так уже вийшло, що цей час припав саме на період мого навчання в школі. Одного разу, коли я був чи то в п’ятому, чи то в шостому класі, нам оголосили, що наступного дня уроків не буде, адже ми будемо займатися важливою справою для всієї країни — збирати макулатуру. Що це таке, ніхто не знав, і вчительці довелося пояснювати.
Кожній групі з трьох-чотирьох осіб видали список будинків, які треба було обходити. Ми дзвонили у кожні двері й просили макулатуру, принагідно пояснюючи, що це таке. Не брехатиму — у шию нас не гнали. Найчастіше казали, що вже все викинули, деколи щось давали — іноді купку старих газет, іноді звичайні книги. Повертаючись до школи, ми скидали свою здобич у вказаний нам кут шкільного двору. Там вона довго лежала, а потім зникала, куди — не знаю. Так було ще декілька років, а потім закінчилося — схоже, що збитків від цієї ініціативи було більше, ніж прибутку. Так само, як і з відправкою інженерів до колгоспу на збір урожаю.
А ЦЕ ПРАЦЮВАЛО!
Згодом, коли стало зрозуміло, що школярі паперову промисловість не врятують, довелося комусь у верхах поворушити мізками і придумати, як зацікавити людей у збиранні макулатури. Це було просто: варто було запропонувати їм у нагороду постійний радянський дефіцит — хороші книги. Чому книжок не вистачало? Зрозуміло, чому — бо велетенськими накладами друкували опуси секретарів Спілки письменників і всіляку агітацію, яку ніхто не читав, а для дійсно популярної літератури не вистачало паперу. Нині ж той, хто здавав 20 кг макулатури, міг купити книгу, яка його насправді цікавила.
Першою «макулатурною королевою» стала «Королева Марго» Дюма, потім додалися його ж «Граф Монте-Крісто» і «20 років по тому», «Бравий солдат Швейк», книги Стівенсона, «Угрюм-ріка» Шишкова, Пікуль, Кіплінг, «Тисяча й одна ніч»… Наклади цих книжок швидко підскочили до 3 мільйонів, а біля пунктів збору макулатури завжди стояли невеликі черги. Геть недурна була ідея — нікого не дратувала, всі займалися цим із власної волі, приносячи користь і собі, і своїй країні, й не треба було нікого змушувати… Боюся, що саме недолік і запізнення таких ідей відіграли у долі цієї країни фатальну роль. А без макулатури зараз усе одно не обійтися — потреба в ній лише зростає.
При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media
Виділіть текст і натисніть Ctrl + Enter
