Олександр Данилюк. Пустеля Данакіль, Північ Ефіопії, 2021 / Facebook, «Сіль-соль»
УВАГА — ПИТАННЯ!
В низці ісламських країн у давнину жінкам дозволялося за відсутності чоловіка пускати до будинку мужчину тільки цієї професії. Якої ж?
УВАГА — ПРАВИЛЬНА ВІДПОВІДЬ!
Водовоза, звісно, — «бо без води і ні туди, і ні сюди!»
БЕЗ ЦЬОГО НІЯК
Людина може прожити без їжі досить довго. У 1920 році в Північній Ірландії з 11 ув’язнених, що оголосили голодування, 9 залишалися живими на 94-й день. А шотландець Ангус Барб’єрі в 1965 році під наглядом лікарів голодував 382 дні, більше року, і знизив вагу з 207 до 82 кілограмів (і, що цікавіше, не набрав її знову). Важко, проте можливо…
А ось без води людина, напевно, тижня не проживе — імовірніше, 3–4 дні. Щоправда, був муляр з Австрії Андреас Міхавеч, якого 1979 року забули в камері на 18 днів — хтось із поліції не повідомив про затриманого дебошира колегам… Він залишився живим і навіть одужав! Про нього говорять, що він злизував росу зі стін камери, але скільки там тієї роси?
Тож у давнину люди вважали за краще селитися по берегах річок, у крайньому разі — недалеко від джерела: море не береться до уваги, солоною водою не нап’єшся. Врахуйте ще й те, що води на миття та технічні потреби йде значно більше, ніж на питво (принаймні, зараз), а якщо подумати про воду для потреб сільського господарства, цифра відразу зросте багатократно.
Проблеми, які виникають від того, що люди, котрі живуть скопом, не лише їдять і п’ють, а й навпаки, ми тимчасово відкладемо (повернутися до них все одно доведеться). Проте свою водну пайку жителям вийми та поклади. Згадайте, скільки фортець було здано, коли ворогам просто вдавалося відвести воду. Голод можна терпіти набагато довше, ніж спрагу…
ЩО ЦЕ ЗА ПТАХ — ШАДУФ?
Населення міст стрімко зростало (та й зараз не збирається зменшуватись). 3500 років тому в давньоєгипетському Аварісі вже мешкало 100 000 осіб, у Вавилоні — 60 000. До річки не з кожного куточка такого міста легко дістатися. Це вже не кажучи про те, що місто не лише брало з річки воду, а й повертало в річку інші рідини, малопридатні для пиття.
Більш якісну воду давали колодязі, де вода все ж таки якось фільтрувалася через ґрунт, а вже зовсім хорошу воду можна було отримати з джерел у довколишніх горах. Але як доставити до міста таку воду? Скажімо, у фонтан чи басейн у центрі міста, звідки жителі самі б її набирали у глеки та цебра… Справа була потрібна, і вирішення проблеми знайшли.
Перші водопроводи з’явилися приблизно 4000 років тому — у сучасному Пакистані. З джерела воду доставляли системою спеціально прокладених труб, глиняних чи дерев’яних. Давнім майя було трохи зручніше — для своїх водопроводів вони використовували порожнисті стебла тамтешніх диких жоржин, що сягали 8 метрів.
А в Єгипті, ще за часів Стародавнього Царства, береги Нілу всіяли шадуфи — важелі з цебром на одному кінці та правильно підібраною противагою на іншому. У низці мов таку конструкцію називають «журавлем» (в Угорщині — «чаплею»), і справді, дуже схоже. З її допомогою людина могла натягати приблизно тонну води за годину — вручну не вийшло б.
АКВЕДУК
Для міста-мільйонера на зразок Риму води потрібно дуже багато. Тібр, що протікав через нього, геть не допомагав — його вода ставала непридатною для пиття саме завдяки місту. Тож для забезпечення мешканців водою почали використовувати циклопічні арочні споруди — акведуки. Деякі з них збереглися й досі.
Взагалі-то, акведуки вигадали задовго до римлян — вже в VII столітті до н. е. акведук завдовжки 72 кілометри постачав воду у древню столицю Урарту Тушпу. Однак місце розквіту цих гідротехнічних споруд — Римська імперія. Розміри римських акведуків вражають нас навіть зараз — наприклад, акведук Валента в Константинополі завдовжки 240 кілометрів, або Аква-Августа, що живить 9 великих міст.
Точність їхнього будівництва і зараз викликає повагу — у них витримується приблизно однаковий ухил, за 300 метрів вони знижувалися на 1 метр. Якщо ухил був меншим, акведук міг пересохнути, якщо більшим — вода могла виплескуватися. Для зведення таких споруд римляни вперше в історії навчилися виготовляти якісний бетон.
У сам Великий Рим воду постачало 11 акведуків загальною довжиною приблизно 350 кілометрів (тільки 47 кілометрів припадало на арки, решта довжини належала тунелям у скелях, але їх не так добре видно…). Краща вода йшла у фонтани та басейни, де розбиралася на питво, трохи гірша — у численні лазні, а зовсім така собі — на технічні потреби, і всім вистачало.
Проте одне технічне рішення чудових римських інженерів було страшною помилкою. Активно використовуючи у водопроводах свинцеві труби, вони уявлення не мали, що труять усіх, хто п’є цю воду, отрутою, яка повільно діє. Щоправда, свинцеві труби швидко покривалися вапняним осадом, котрий зменшує небезпеку, та шкода все ж була неабиякою.
А зараз туристи захоплюються акведуками, що збереглися, — наприклад в іспанській Сеговії. Є легенда, що його збудував диявол, якому одна дівчина обіцяла свою душу, якщо він збудує акведук за одну ніч. Щоправда, підступна дівчина покаялася і так благала Господа про прощення, що світанок наступав саме тоді, коли диявол брався за останній камінь…
ВОДА ДЛЯ МІСТ
Рівень здичавіння та регресу після падіння Римської імперії ніколи не варто недооцінювати — ми вже не раз говорили про це. Чудові римські акведуки один за одним виходили з ладу, а людей, які пам’ятали, як їх лагодити, не залишилося. Води з колодязів не вистачало, вода з річок викликала епідемії, та її потрібно було носити чортзна-звідки.
Населення Європи, звісно, почало різко зменшуватися, регулюючи споживання води природним шляхом. Страшні епідемії Середньовіччя, на зразок Великої Чуми 1346–1353 років, під час якої, за різними оцінками, померло від 1/3 до 2/3 населення континенту, безсумнівно, поширювалися так швидко через проблеми з якісною водою.
Перші спроби провести воду до міста після античних часів було зафіксовано, ймовірніше за все, у XII столітті в Парижі. До речі, тільки за півтора століття, 1370 року, паризькому прево Гуго Обріо вперше спала на думку нечувана ідея — прикрити водосток, що веде на Монмартр, цегляним дахом, аби бодай частина сміття не могла туди падати звідки завгодно.
Через сто років після Парижа централізований міський водопровід з’явився і в Лондоні, ще через двісті — у низці німецьких міст. Про доставку води просто у будинки навіть не йшлося — йди зі своїм цебром до фонтану на площі. Знатні люди мали важливий привілей — набирати воду без черги, і цей звичай подекуди дожив до минулого століття.
ПРОСТО ЗЛАМАТИ РУЧКУ
Аби краще уявити, які були справи з водою вже у просунуті часи королеви Вікторії, досить нагадати, що в 1858 році, коли через спекотне літо Темза обміліла, від її води виходив такий запах, що члени парламенту із жахом бігли з робочих місць на чолі з канцлером казначейства, самим великим Дізраелі, що затискав носа надушеною хусткою.
Воду стали подавати до водорозбірних колонок насосами, це покращило становище із кількістю води, проте аж ніяк не з якістю. То тут, то там у Лондоні виникали спалахи найнебезпечніших хвороб, аж до холери. Скажімо, в 1854 році протягом короткого часу зафіксували понад 500 хворих і довго абсолютно не могли зрозуміти, в чому ж тут справа.
Розібратися зміг лондонський лікар Джон Сноу (не той, який у «Грі престолів», але його повний тезко), що ставився з недовірою до відомої тоді теорії щодо того, ніби холеру викликають якісь міазми, котрі розносяться з повітрям. Він уже впорався з епідемією на шахті в Кіллінгорті, ліквідувавши два фактори ризику — брудні руки і відсутність туалетів.
А з лондонським спалахом він розібрався, щойно встановив, що дуже багато хворих набирали воду з одного-єдиного насоса. Сноу домігся того, щоби в цьому насосі просто поламали ручку — і епідемія практично негайно припинилася. Незабаром його колега знайшов поблизу вигрібну яму, якою користувався хлопчик-бацилоносій.
ФІЗИКА ТА ХІМІЯ
Поява досить потужних насосів зробила популярним такий якісний спосіб роздачі води, як водонапірні вежі. Качаєш воду в резервуар на верхівці такої вежі, а вона вже самопливом йде до будь-якого споживача, що знаходиться нижче цієї вежі, хоч в окрему кухню чи ванну — це було безперечно зручніше, ніж тягати цебрами воду до себе.
Але якщо вода потрапляє відразу до безлічі споживачів, піклуватися про її якість і нешкідливість стає значно важливішим — нікому не потрібні епідемії. Щоб уникнути цієї небезпеки, у тому ж Лондоні ще 1870 року воду для водопровідних мереж почали знезаражувати сполуками хлору — він настільки отруйний, що навіть мікроби не витримують…
Від хлорування не відмовилися і в наш час, проте хлорована вода надто голосно повідомляє нам про свою безпеку не дуже приємним присмаком. Це стосується не лише питної води — відвідувачі плавальних басейнів воду в них, певна річ, не п’ють, та її запах відчувають. Загалом, хлорувати воду, звісно ж, корисно, але чи немає чогось кращого?
Озон знезаражує воду швидше і надійніше за хлор, знищує всі відомі мікроби, не змінює смаку і запаху води — отже, чому воду ще хлорують? А саме тому, що хлорована вода небезпечна для мікробів довго, а озонована може нахапатися їх під час транспортування, тому у великих містах воду після озонування ще й хлорують.
Можна знезаражувати воду навіть ультрафіолетовим випромінюванням, проте це ще дорожче за озонування. Втім воду з-під крана краще кип’ятити — отриманий суп із мікробів, приправлений хлором, вже гарантовано не заразний, але чи це вода? Подякуйте й за таку — як бачите, нещодавно проблеми з водою були крутішими за сучасні…
А зараз ми просто відкриваємо кран і, якщо перебуваємо в досить розвиненій країні, можемо одразу набрати склянку води та випити — за стандартами таких країн водопровідна вода має бути придатною для пиття. Проте, судячи з ринку бутильованої води та фільтрів для водоочищення, ми цим стандартам не довіряємо. Боюся, що маємо серйозні підстави…
А поки що сучасні городяни мало обмежують себе. Якщо в квартирі немає ванни, вони витрачають на добу приблизно 160 літрів на душ, якщо є ванна — до 250 літрів. Вже навіть шведський король закликав своїх підданих користуватися душем замість ванни, бо води не напасешся. Але всі продовжують витрачати десь по 100 000 літрів на рік… Чи надовго вистачить?
НАВКОЛО ВОДИ
Знаменитий префект Парижа другої половини XIX століття Жорж-Ежен Осман серед своїх заслуг настільки цінував реконструкцію паризького водопроводу, що жартома говорив про своє бажання отримати титул «акве-дюк» («водний герцог»), хоча й без цього був бароном…
Дівчата з індійських сіл під час походів по воду до колодязя чи річки спілкувалися, шукали наречених, ділилися інформацією — уявляєте, як їм було, коли їх цього позбавив водопровід! Було багато випадків, коли вони його з горя ламали.
Знезаражуючий воду хлор був першою отруйною речовиною, яку застосували під час Першої світової війни. Бачите, тільки від дози залежить, ліки це чи отрута…
У шпигунських романах епохи розвиненого соціалізму вороги часто намагаються отруїти міські водопроводи — наприклад, у «Пані Ніхто» Богомила Райнова. Начебто прикладів поки не помічено, але чим чорт не жартує — треба слідкувати.
Прісної води у світі дедалі менше, а людей дедалі більше, і політологи побоюються «водних воєн». Єгипет, Ефіопія та Судан не можуть поділити води Нілу, Туреччина, Сирія та Ірак загрожують один одному через води Тигра та Євфрату, Індія, Пакистан і Бангладеш ніяк не поділять Інд та Ганг…
