ТІНІ СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА

Сергій Параджанов / radar.am

 

Сергій Параджанов (9 січня 2024 — 20 липня 1990) — вірменин, який «народився у Тбілісі, жив та здобув славу в Україні, а сидів у російській в’язниці за український націоналізм». Людина-фестиваль, геній, розбишака, естет, колекціонер, бунтар. Режисер, сценарист, актор, художник, скульптор, костюмер, гример, хореограф.

Змолоду схожий на Чарлі Чапліна, у зрілому віці скидався на сивочолого старця. Автор знаменитої стрічки «Тіні забутих предків». Майстер колажу. За біль та образи мстився любов’ю. Намагався не проґавити прекрасне. Був нетерпимим до сірого. Жив так, ніби знімав про себе неперевершений фільм.

 

ФАТАЛЬНИЙ ВИРОК

 

У залі суду стояла наїжачена тиша: ось-ось мали винести вирок Сергію Параджанову. Слідство тривало чотири місяці й зайшло у глухий кут. Анонімний лист від Петриченка не отримав жодного підтвердження. Той наполягав, що режисер — збоченець, а його київська квартира — справжнісінький притон.

Запевняв, що чоловік ґвалтує представників сильної статі або ж домагається їхньої добровільної згоди. Крім того, підсудного звинувачували у націоналізмі, незаконній торгівлі іконами, розповсюдженні порнографії та ще у купі всього.

Суд засідав три дні. Увесь той час обвинувачений не зводив очей зі своєї колишньої дружини Світлани, поглядом благав не вірити пліткам. Вона обіймала його серцем. Нарешті вирок. В залі вмить стало темно, почалася злива. Грім рокотав авторитарно, розкотисто, видно, хотів перекричати брехню. Блискавка шматувала небо на клапті. Дощ періщив. Довелося зачинити вікна та увімкнути лампи, щоб довести шиту білими нитками справу до кінця.

У той фатальний момент Сергій виглядав красенем. Мужній, щирий, незбагнений п’ятдесятилітній геній. Режисерові присудили п’ять років у виправно-трудовій колонії суворого режиму. Серед справжніх вбивць, ґвалтівників, деспотів. Він проковтнув важку образу, а як тільки опинився за гратами, враз написав синові: «Суренчик, за весь час спілкування з тобою я не встиг сказати, що дуже тебе люблю».

Заслання та ізоляцію переживав тяжко, але зумів піднятися з колін. Здобув авторитет, відкрив школу живопису, листувався з Федеріко Фелліні та найближчими друзями. Листи писав з помилками й не ставив дат. Бувало, просив презентувати від нього великі вовняні хустки, оздоблені трояндами. Жалівся на хворе серце, тому уникав компаній, які попивали чифір.

Натомість збирав кришки з фольги для майбутніх срібних «талерів» (фольгу заливав смолою й робив гравірування видатних осіб), майстрував колажі. Писав сценарії. Якось підмітав подвір’я, а повз — начальник в’язниці з іронічним: «Засуджений, працюєте без вогника». В’язень узяв зауваження до уваги і, коли наступного разу запримітив боса, миттю підпалив мітлу. Продовжив свою нехитру справу, але вже з бажаним вогником.

Частенько резюмував: «Україна — це моя батьківщина, це моя друга батьківщина. Там я створив свій перший шедевр «Тіні забутих предків», там я став генієм, там у мене народився син. Україна мені подарувала все і Україна мене погубила».

 

 

ТРАГЕДІЇ КРИВОРІВНІ

 

Перед тим уже випустив вісім стрічок, але всі вони були зняті у стилі соцреалізму. Виглядали надто оптимістичними, піднесеними, ідейними. Герої збирали соняшники, носили відрами пшеницю, милувалися молодняком, сушили сіно, одружувалися. Не вийшло з «Першим парубком», «Українською рапсодією», «Квіткою на камені», а от із «Тінями» все вдалося.

Такі стрічки називали «датськими», бо знімалися до певних дат (до 100-річчя з дня народження Михайла Коцюбинського), та режисер перевершив самого себе й створив замість пересічного кіно дещо геніальне.

Для початку переїхав до упорядника закарпатських казок Івана Чендея. Спав упродовж місяця в його кабінеті, вчив колегу писати сценарії, але сам за літери не брався — не знав української граматики.

Зйомки відбувалися на околицях села Криворівня, де Коцюбинський збирав матеріал. Подейкували, що спільним знаменником стали гори, бо гуцули — це ті ж самі горці, і Сергій — вірменин. Людина вільна, самобутня, нескорена.

Знімальна група оселилася у місцевому готелі, а Параджанов — у звичайній гуцульській родині, щоб наповнитися колоритом, мовою, традиціями. Жив їхнім життям, обідав банушем, залюбки ходив на родини, хрестини, весілля. Покірно волочився за домовиною та вбирав у себе плач удови. Слухав пісні та протяжний крик трембіти.

Крім того, швендяв селом: збирав прядки, ліжники, коромисла. Мав потяг до старовини, недарма був сином антиквара. Гуцули його любили, дарували ікони та вишиванки. Він віддячував київськими тортами та майстер-класами по приготуванню голубців у виноградному листі, а якійсь столітній бабці презентував справжній французький парфум.

У стрічці все починалося з трагедії. З білого крихкотілого снігу, падаючої смереки, жвавого хлопчини у червоному. З висоти пташок здавалося, що то не налякане дитя, а рухлива пляма крові, що розповзається. Далі — крик трембіт. Танці скажених та молитви смиренних. Закоптіла свічками церква. В ній — срібний спів, срібні посохи й жезли.

 

 

Тривала сусідська ворожнеча, яка й спровокувала велику трагедію. Куди не глянь — тіні від смерек, хусток, баранів із вівцями. Подібних метафор у стрічці сила-силенна: підсинені гори, срібне листя, Палагна на коні з задертою спідницею, кров, що тече патьоками й перетворюється на червоних жеребців.

Діалогів обмаль, про почуття розповідають події, ламані сонячні промені, горлові пісні. Щоб їх записати, найбільш голосистих возили до студій Києва. Трембіти теж мандрували. Згадують, що режисер самотужки заносив ті триметрові «палиці» у салон літака.

 

ЯК КРОВОТОЧАТЬ ГРАНАТИ

 

Прем’єра виявилася фатальною й перекреслила митцю майбутнє. Один із друзів — Іван Дзюба — використав майданчик (у залі зібралося вісімсот глядачів), щоб привернути увагу до арештів інтелігенції, й цим здійняв бурю. Протестувальників було звільнено з роботи, «Тіні забутих предків» опинилися на полиці, роботу над фільмом «Київські фрески» заморозили, залишивши режисера без засобів для існування.

Бідолашний спершу микався, писав листи, оббивав пороги. Згодом замкнувся у собі та у своєму домі: не хотів нікого ні чути, ні бачити. Врешті попрямував зализувати рани у рідне обійстя в Тбілісі, звідти — до Єревану, щоб народити свій черговий шедевр під назвою «Колір граната».

Нова стрічка стала ще оригінальнішою. Предмети грали нарівні з акторами: гранати кровоточили, старі книги мокли під зливами, рукописи охоче читав вітер, жіночі груди облизував равлик. Акторка Софіко Чіаурелі зіграла відразу п’ять ролей, і керівники Держкіно мало не збожеволіли.

Зрештою резюмували, що народові не потрібна подібна маячня, та знову вклали плівку на полицю. Сергій повернувся до Києва, де майже два роки благав про роботу, але замість знімального майданчику потрапив до Лук’янівської в’язниці.

 

 

 

КОХАНІ ЖІНКИ СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА

 

По-справжньому кохав тричі. Перше почуття спантеличило ще у студентстві, під час навчання у ВДІКУ. Одного дня зайшов у ЦУМ, щоб подивитися взуття, а там продавчиня на ім’я Нігяр. Смуглява дівчина з трохи звуженими очима. Молоді люди почали зустрічатися, з часом побралися, але не врахували важливу річ. Нігяр та її родина сповідували іслам, Серж був християнином, тож виникав серйозний релігійний конфлікт.

Спочатку батько вимагав від жениха чималий викуп, далі підключилися брати нареченої. Хлопці вмовляли покинути іновірця, всіляко погрожували, а коли закохана дівчина відповіла твердим «ні», зіштовхнули її під електричку. (За іншою версією, нанесли численні ножові поранення та покинули на залізничному полотні.)

Загибель коханої Параджанов переживав важко й волів про це ніколи не згадувати. Закінчив ВДІК, переїхав до Києва, замилувався столицею. Його вражали каштани, бузкові сади, дивна, танцююча у роті мова. Влаштувався на Київську кіностудію, заходився знімати кіно, ще раз закохався. 

Цього разу обраницею стала донька дипломата Світлана Щербатюк. Тендітна, з правильними рисами обличчя та тонкою талією. У пари народився хлопчик Сурен, а от шлюб протримався недовго. Жінку лякала чоловікова ексцентричність, непередбачуваність, хист до авантюр та повної імпровізації. Він міг завітати на базар, влаштувати гучний торг, непомітно поцупити пару персиків чи курку.

Вважав, що коханій пасує арфа (дарма, що не вміє грати, достатньо просто сидіти та перебирати струни). Без кінця оточував себе знайомими та малознайомими людьми, тому вдома постійно хтось підживав, швендяв у трусах; брав участь у імпровізованих спектаклях.

Через шість років чаша терпіння переповнилася, й Світлана забрала малого та пішла, але стосунки залишалися теплими: колишні щонеділі обідали разом. Після звільнення сценарист пропонував вийти за нього заміж удруге, проте отримав гарбуза.

Втретє захопився молоденькою акторкою Зоєю Недбай. Поголився, одягнув найкраще вбрання та попрямував свататися. За кілька годин повернувся як у воду опущений та зарікся зроду-звіку потакати примхам власного серця.

 

 

В’ЯЗНИЦЯ, БІДЗІЗІНКИ ТА КАРНАВАЛ

 

За ґратами провів чотири роки та одинадцять днів і вийшов надломленим. Звільнився достроково, завдяки клопотанням закордонних друзів. Особливо ним опікувалися Ліля Брік, режисери Андрій Тарковський та Федеріко Фелліні. Лілі віддячив особливим чином, по-параджанівськи.

Надіслав букет із колючого дроту, на якому замість квітів «розцвіли» шкарпетки в’язня. З Андрієм пізніше мав дивну розмову. Якось чоловіки сиділи за столом і Параджанов сказав: «Ти гарний режисер, Андрію, але не видатний, адже не гомосексуаліст і ніколи не сидів у в’язниці».

Його називали «карнавальною людиною», бо всюди влаштовував містерію. Спав уривками, де прийдеться (міг покуняти у бутафорській домовині), їв по крихті. Кудись постійно їхав, біг, поспішав. Щонеділі відвідував цирк, полюбляв балет та оперу. Книг майже не читав, вдома не було жодної, окрім казки «Мойдодір». Рідко залишався сам, певно, боявся самотності.

Красу творив упродовж всього життя зі сміття, ганчір’я, доріжок, старих капелюхів, пір’я, килимів, плодів граната. Навіть під час обіду викладав котлети на тарілці у формі ялинки. Вважався великим фантазером та вигадником. Обманював на кожному кроці, але робив це творчо.

Наприклад, носив дуже гарний халат. Запевняв, що він належав полководцю Надір-шаху та датований вісімнадцятим сторіччям. Перегодом відкрилося, що той халат йому пошила сусідка з усіляких клаптиків. Іншим разом базікав, як у дитинстві під час обшуків мусив ковтати брильянти, а вранці ходити на сито в туалет.

Отож світ бачив інакше. В одній зі стрічок замість годинника розгойдувався хлопчик, і це сприймалося як «тік-так, тік-так, тік-так». До вагітних жінок ставився наче до святих. Мандарини називав бідзізінками. Щороку їв кутю: неодмінно з макітри дерев’яною ложкою. Полюбляв горіховий торт. Новорічну ялинку прикрашав дитячими пінетками. У листах підписувався вуйком Сергієм. Мріяв потрапити до Лувру й зняти в музеї кіно.

 

 

Чоловік постійно щось купував, перепродував, дарував. Розмовляв голосно, емоційно. Свою маленьку двокімнатну квартиру на площі Перемоги перетворив на ретро-музей. Розставив старовинні люстерка, підсвічники, буфети. У помешканні збирав однодумців. Щодня готував вечерю на десять-дванадцять персон, зокрема вірменські, грузинські, українські страви. Спиртного майже не вживав. Щосуботи та щонеділі прямував за новим антикваріатом на київську барахолку.

Обожнював шокувати неординарними вчинками. Міг причепурити оселю червоними яблуками (плоди лежали всюди: на підлозі, на ліжку, на столі), вирізати у плетеному светрові глибоке декольте, покатати доньку товариша на орендованій «Чайці» (дівчинка марила тим, щоби посидіти у такому престижному авто) та оригінально відсвяткувати власний день народження.

Напередодні останнього вештався вулицями та запрошував перехожих на іменини. Прийшло немало-небагато близько ста. Параджанов швидко зорієнтувався, розмістив гостей на сходах, попередньо заславши їх килимами, розставив пляшки з вином, а сам їздив туди-сюди ліфтом та виголошував гучні тости. Гості охоче чаркували.

Під кінець втомився. Давалися взнаки три арешти, п’ятнадцять років простою, важка легенева хвороба. У Москві йому зробити операцію, відтяли одну легеню, дали надію, що житиме, але самопочуття погіршувалося. Геній повільно згасав. В одному з останніх інтерв’ю зізнався: «Для мене велика шана, що я жив на Україні, любив цю землю. І коли мене вислали з цієї землі, я залишив тут своє серце. Я горець, який любив великий український степ».

 

---

При копіюванні матеріалів розміщуйте активне посилання на www.huxley.media